Серед науковців існує згода стосовно: 1) того, що публічне служіння Ісуса почалось з моменту хрещення, яке Христос прийняв з рук Івана (історичність особи Івана Христителя підтверджує історик Йосип Флавій); 2) що кінцем його був момент розп’яття, доленосний вирок про яке виніс прокуратор Понтій Пилат і первосвященик Каяфа (історичність цих осіб підтверджує також Йосип Флавій). Поміж початком й кінцем служіння Ісуса трапились дві взаємопов’язані переломні події. Суть цих подій полягала в тому, що проти Ісуса виступили релігійні провідники, які вбачали загрозу в Його вченні та поведінці, зокрема – у практиці спільних трапез із митниками й грішниками.
У східній культурі спільне споживання їжі з кимось – священний акт. Тому важко уявити, що така трапеза може відбуватись між сторонами, одна з яких вороже сприймає іншу або має супроти неї якісь неспокутувані провини. У такому випадку спільній гостині має передувати прощення і примирення. Це стосується події Таємної Вечері, на якій Ісус був за одним столом з Юдою, знаючи, що той згрішив супроти Нього. Така спільність на вечері стала можливою лише за однієї умови: Ісус у Своєму великому співчутті до Юди бажав пробачити йому акт зради. Однак коли Христос публічно запрошував до участи з Ним у трапезі та у Своє товариство людей, котрі згрішили не тільки супроти своїх сімей, але й проти Бога, законом якого вони зухвало знехтували, це було зовсім іншим учинком. Ісус як вчитель не мав права прощати таких гріхів. Цю владу мав тільки Бог. Тому коли Ісус привселюдно приймав грішників і ділив з ними одну трапезу, це давало зухвалий натяк. Здійснюючи такі жести, Ісус посягав на роль, яка давала Йому право діяти згідно з отриманим в об’явленні знанням про Боже есхатологічне прощення. Така месіянська поведінка кидала виклик релігійній владі: книжникам і фарисеям, які засіли «на сидінні Мойсеєвім» (Мт. 23:2) і мали владу тлумачити Божі закони, що нормували процедури, котрих слід було дотримуватись, аби могти через складання культової жертви отримати прощення. Також ця поведінка була викликом і для священиків, які згідно зі своїм служінням, очолювали усі жертви, що були необхідні для прощення гріхів.
Коли ми усвідомимо, що релігійні очільники мали образу на Ісуса, тоді зможемо зауважити, що між Його служінням і смертю існує міцний зв’язок. Це розуміння також допоможе нам вибудувати хронологію основних подій Його земного служіння. Це можна зробити, впорядкувавши вислови Ісуса, особливо Його притчі, у світлі цих взаємопов’язаних переломних моментів. Наприклад, притчу, в якій Ісус засуджує загорділе почуття праведности в тих, котрі обурюються, що Бог виявляє милосердя розкаяним грішникам, Він міг розповісти у відповідь на критику з боку фарисеїв, щоб пояснити Свою участь у спільних трапезах з митниками й грішниками. Таке рішення Ісус міг прийняти після того, як дехто з фарисеїв почав критикувати таку Його поведінку. Цьому, своєю чергою, мало передувати навернення з грішного життя когось із митників і грішників, які відтак прийняли запрошення Ісуса долучитись до Його товариства за спільною трапезою. Такий вчинок вони могли здійснити лише після того, як Ісус запросив розкаяних грішників до дружнього столу. Цю низку подій можемо продовжувати аж до рішення Ісуса покинути малонаселені райони юдейської пустелі, де Він перебував з Іваном, і нести есхатологічний заклик («царство небесне близько») до покаяння в сільські й міські густонаселені райони Ізраїлю.
Врешті-решт, важливо з’ясувати ще одну річ. Якщо критик візьме будь-яку притчу і розгляне її богословське значення в контексті всього вчення Ісуса, то він зауважить, що більшість притч належать до однієї з двох груп. Притчі першої групи об’єднує тема «необачного відкладення справи покаяння». Другу групу притч єднає тема «засудження загорділої праведности». Обидві групи притч розкривають богослов’я благодаті. Лейтмотивом і провідною рисою цього богослов’я є пророча сила Ісуса, що здатна викривати лицемірство і загорділу праведність. Кожного разу, коли здійснюємо богословський аналіз притч Ісуса з Євангелія від Матвія і порівнюємо їх з притчами, що містяться в Євангелії від Луки, ми зауважуємо, що будь-яка притча з Євангелія від Матвія має один або більше богословських відповідників серед притч Євангелія від Луки. Крім того, від самого Павла ми дізнаємось, що віра, яку він проповідував, – це віра Церкви, яку він колись переслідував (Гал. 1:23). Це означає, що Павло, ставши християнином, проповідував перед-Павлову віру. Таким чином, в істориків немає іншого вибору як визнати, що богослов’я, спільне для Павла та двох напрямків традиції притч, котрі окремо збереглись в Євангелії від Матвія і Євангелії від Луки, сягає самого Ісуса. Якщо історики припустять, що ці три напрямки традиції ведуть до особи якогось незнаного перед-Павлового богослова, то це лише створить їм низку непотрібних проблем.
