4) Супротивники Ісуса
Не зважаючи на те, що Ісус переконливо обороняв євангельську звістку про Боже милосердя до розкаяних грішників, Його супротивники з релігійної верхівки непохитно залишались при своїй думці. Саме в цей час Ісус охарактеризував горезвісний стан «книжників і фарисеїв». Його вислови носять безкомпромісний характер. Ізраїль був на роздоріжжі. Він мав обрати: або він йде за тими, кого Ісус називає «сліпими проводирями», котрі лицемірно тримають у своїх руках ключі царства, але ні самі не входять, ні інших туди не пускають (Мт. 23:13), або ж – за Христом. Іронія переростає в гіркий сарказм: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що пророкам надгробники ставите, і праведникам прикрашаєте пам’ятники, та говорите: Якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їхніми в крові пророків. Тим самим на себе свідкуєте, що сини ви убивців пророків» (Мт. 23:29-31).
Ці слова визначили долю Ісуса. Цими висловлюваннями Христос вивів на чисту воду такі речі, викриття яких більшість панівної релігійної верхівки не могла стерпіти. Він назвав їх схожими «до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости!» (Мт. 23:27).
Звичайно, окрім фарисеїв, у Палестині були й інші праведні юдеї. Кумранська спільнота також була пристановищем для тих, хто бажав осягнути праведність перед Богом, дотримуючись Закону Мойсея. Ісус визнавав фарисеїв за праведників і покликався на них, коли у Своїх повчаннях потребував прикладу праведної людини. Проте Він вказував на різницю, яка існувала між праведністю деяких фарисеїв і послухом Богові, котрого Ісус навчав Своїх учнів. «Притча про митника й фарисея» (Лк. 18:9-14) була покликана оздоровити від спокуси фарисейства. Звичайно, цей фарисей не був уособленням усіх фарисеїв, тим паче зразкових. Однак Ісус обирає певного чоловіка з найбільш доброчесного прошарку юдейського суспільства, щоб донести до слухачів Свою думку, що навіть доброта може бути диявольською і деструктивною, якщо вона перед Божим обличчям спонукає добрих людей вивищуватися над іншими. Якщо такі люди, незалежно від того, наскільки моральними вони є, покладають надію на власну праведність і зверхньо дивляться на інших, то з Божого дому вони виходять, зіпсувавши свої відносини з Богом. Натомість грішники, які надіються на Божу милість, повертаються до свого дому, відновивши добрі відносини з Богом.
Отож зрозуміло, що ми можемо достовірно встановити, яку роль відіграють фарисеї для розуміння Нового Заповіту, зокрема їхній протест проти звичаю Ісуса ділити спільну трапезу з митниками та грішниками. Для цього нам не потрібно давати відповідь на питання, наскільки сильно в часи Ісуса між ізраїльтянами були поширені священичі приписи чистоти. Звісно, оскільки в часи Ісуса такі приписи були досить поширені в простому народі, а фарисеї були зацікавлені в широкому розповсюджені цього кодексу чистоти на всіх ізраїльтян, участь Ісуса в спільному столі з митниками та грішниками могла становити для фарисеїв додаткову проблему. Втім, проблема мусила виникнути в будь-якому випадку. В основі її лежали чіткі вказівки щодо страв. Це питання турбувало не тільки фарисеїв. Воно торкалось усіх праведних юдеїв – когось більше, когось менше.
5) Наслідки протистояння
Для того, щоб зрозуміти наслідки спротиву, який фарисеї чинили Ісусові, потрібно зазначити, що Ісус в очевидний спосіб кинув виклик законній юдейській владі. На зміну римському політичному устрою мало прийти Царство небесне. Тому законна влада докладала надзвичайних зусиль, щоб знайти привід позбутися Ісуса. Первосвященицькі кола та решта єрусалимського олігархату згодились на це тоді, коли Ісус явно дав зрозуміти, що Він закликає до змін не тільки в людських серцях, але й в інституціях Сіону, зокрема в центральній інституції – самому Храмі (Мт. 21:12-13 // Лк. 19:45-46; пор. Мр. 11:15-17).
Римська влада за згоди фарисеїв, первосвящеників, старійшин народу могла позбутись Ісуса при найменшій небезпеці розриву делікатно сплетеного полотна політичного колабораціонізму. Під претекстом збереження юдейського Закону та римського правопорядку Ісуса стратили. Це було здійснено, незважаючи на те, що Ісус послідовно доводив: Він прийшов не усунути закон, а виконати (Мт. 5:17). Крім того, Він навчав Своїх учнів, що якщо вони своєю праведністю не перевищать праведність книжників і фарисеїв, то не зможуть увійти в Небесне царство (Мт. 5:20). Поза сумнівом, що під час виконання «закону і пророків» Ісус увійшов у конфлікт із книжниками й фарисеями не лише тоді, коли їв за одним столом з митниками й грішниками, але й в інших випадках, наприклад, коли йшлося про дотримання суботи (Мт. 12:1-8 // Мр. 2:23-28 // Лк. 6:1-5). Отож жереб було кинуто завчасу. І хоча за мірками небесного царства Ісус помер як праведний чоловік, однак, на думку більшости місцевого населення, Він був розп’ятий як переступник Закону. Врешті-решт, римляни розіп’яли Його як кримінального злочинця. Можемо собі уявити, які змішані почуття туги й полегшення переповнювали серця юдейських можновладців, що брали участь у засуді Ісуса на смерть. Ми не в змозі достеменно дізнатись мотиви, якими керувались провідники юдейського народу, відповідальні за смерть Христа. Ще складніше встановити міру провини кожного з них за цей злочин.
Цей нарис демонструє, як традиція, яку започаткував Ісус, розвивалась на історичному тлі Божого народу в Палестині, коли тетрархом Галілеї і Юдеї був Ірод Агріппа, коли в Йорданській долині проповідував хрищення покаяння Іван Христитель, а Понтій Пилат був прокуратором Юдеї.
