У цій статті я спробую описати богословську структуру, яка мала визначальний вплив на джерела християнської віри – Євангеліє й Апостол. Ця структура допоможе пояснити виникнення біполярного канону в II ст. без необхідности звернення до різних зовнішніх чинників, як це робилося раніше. Відтак я хотів би не погодитись із загальноприйнятою тезою, що Маркіон дав поштовх виникненню новозавітного канону. На мій погляд, судновласник із Понту не мав жодного стосунку ні до ідеї такої збірки, ні до біполярної структури канону Нового Заповіту. Новий Заповіт, який містить Євангелія й послання, – це логічний наслідок і конкретне вираження об’явлення, яке розповідає про подію й те, як її проповідувати Ісус та Його учні.
Коли Павла спіймали під час дискусії з його опонентами в Коринті, він згадав про Божий задум спасення, який він описує терміном «примирення» (2Кор. 5:18,19). Він говорить не про одну, а про дві дії, взаємопов’язаність яких він старанно вияснює: саме «примирення» як подія і служіння «примирення» – ефективне проголошення цієї події. Сам Павло, оскільки він теж апостол, є одним із тих, хто відповідальний за проголошення Євангелія. Апостольське слово є необхідним додатком до дії відкуплення. Євангеліє має два обличчя: «подію», якою є Ісус, і «проповідь», яку голосили апостоли.
Наративна традиція, яка пригадала, адаптувала і виразила спогади про Ісуса, сформувавши їх у вигляді Євангелій (зокрема Матвія й Марка), також свідчить про існування біполярної структури, попри зосередження своєї уваги на постаті Вчителя. Вона також описує поділ функцій всередині спільноти, яка поширювала традицію.
Переповідаючи розповідь про встановлення спільноти Дванадцятьох апостолів (Мт. 10:1-4; Мр. 6:7; 3:16-19; Лк. 9:1; 6:13-16), вислання їх із місією (Мт. 10:5-42) і їх досвід зустрічі з Воскреслим (Мт. 28:16-20; Лк. 24:36-53; пор. Дії 1:1-8), носії цих традицій свідчать про співпрацю Господа і Його учнів. Апостоли – спільнота, якій Бог доручив певну відповідальність. Незважаючи на свою слабкість, вони стали сильними завдяки силі Христа. Ісус послав їх із місією по двоє, щоби вони продовжили Його діло, проголошуючи Євангеліє царства Божого й оновлення людського життя, зціляючи і виганяючи з людей злих духів.
Наприкінці Євангеліє від Матвія розповідає, як учні в день Пасхи отримують від воскреслого Христа завдання, в основі якого лежала обіцянка: «А Ісус підійшов і промовив до них» (Мт. 28:18). Хоча божественна сила належить Христові («Дана Мені всяка влада на небі й на землі», в. 18), свідчення є завданням учнів («Тож ідіть, і навчіть всі народи», в. 19). Оскільки змінились часи, інакшим став розподіл ролей. Ісус відійшов, тепер настав час апостолам діяти. Проте, як мовиться у вступі Першого Послання Івана (1Ів. 1:3), спільнота продовжує зберігати цілість, незважаючи на розлуку: «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт. 28:20).
Школа св. Павла, про існування якої дізнаємось із творів Девтеро-Павла й Луки, зберігала і дбала про автентичність богословської позиції свого вчителя. У вступі до своєї книги Лука згадує насамперед про початки, тобто «про справи, які стались між нами» (Лк. 1:1). Євангелист, будучи апостолом, сприймав християнство як таке, що ґрунтується на історії, на втручанні Бога в час і простір, а не на абстрактному об’явленні чи містичному досвіді. Щоби бути ефективними, ці спасительні події потребували проповіді та свідчення. Ось чому Лука поспішає додати, що ще живуть очевидці подій, які стали «самовидцями й слугами Слова» (Лк. 1:2). Хоча ці два полюси є взаємопов’язаними, їх не можна змішувати. Один стосується події – приходу Ісуса Христа, інший – проповіді, якою є свідчення апостолів. Однак перший полюс (як це відразу зазначає Лука) містить елемент мови, а другий – елемент дії. Сам Ісус Христос є свідком Божого слова, а Євангеліє проголошують апостоли, які є людьми із тіла і крови. Євангеліє має два обличчя: Христову подію і апостольську проповідь. А кожне обличчя має дві сторони: історичний і вербальний аспекти. Ці аспекти й ці обличчя не можна ні змішувати, ні розділяти.
