3) Осердя проповіді Ісуса
Коли тлумачимо деякі притчі Ісуса в контексті Його доброзичливого заклику до покаяння, вони стають дзеркалом, в якому можемо збагнути думку Ісуса, коли Він відповідав на потреби й труднощі, з котрими зустрічався. Як слід розуміти те, що царство, про наближення якого проповідував Іван, ще не настає (особливо після арешту й страти Івана)? І якщо дехто продовжує проповідувати, що це царство близько, як сприймати таке служіння? Чи треба його розуміти як Боже діло, що є продовженням благодатного часу перед близьким судом? Якщо так, то чи не варто було б очікувати, що в певний час, коли забракне плодів покаяння, цей благодатний період може раптово завершитись (Лк. 13:6-9)?
Очевидно, що притчі, які драматично ілюструють недалекоглядність рішення відкласти покаяння (Мт. 22:1-10; 25:1-12; Лк. 13:6-9) і навчають мудрости, як жити в очікуванні Божого милосердного суду (Лк. 12:35-38), найімовірніше, виникли в тих ситуаціях, де такі очікування були живими й міцними. Тобто це могло статись у період відразу після хрещення, коли Ісус розпочав Своє прилюдне служіння і продовжив проповідь про наближення царства, після арешту й смерти Івана. Ми можемо прослідкувати розвиток проповіді, навіть всередині цього періоду. Правдоподібно, Ісус зрозумів сигнал, який влада хотіла послати через страту Івана. «Учень не більший за вчителя, а раб понад пана свого» (Мт. 10:24). Рішення Ісуса продовжити проповідь можна вважати реалістичним лише в тому випадку, якщо Він усвідомлював, наскільки сильно Він ризикує. Хоча Іванові відрубали голову, все ж поширенішою була страта через розп’яття. Ісус розумів, що, кажучи: «Хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» (Мт. 16:24 // Мр. 8:34 // Лк. 9:23), Він ставить Себе поза рамки дисципліни й захисту впорядкованого світу юдейського благочестя і закликає інших робити так само. Цей впорядкований світ юдейського благочестя отримав свою земну юрисдикцію від Риму. Отож, вступаючи в конфлікт із релігійною владою, Ісус ризикував відчути на Собі увесь гнів римської сили. Проповідуючи в такий спосіб, Він давав рішучу відповідь політиці пригноблення, яка мала на меті пригасити небезпечну риторику месіянської діяльности. Ісуса не злякало те, що можновладці зробили з Іваном. Ісус продовжував проповідувати. «Ніхто не може двом панам служити… Покайтесь, і служіть Богові… бо наблизилося Небесне Царство».
Коли Ісус казав: «Іди за Мною, і зостав мертвим ховати мерців своїх!» (Мт. 8:22 // Лк. 9:60), – це означало, що Він бере на Себе усю повноту месіянського лідерства. Такими приголомшливими висловами Ісус кидав усім виклик звільнити себе від паралізуючого страху перед людською владою, навіть перед тими, хто сидів на катедрі Мойсея, і тими, хто представляв імператора. У першому вислові Ісус скромно дає відповідь на надзвичайно важливе питання: чи не діє Він часом легковажно, закликаючи Своїх учнів до дій, внаслідок яких жертви можуть бути більшими за ту, яку Він сам готовий скласти?
- «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мт. 16:26).
- «Хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її» (Мт. 16:25 //Лк. 9:24// Мр. 8:35).
Ці сміливі й сильні слова спинили руйнівний ефект спокуси втратити надію на близький прихід царства, яка з’явилась після арешту, ув’язнення, а відтак підтвердження звістки про смерть Івана Христителя. Незважаючи на це, ці вислови не провадять слухача до самого серця проповіді Ісуса. Вони просто показують, що в такий спосіб Ісус проявив якості лідера, завдяки яким у Ньому почали вбачати продовжувача справи Івана.
