Християнські науковці та інші віруючі християни, які не є професійними екзегетами, часто дуже по-різному говорять про біблійні тексти. Зокрема таке можемо спостерігати в тому випадку, коли науковці є істориками і мова йде про новозавітні тексти. Приступаючи до читання тексту з різними попередніми знаннями, ці дві групи часто змушені користати із плодів чужої праці. Наприклад, більшість християн читають Новий Заповіт і вважають, що його книги впорядковані більш-менш у тій послідовності, в якій вони були написані. Ще більше віруючих вважають, що імена, якими підписані книги Нового Заповіту, – це імена їхніх авторів (наприклад, що Євангеліє від Матвія написав апостол Матвій, що усі послання Павла написав апостол Павло, а Книгу Об’явлення – апостол Іван тощо).
Історики не поділяють цих думок. Вони переконливо доводять, що послання були написані перед Євангеліями. Крім того, під сумнів було поставлено авторство багатьох новозавітних книг, зокрема й чотирьох Євангелій.
Усі ці наукові дебати можуть цілковито спантеличити звичайних християн. Тому слід робити наголос на тих речах, які єднають ці обидві групи, спираючись на них задля обопільної юристи. Варто зазначити, що назагал історики погоджуються з думкою, що багато послань Павла, включаючи Послання до римлян, 1-е і 2-е послання до коринтян і Послання до галатів, написав сам апостол Павло. Крім того, незважаючи на те, що ведеться багато дискусій стосовно «історичности» багатьох аспектів Євангелій, науковці однозгідні в тому, що більшість притч Ісуса достеменно відображають Його слова про Бога, наші відносини з Богом і наші людські стосунки. Це – є два відправні пункти, прийнятні як для науковців, так і для простих вірних. З них потрібно починати роздуми над тим, про що проповідував Ісус.
Мета цієї статті – не тільки відтворити те, про що говорив Ісус, але також пояснити Його вчення в контексті розвитку Його прилюдного служіння. Разом з цим у цій статті ми покажемо, що існує «історія Ісуса», яка є прийнятною для істориків. Ця історія не дуже відрізняється від тієї розповіді про Ісуса, яку ми знаємо з Євангелій.
Початки й розвиток євангельської традиції
Євангельську традицію започаткував Ісус і ті, котрі з Ним співпрацювали, які досвідчили Його спасительну силу. Розвивалась вона в середовищі перших християнських спільнот, в яких пам’ятали Ісуса і поклонялись Йому як розп’ятому й воскреслому Господу. Ця євангельська традиція представляє нам Христа так, як Його пам’ятали і як Йому поклонялись деякі християнські спільноти, що були вже на одне покоління віддалені від початків Церкви. У цьому нас переконує те, що передання про Ісуса, якими користувались євангелисти, містили не лише те, що походило від самого Ісуса і Його перших соратників. Вони також відображали потреби пізніших християнських спільнот.
Це означає, що між Ісусом і Євангеліями здійснюється процес «укладення традиції», за допомогою якого передавались євангельські розповіді та вислови Ісуса і в руслі якого вони також розвивались. Ці передання існували і в усному, і в письмовому вигляді. Вони містили вислови Ісуса, які Він сказав за Свого життя і після Свого воскресення, свідчення сучасників Ісуса, а також пізніші видозміни цього передання, до яких спонукали нові потреби різних християнських спільнот.
Процес формування традиції ніколи не припинявся. Він бурхливо розвивався як до початку написання Євангелій, так і в часі їх написання. Свого апогею він досягнув у ІІ-ІІІ ст. Його плодом став канон чотирьох Євангелій, що збагатив літературу і проповідь Церкви.
Коли пишемо про Ісуса як про історичну постать, постає важлива методологічна проблема – питання хронології. Починаючи з XX ст., критичне богослов’я було свідоме того, що євангельські хронології з історичного погляду є ненадійними. Це призвело до негласної заборони на написання «житій Ісуса» у стилі подібних книг XIX ст.
Історичне середовище євангельської традиції
Християнство було започатковане в Палестині Ісусом та Його учнями та швидко поширилось між іншими народами еліністичного світу. Отож ми знаємо, яким було історичне й культурне тло. А це дає нам можливість зрозуміти, як розвивалась євангельська традиція. Середовище Ісуса з Назарету територіяльно було палестинським, культурно – юдейським, часово – перед-Павловим. Тому все, що Ісус робив і казав, яким би інакшим чи унікальним воно не було, мало бути пристосоване до тих, що належали до цього середовища. Ймовірно, передання щодо слів і діл Ісуса, яке дуже швидко набрало сталої форми, є відображенням цього середовища як з огляду понять, так і з огляду використаних образів.
З іншого боку, територіяльно середовище євангелистів не обмежувалось кордонами Палестини, а в часовому аспекті сягало після-Павлового періоду. Очевидно, що їхні твори були у відповідний спосіб пристосовані до цих вимог. З інших новозавітних книг дізнаємось про те, що суспільні й богословські тенденції, початок яким дав Ісус і Його учні, швидко вирвались за межі юдейсько-палестинського середовища. Ретроспективну розповідь про цей перехідний період подає Книга Дій апостолів. І що важливо, вперше про це згадують послання Павла. Таким чином листи Павла пропонують важливий стандарт, завдяки якому можна відрізнити середовище Ісуса від середовища євангелистів. Із послань Павла дізнаємось, що він був прихильником радикального пристосування благовісти Ісуса до конкретного середовища. Він вважав, що проповідь Євангелії поганським народам – це його особливе покликання. З огляду на це покликання, Павло здійснив тривалі подорожі до народів, які проживали далеко від Палестини, та поставив під сумнів чесність тих, що випередили його в апостольському служінні, коли вони, на його думку, поводились усупереч істині Євангелії (Гал. 2:11-14).