Порівняння двох вступів, один із яких до Євангелія від Івана, а інший – до Першого послання Івана, свідчить, що згадана схема існувала й в іншій ранньохристиянській течії – іванітському русі. Якщо євангельський пролог (Ів. 1:1-18) оспівує прихід Слова, то інший пролог (у формі інтерпретаційного відгомону) доповнює перший, прославляючи свідчення апостолів. Іваніти також мусіли дотримуватися певної богословської дипломатії, щоби захистити законний статус Возлюбленого Учня, поміщуючи апостольство поряд з Об’явителем. В яскравий спосіб, використовуючи силу метафоричної мови, богослови-іваніти подають процес об’явлення в такий спосіб: від Отця до Сина і від Сина до Возлюбленого Учня. Як Слово, спочиваючи в лоні Отця (Ів. 1:18), безпосередньо знає Отця, так і Возлюблений Учень, який схилився на груди Ісуса під час Таємної Вечері (Ів. 13:23,25), є Його тлумачем. Об’явлення має як релігійний, так і історично-людський характер, бо воно приходить через людей, які виражають його через свої слова. Євангеліє й послання Івана упродовж певного часу були каноном спільнот іванітів. Ще до виникнення новозавітного чи маркіонітського канону іваніти ствердили автентичність християнського походження біполярної структури Євангелія й Апостола.
На мою думку, структура Євангелія/ Апостола, яка з’явилася серед першого покоління християн, приготувала основу для виникнення доповнення або аналогу до існуючого Святого Письма, переважно до Септуагінти. У такий спосіб формування новозавітного канону стало логічним втіленням цієї богословської структури.
Протестантське богослов’я, яке завжди ставило винятковий наголос на Ісусі Христі, часто не визнавало за апостолами належного місця в Божому спасительному промислі. Тому багато протестантських екзегетів ХІХ-ХХ ст. сам факт існування Дій апостолів вважали за аномалію або взагалі за богословську помилку. На жаль, вони вважали, що акцентувати увагу на долі свідків, які б мали «сховатися» за христологічною благовістю, є чимось блюзнірським.
Ця думка, корені якої сягають полеміки з католицькою догмою про апостольську спадкоємність, нехтує біполярну структуру Євангелія й Апостола. Через це втрачається рівновага схеми на користь духовної й божественної реалій. Так, наприклад, Павло дає нам зрозуміти, що богослуження є соціяльною й еклезіяльною основою цієї фундаментальної структури. Перші християнські спільноти, об’єднані в молитві, прославляли Бога за діло Христа. Втім вони також раділи з того, що Євангеліє поширюється по всьому світу (пор. Рим. 1:8; 1Тим. 3:16). Вони засилали до Бога свої прохання, благаючи Його захищати й товаришувати апостолам і місіонерам (пор. Дії 13:3; 20:36-38). Вони також переповідали повчальні розповіді про подорожі й успіхи апостолів (пор. 1Сол. 1:6-10). Це пояснює, як виникла збірка розповідей, які Лука впорядкував у своїй Книзі Дій апостолів (пор. Дії 8:4-40; 9:32-11,18; 13-14).
Богословська структура Євангелія й Апостола, яка лежить в основі поступового виникнення християнських служінь, спричинилася до появи біполярного канону Нового Заповіту. Без сумніву, вона сформувалася непомітно й без жодного опору з чиєїсь сторони. На мою думку, той факт, що Маркіон узяв одне Євангеліє й декілька послань за джерело та норму свого вчення, не є якоюсь новизною. Канон Маркіона є одним із багатьох свідчень про існування міцної структури Євангелія й Апостола. Близько 200 р. церковні автори визнали зібрання Євангелій і послань за збірки священних писань нової спасительної ікономії. Однак варто зауважити, що для них богословська структура Євангелія й Апостола була чимось більшим, аніж формальною структурою канону.
Отож не дивно, що в християнському богослуженні система біблійних читань з’явилась у формі цієї богословської структури. З часів Юстина й Діянь Петра християнське богослуження містило читання зі Старого Заповіту й читання з Євангелій і Послань. Якщо на Заході прийнявся звичай говорити про Євангеліє й Послання, то на Сході звикли говорити про Євангеліє й Апостол. Йдеться про ту ж саму дійсність. Назву цієї статті я обрав під натхненням східнохристиянської формули.
Новозавітній канон, залишаючись вірним основній богословській структурі, пов’язує об’явлення з історією в неповторний для християнства спосіб: він встановлює тісний зв’язок між Євангелієм як основною подією і Євангелієм як Доброю Новиною. У такий спосіб канон Нового Заповіту проголошує історичний початок і стверджує важливість посередництва апостолів у проголошенні Доброї Новини.