Як і варто було очікувати, деякі книжники і фарисеї засуджували Ісуса за те, що Він їсть разом з митниками й грішниками. Це спричинило для Ісуса величезні проблеми. Якщо б Він поступився Своїм критикам і перестав сідати за один стіл з митниками й грішниками, то це могло б повернути Ісусові прихильність з боку книжників і фарисеїв. Натомість Христос завдав удару в серце проблеми – по загорділій праведності скрупульозної релігійної верхівки. Законну владу, яка нехтувала справедливість, милосердя і віру, наголошуючи при цьому на дріб’язкових приписах Закону, Ісус охарактеризував як раду «сліпих проводирів» (Мт. 23:23-24). У будь-якому разі сам Ісус походив зі середовища, що було подібним до фарисейського і поважало вчителів закону. Фарисеїв тривожило те, як поводився Ісус, оскільки Його поведінка мала прихований месіянський характер. Однак до певної міри вони журились і тим, що хтось подібний до них загрожував інтересам «праведників». Ісус відкрито сказав, що Він не прийшов кликати праведних (Мт. 13:9-13 // Мр. 2:13-17 // Лк. 5:27-32). І, незважаючи на те, що Його теж сприймали за праведного чоловіка, Він брав участь у трапезі з грішниками. Таким чином, Ісус руйнував бар’єри, завдяки яким багато праведних юдеїв зберігали внутрішню силу, необхідну для того, щоб протистояти зовнішньому натиску, який спонукував відкидати релігійні скрупули з метою досягнення кращого добробуту і більш космополітичного суспільства.
Спільна трапеза Ісуса з розкаяними грішниками і митниками стала закваскою нової спільноти, в основу якої лягло переконання, що Бог є Отцем усіх. Справді, якщо хтось має сто овець і одна з них заблукає, то хіба він «не покине в пустині тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її?» (Лк. 15:3-6; пор. Мт. 18:10-14). Наскільки більше наш Небесний Отець радіє, коли повертається Його загублена дитина (Лк. 15:11-24). Тому ми належно святкуємо покаяння дитини Авраама, яка була мертвою в гріхах, а тепер ожила завдяки милосердному Божому суду (Лк. 15:25-32; 19:1-10).
Такими промовистими образами, як цей, Ісус захищав Свій звичай спільного столу з митниками й грішниками. «Притча про блудного сина» (Лк. 15:11-32) і «Притча про виноградарів» (Мт. 20:1-15) виникли насамперед як відповідь на напружені ситуації під час служіння Ісуса. Вони використовувались для захисту благовісти про те, що Бог без заслуг і умов приймає розкаяних грішників. Подібно й «Притча про бенкет» (Мт. 22:1-10; Лк. 14:16-24) була призначена для того, щоб нагадати праведникам: вони не мають підстав нарікати на те, що наприкінці часів Бог прийме грішників, адже праведники самі відвернулись від Божого царства (пор. Мт. 23:13 // Лк. 11:52). Те, що Бог з такою любов’ю ставиться до грішників, не означає, що Він не любить праведників. «Все моє – то твоє, – каже батько до старшого сина. – Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» (Лк. 15:32).
Інші етичні повчання, щодо яких існує велика ймовірність автентичности, порушують тему гніву на брата або сестру (Мт. 5:21-24); доцільности етичної «ампутації» (Мт. 5:29-30 і 18:8-9 // Мр. 9:43-47); помсти (Мт. 5:38-42); служіння двом панам (Мт. 6:24 // Лк. 16:13); творення добрих діл напоказ (Мт. 6:2-4, 5-6, 16-18); збирання багатства (Мт. 6:19-21 // Лк. 12:33-34). У них Ісус навчає: що око є світлом тіла (Мт. 6:22-23 // Лк. 11:34); що не варто кидати перли перед свинями (Мт. 7:6); що слід бути мудрими, як змії і простими, як голубки (Мт. 10:16); що не треба боятись тих, які можуть вбити тіло, але не можуть вбити душі (Мт. 10:28-31); що якщо хтось хоче стати найбільшим, має стати слугою для всіх (Мт. 20:26-27 // Мр. 10:43-44, пор. Мр. 9:35); щоб не шукати собі почестей (Лк. 14:8-10); щоб як гостей запрошувати до себе вбогих і калік, які б не могли віддячити (Лк. 14:12-14); щоб бути солідарними з «недоторканими» і відкинутими, брати на себе відповідальність за їхній добробут, навіть коли не маємо такого обов’язку або коли існує ризик для нашої безпеки (Лк. 10:30-35).
