Протестанти ніколи не приймали і не приймуть загальнозобов’язуючого рішення щодо переліку біблійних книг, оскільки вони не мають всесвітнього авторитетного органу, який би міг це зробити. Більшість протестантів не користуються «девтероканонічними» чи «апокрифічними» книгами Старого Заповіту. Втім читання з цих книг містяться в англіканських і єпископальних лекціонарах. Натомість римо-католики, протестанти та православні мають однаковий перелік книг Нового Заповіту (двадцять сім книг): чотири Євангелія, Книга Дій, двадцять одне послання і Книга Об’явлення.
Усі видання Біблії Етіопської Православної Церкви завжди містять вісімдесят одну книгу, хоча ці книги можуть різнитись залежно від видання. Біблія Етіопської Православної Церкви може містити сорок шість книг Старого Заповіту і тридцять п’ять книг Нового Заповіту, або ж п’ятдесят чотири книги Старого Заповіту і двадцять сім книг Нового Заповіту. Якщо Новий Заповіт містить тридцять п’ять книг, то до їх числа, окрім двадцяти семи звичних книг, входять також ще вісім наступних: Сінодос (чотири книги), Книга Заповіту (дві книги), Послання Климента (одна книга, яка складається з трьох послань) і Дидаскалія.
До кінця IV ст. більшість Східних Церков користувалась Новим Заповітом, до якого входили двадцять дві книги. У ньому були відсутні такі книги: 2-ге послання Петра, 2-ге і 3-тє Послання Івана, Послання Юди і Книга Об’явлення. Несторіянські Церкви до нині мають у своєму новозавітному каноні двадцять дві книги.
Кожна спільнота вірних зберігала ті книги, які найкраще відповідали її потребам. У період відродження, що розпочався після повернення євреїв з вавилонського полону, єврейська спільнота відбудовувала єрусалимський Храм і відновлювала релігійне життя в Палестині, керуючись законом, який Бог дав через Мойсея. Для цього євреї вперше мусіли зібрати і вибрати ті книги, які охоплювали час від створення світу аж до Мойсея, тобто від Книги Буття до Книги Второзаконня. Цей процес завершився не пізніше 400 р. до Р. Хр. Ця збірка з п’яти книг, яка стала відома як Закон або Книги Мойсея, була головним дороговказом у вірі та благочесті в житті відродженої спільноти, формуючи її ідентичність. Біблія, якою до сьогодні користується самаритянська спільнота, складається лише з цих п’яти книг.
В еліністичний період, коли ідентичність євреїв знову опинилась під загрозою і її потрібно було стверджувати в релігійному, культурному, політичному протистоянні з Олександром Великим та його наступниками, єврейська спільнота додала до існуючих писань другий розділ – «Пророки» (бл. 200 р. до Р. Хр.). Остаточного удару євреям завдали римські війська, які в 70 р. захопили Єрусалим і зруйнували (Другий) Храм. Утративши Храм і можливість проживати на своїй рідній землі, євреї почали надавати ще більшої ваги своїм священним книгам. Невдовзі, у II ст., вони визначили зміст третього розділу своєї Біблії – «Писання», – в якому почесне місце завжди посідала Книга Псалмів (про що свідчить Лк. 24:44). Попри те, що єврейський народ розсіявся по цілому світі, він зберіг свою ідентичність впродовж століть завдяки спільному тексту, довкола якого євреї єднались.
Християни прийняли єврейські Писання як свої власні. На початках єдиною Біблією, якою користувались грекомовні християни, була Септуагінта. Саме її найчастіше цитує Новий Заповіт. Перші християни настільки часто використовували цю версію Біблії, що євреї були змушені зробити нові грецькі переклади, щоб відрізнятись від християн. Однак, користуючись єврейськими Писаннями, християни тлумачили їх у світлі приходу Христа. Початок християнському тлумаченню єврейських Писань поклав сам Ісус, Який називав їх «Мойсеєм і пророками». Христос передав Своє розуміння «Мойсея і пророків» Своїм апостолам, а ті, у свою чергу, – християнам.
