Перш ніж перейти до обговорення важливої ролі, яку розповідь відіграє в Євангеліях, та в контексті приготування до цього гляньмо, що ми дізнались про розповідь і чому вона є таким могутнім засобом передачі об’явлення.
Спершу про об’явлення: ми побачили, що воно звершується завдяки Божому ділу, через яке ми пізнаємо самого Бога та дізнаємось про божественний спасенний задум. Про це діло розповідають нам слова, звеличуючи Його в прославі, описуючи в моральному повчанні та представляючи в розповіді. Справжнє значення цього світла об’явлення можемо зрозуміти лише крізь призму іншого світла – віри, яка є дією Бога всередині нас, якому підкоряємось. Псалмопівець описує це так: «В твоїм світлі [віри] побачимо світло [об’явлення]» (Пс. 36:10).
По-друге, розповідь, оскільки вона представляє дію, – це насамперед об’явлення. Саме ця риса зробила її найпопулярнішою літературною формою в Біблії. Пригадайте, як Катерина «відкрила» себе через свої вчинки, і те, що ми дізнаємось про Бога, коли читаємо про Його діла в житті Давида та багатьох інших людей, про яких розповідає Святе Письмо. Саме те, що, на думку Аристотеля, є неважливим, стає найважливішим аспектом життя. Люди, і навіть Бог, розповідають про себе найкраще через окремі вчинки та події.
По-третє, оскільки розповідь є багаторівневою, можемо зауважити, що біблійні автори використовували переказування епізоду як нагоду розтлумачити його, представляючи ту ж саму подію та сюжет за допомогою інакшої організації матеріялу. Щодо точки зору, то ми побачили, як турботливо Біблія об’єднує воєдино самостійні розповіді чи оповідки, навіть коли вони є частиною більшої події. Це дає нам змогу зауважити, що Бог постійно перебуває зі Своїм народом. Стилістичний прийом «показувати» читачеві дію, а не «розповідати» про неї, збільшує одкровенну силу біблійної розповіді. Завдяки смиренню та обережності авторів Біблії ми входимо в безпосередній контакт з Божим діянням. Врешті-решт, розуміння природи історії, яке завдяки об’явленню отримуємо з біблійної розповіді, приготовляє нас до прийняття неповторної сили Святого Письма, завдяки якій Господь приходить у наше життя. Тепер спробуємо застосувати це все до євангельських розповідей.
Нараційний час Євангелій
Найважливіше, про що варто пам’ятати щодо євангельських розповідей, – вони були написані не для того, щоб висвітлити, популяризувати або захистити пам’ять покійного та шанованого наставника, але для того, щоб привести нас до живого спілкування з ним. Оскільки Христос воскрес із мертвих, розповіді про Нього відрізняються від розповідей про інших осіб. Дійсно, Бог присутній у старозавітних розповідях про Його діяння через великих людей та події історії Ізраїлю, діяння, які продовжуватимуться та звершуватимуться в невідомому майбутньому. Натомість християни розуміють, що присутність Бога в Ісусі є неповторною, а той факт, що Ісус є живим, означає: Він присутній як в історії, так і поза нею.
Для того, щоб збагнути значення цього факту для розуміння євангельських розповідей, потрібно мати на увазі, що смерть, як і у випадку кожної людини, залишила на людськости Ісуса печать життя. Усе, що ми пережили, наші стосунки залишаються частиною нас і по смерти. Лише тоді, коли ми в остаточний та вічний спосіб опиняємось у Божій присутности, відкривається справжнє значення пережитого. Звісно, у випадку Ісуса мова не про гріх, а про те, що тепер Його людськість є прославленою та преображеною. Тобто це зовсім не та людськість, яку Він мав за земного життя. Все, що складало його історію, тепер є частиною Його прославленого буття. Саме тому Книга Об’явлення говорить про Ісуса як про Агнця, Який досі має на собі знаки Свого заколення (Об. 5:6).