Отож план розвитку проповіді Ісуса можна зобразити таким чином:
- Ісус продовжує проповідь Івана Христителя про неминучий прихід Божого царства;
- перші пункти Його діяльности та проповіді були такими:
а) доброзичливий заклик до покаяння;
б) позитивна відповідь на цей заклик з боку «митників і грішників»;
в) Ісус святкує з грішниками те, що Бог милосердно прощає їхні гріхи; Він створює нову спільноту прощених грішників, яка є провісником близького царства.
- Служіння Ісуса супроводжують як внутрішні, так і зовнішні випробування.
Зовнішні випробування провокують внутрішні:
а) внутрішня криза виникає серед послідовників Ісуса через те, що царство Боже, яке близько, чомусь ще не настає;
б) причиною зовнішньої кризи стають фарисеї, які чинять опір проповіді Ісуса і не сприймають Його спільної трапези з грішниками. Ісус засуджує цих фарисеїв і заявляє, що в небі є більше радости від одного грішника, що покаявся, ніж з дев’яносто дев’яти загорділих, праведних виконавців Закону. Фарисеї починають щораз більше вороже ставитись до Ісуса. Вони задумують Його вбити. Ісус, немов той стражденний Слуга/Син Божий, Месія з Книги Ісаї, залишається вірним у послуху Богові, навіть перед обличчям принизливої й ганебної смерти;
в) зовнішній конфлікт із фарисеями посилює внутрішні вагання серед вірних. Вони починають ставити запитання: справді, чи варто нам приймати грішників до свого товариства? Ісус запевняє Своїх учнів, що Бог відокремить праведних від неправедних. Тільки Бог вирішуватиме, хто є праведний, а хто – ні.
У розвитку традиції, що почалась від Ісуса і завершилась Євангеліями, є чотири ключових моменти:
- хрещення Ісуса, яке здійснив Іван; арешт, ув’язнення і смерть Івана Христителя;
- арешт, суд, смерть, воскресення Ісуса та виникнення післяпасхальної месіянської спільноти;
- невеликий конфлікт і поділ серед юдейської месіянської спільноти щодо умов надання поганам повноправного членства в ній;
- вражаюче відновлення єдности після переслідування християн у Римі за імператора Нерона і зруйнування римлянами єрусалимського Храму, що сталось через бунт і непокору юдеїв. Мученицька смерть апостолів Петра й Павла в період переслідувань Нерона відіграла провідну роль у формуванні вселенського характеру християнства.
Коли аналізуємо служіння та проповідь Ісуса, то Він постає перед нами як месіянський пророк, що доброзичливо закликав до покаяння і радів з грішниками, що Бог милосердно простив їм гріхи. Крім цього, Він захищав Свою участь у трапезі Божої радости з приводу навернення цих грішників. Ісус робив це у відповідь на критику й осуд з боку загорділих праведників, котрі обурювались, що Бог виявляє Своє милосердя розкаяним грішникам.
Для істориків беззаперечне значення має спосіб, в який Ісус подавав своє вчення: «Ви чули, що було сказано… А Я кажу вам…». Це доводить, що Ісус ставив Себе понад Мойсея. Однак у писемній традиції, що виникла в часи служіння Ісуса, не стільки Його вислови про Закон, скільки притчі є тим ключем, що допомагає зрозуміти служіння й постать Христа. Саме притчі Ісуса містять богослов’я благодаті, яке, розповідаючи про Боже співчуття, етично й морально стосується тих малих, яких відкинули і переслідували тогочасні суспільні й релігійні структури. З лона цього богослов’я лунає заклик до покаяння і обітниця Божого спасення всім тим, хто готовий на них відгукнутись. Іншими словами, притчі Ісуса засвідчують, що Його проповідь становить пророчу основу християнського богослов’я.
