Ісус був юдеєм, що жив у Палестині в період римської окупації. Апогей Його служіння припав на час, коли Понтій Пилат був прокуратором Юдеї. Пилат мав у своєму розпорядженні достатню кількість війська, щоб підтримувати колабораціоністський юдейський режим. Він мав змогу контролювати збір податків і приборкувати найменші прояви політичних протестів. Рим визнавав Закон Мойсея як закон цього краю. Цей закон лежав в основі «впорядкованого світу юдейського благочестя». Єрусалимський Храм і синагоги на території цього краю були головними інституціями юдейського релігійного порядку. Фарисеї, які сиділи на катедрі Мойсея, були ключовими постатями впорядкованого світу юдейського благочестя. Римляни визнавали їх як законну владу, вважаючи, що довіра, з якою мешканці галілейських міст і сіл ставились до фарисеїв, – це найкраща запорука збереження стабільности в суспільстві.
Оскільки храмовий культ посідав провідне місце в юдейському Законі й благочесті, Рим мав можливість зберегти контроль над цілим народом, забезпечуючи безпеку владі Храму і співпрацюючи з сім’ями первосвящеників, що мешкали в Єрусалимі. Лише ті групи юдеїв, що не визнавали влади правлячих первосвященичих сімей, до певної міри не були втягнуті в співпрацю з Римом. Ціною за цілковиту свободу була відмова від публічного життя.
Зручності Pax Romana відчували не лише освічені й аристократичні верстви, але й також простий люд. Втім, юдеї, користаючи з цих переваг, страждали від внутрішнього конфлікту набагато більше, ніж будь-які інші етнічні групи Римської імперії. Причиною цього була особлива юдейська спадщина, традиції й закони якої потрібно було ліберально трактувати тоді, коли виникала потреба вимушеного контакту з поганином. Поряд з цими законами, які нормували життя і практики юдеїв, і юдейськими Писаннями, що були тісно пов’язані з ними, існували певні Божі обітниці стосовно добробуту народу завіту. В основі цих обітниць лежав послух Закону. У світлі цих обітниць менш заможні верстви юдеїв були схильні вважати, що їхній добробут зможе покращитись лиш тоді, коли вони якнайкраще зможуть виконати Закон. В атмосфері такої політичної й релігійної напруги, яку підсилювали різного роду месіянські пророцтва, що містились в юдейських Писаннях, виникли есхатологічні й апокаліптичні очікування. Вони посилювались в народі тоді, коли з’являлись певні знаки часу, які могли вказувати на те, що Бог збирається визволити Свій народ. Зокрема так було тоді, коли починав проповідувати якийсь есхатологічний пророк, як наприклад, Іван Христитель.
До числа колабораціоністів (їхня співпраця з Римом відігравала важливу роль в імперській окупації) з-поміж юдейського населення входили як фарисеї, які старались сумлінно зберігати Закон Мойсея, так і ті, що ставились до цього менш ретельно. Представники римської влади ставились з прихильністю до тих юдеїв, що час від часу проявляли гнучкість або взагалі були недбалі, особливо в питаннях страв та інших левитських приписів стосовно чистоти. Їм доручали важливі та прибуткові посади в римській панівній структурі, якій підпорядковувався юдейський народ. Ті юдеї, які строго дотримувались закону Мойсея, називали інколи таких своїх несумлінних співвітчизників зневажливим висловом – «митники й грішники». Останні до такої міри не виконували закон і приписи, що сумлінні юдеї вважали їх відступниками від завіту, котрі проміняли свою спадщину на юшку із сочевиці. З іншого боку, сумлінні юдеї залежали від проводу й підтримки знавців закону, якими були книжники й фарисеї. Вони, своєю чергою, могли пояснити простому юдею чого вимагає закон, а чого – ні, у тій чи іншій життєвій ситуації.
Отож у часи, коли апокаліптичні або месіянські очікування досягали апогею, велика кількість несумлінних юдеїв, втікаючи від Божого гніву, шукала можливости знову стати учасниками завіту. Загалом такі явища покаяння завжди були своєрідною проблемою для тих юдеїв, які вже були праведні перед Законом. Зрозуміло, що в таких випадках вони ставили під сумнів будь-яке раптове або здійснене в останню мить покаяння. Вони обурювались, якщо релігійний провід надто швидко приймав грішників. Адже навіть якщо есхатологічне сповнення давніх Божих обітниць мало нарешті поширитись на весь Ізраїль, то проста справедливість вимагала провести розрізнення між тими, хто через вірність Закону терпів утиски й несправедливість, і тими, хто збагатився внаслідок того, що знехтував Божий закон. Основною проблемою, яка на той час визначала ситуацію юдеїв у Палестині, було питання Закону: чи є він адекватною нормою, завдяки якій вони можуть здобути гідне життя в рамках задоволеної життям космополітичної культури, яка постійно ставить під сумнів герметичний характер юдейського спільнотного життя.