Врешті-решт, християни мусіли наділити свої власні християнські передання таким же авторитетом, який вони колись визнали за єврейськими Писаннями. Коли наочні свідки життя Христа почали відходити з цього світу, християни зрозуміли, що потрібно зібрати і зберегти слова Христа та розповіді про Його діла. Вони також були змушені здійснити певний відбір книг, відмовившись від таких текстів як, наприклад, «Євангеліє від Петра», на яке ще посилався Ориген (185-254 рр.). Отож до 200 р. сформувався канон чотирьох Євангелій, збірка послань апостола Павла, Книга Дій, 1-ше Послання Петра і 1-ше Послання Івана. Дещо пізніше до цього переліку було додано інші книги (однак не обов’язково в такій послідовности, як вони розташовані), зокрема ті, із включенням яких до новозавітного канону християни найдовше зволікали: Послання до євреїв, Послання Якова, 2-ге Послання Петра, 2-ге Послання Івана, 3-тє Послання Івана, Послання Юди і Книга Об’явлення. Подібно як у Старому Заповіті провідне місце серед інших розділів займав Закон, так у Новому Заповіті особливе місце почали займати чотири Євангелія. У свою чергу, таку домінуючу роль серед послань інших апостолів відігравали послання Павла.
Проте вже у II ст. (бл. 140 р.) Маркіон вирішив обмежити кількість Євангелія до одного. У своїй Біблії він помістив лише Євангеліє від Луки і десять Павлових послань, відмовившись таким чином від решти новозавітних книг і всіх єврейських Писань. Цей його крок спонукав Церкву стати в обороні текстів «Мойсея й Пророків» та прийняти рішення стосовно того, які з існуючих Євангелій дозволене використовувати в Церкві.
Наступним, хто спробував (бл. 140 р.) зменшити кількість книг у християнській Біблії був лідер Сирійської Церкви на ім’я Таціян, який об’єднав чотири Євангелія в одну гармонійну книгу під назвою Діятессарон («чотири в одному»). Цей твір завдяки перекладам на інші мови залишався популярним серед християн впродовж століть. Однак Церква, притримуючись твердження Іринея, зберегла незалежні свідчення, які містяться в чотирьох Євангеліях.
Інші групи (ебіоніти, гностики, монтаністи) самі вирішували, які книги приймати, а які ні. Інколи книги, які вони включали до свого новозавітного канону, могли взагалі не перебувати у вжитку в інших християнських спільнотах. Втім Церква визнала ці групи «єретичними» і мусіла встановити межі для власного біблійного канону. Нещодавно деякі науковці запропонували, щоб до інших чотирьох Євангелій долучити гностичне Євангеліє від Хоми. Але ця пропозиція не знайшла підтримки в церковних колах.
Також на процес збору та визначення книг (встановлення новозавітного канону), які б мали увійти до Нового Заповіту, впливали і пришвидшували його й інші чинники. Одним з таких факторів була потреба забезпечити керівництво для Церкви. Особливо гостро цю потребу християни відчули тоді, коли усвідомили, що кінець часів не настане так швидко, як це вони спершу собі уявляли. Ще один такий важливий чинник, який впливав на формування новозавітного канону, виник у часи переслідувань, коли потрібно було встановити, за які книги християнам варто йти на смерть. У 303 р., коли римський імператор Діоклетіян розпочав переслідування християн по всій території імперії, християн страчували за те, що вони відмовлялись віддавати свої священні писання.
Від самих початків історії Церкви прямий або непрямий зв’язок окремих книг Нового Заповіту з кимось з апостолів або ж «правильним» вченням, яке містила ця книга, був важливим фактором, на підставі якого Церква включала ці книги до «Святого Письма». Однак з часом провідним чинником стала поширеність цих книг поміж великою кількістю християн різних теренів.