Цей факт має колосальне значення для тлумачення розповідей про Ісуса. Попри те, що і старозавітні, і новозавітні розповіді написані в такий спосіб, що їх значення легко застосувати до прийдешніх поколінь, неповторною рисою Євангелія є те, що воно розповідає про Господа Ісуса. Усе, що Ісус Христос зробив та перетерпів, продовжує жити в Його прославленій людськости. Саме в ній ці події набирають свого повного значення. Євангелисти добре знали про це. У витончений спосіб вони провадять нас до розуміння значення цих подій для нас сьогодні. І в той же час ми, мандруючи текстом, спілкуємось з живим Господом. Погляньмо на окремі приклади цього процесу. Марко розповідає про те, як учні під час бурі на морі волають до Ісуса про допомогу, – це момент розпачу: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?» (Мр. 4:38). Те ж саме звертання в Євангелії від Матвія сформульоване за допомогою літургійних термінів, які, можливо, використовували в спільноті св. Матвія та дотепер вживають в богослуженнях візантійського обряду: «Kyrie soson: Рятуй, Господи, гинемо!» (Мт. 8:25). Євангелист Матвій, використовуючи в молитві своєї спільноти образ учнів, які волають до Христа про поміч, встановлює зв’язок між ними та кожним поколінням віруючих, які продовжують спілкуватись з живим Ісусом.
Інколи євангелист вміщує слова Ісуса в певний контекст, щоб вони могли бути застосовані до майбутніх поколінь. Це зауважуємо, наприклад, коли Ісус під час духовної боротьби в Гефсиманському саду закликає Своїх учнів пильнувати. Не лише до апостолів, але й до віруючих кожного покоління, які відчувають на собі силу сонливости, страху, браку розуміння, звернені слова воскреслого Христа: «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу, бадьорий бо дух, але немічне тіло!» (Мр. 14:38). Деколи те, що було передане через традицію, зазнає змін, щоб його можна було застосувати до сучасної ситуації. Прикладом цього є Матвієва версія традиційного матеріялу, який також знаходимо в Лк. 13:26-27. У Євангелії від Луки Ісус, повчаючи про вузькі ворота, застерігає Своїх слухачів, що навіть «тоді», коли вони покликатимуться на те, що їли та пили з Ним і що Він проповідував на їхніх вулицях, Він скаже, що не знає їх. У Мт. 7:22-23 особливе право на Ісуса обґрунтовують слова, що вказують на учнів, які проповідували Христа після Його воскресення: «Господи, Господи, хіба ми не Ім’ям Твоїм пророкували, хіба не Ім’ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім’ям Твоїм чуда великі творили?» За ними слідує пересторога: Господній суд спиратиметься на те, чи виконали вони волю Отця.
Уважне читання Нового Заповіту підтвердить правдивість твердження, згідно з яким євангелисти, розповідаючи про життя Ісуса, скеровували свій погляд у двох напрямках: вони дивились в минуле, вивчаючи події з життя Ісуса, а також – у майбутнє, де завдяки своїй вірі бачили сповнення цих подій у воскреслій людськости цього ж Ісуса. Коли ми застосуємо те, що дізнались про розповідь, то побачимо, яким чином розказані події стають об’явленням. Розповіді оповідають нам про діла Ісуса, і через ці діла – зцілення сліпця, прощення грішниці тощо – нам об’являється не лише Ісус, але й Отець: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ів. 14:9).
Кожен богослов, який вивчає Новий Заповіт, роздумуючи над тими ж самими подіями, може по-різному їх тлумачити. Про цей процес ми говорили вище. Він називається «організація». У різних коротких розповідях ви зауважите три рівні точки зору: подію, над якою слід замислитись, «показовий» спосіб роздумів над нею та унікальне історичне бачення, яке притаманне християнській вірі.
Тепер можемо побачити як наративна функція євангельських оповідань поєднується з богослужбовим життям Церкви. Упродовж року ми святкуємо різні події з життя Ісуса: народження, богоявлення, спокуси, страждання, смерть, воскресення, вознесення та зіслання Святого Духа. Усі ці події, оскільки вони існують у завершальному та преображеному стані у воскреслій людськости Ісуса, й надалі залишаються джерелом благодаті. У самому центрі цих преображених історичних подій перебуває акт любови, в якому Христос вмирає та в якому залишається назавжди. У цьому полягає таїнство літургійного життя Церкви. У подібний спосіб ці події, а зокрема хрест та воскресення, заторкують нас через євангельський текст. І Літургія, і священний текст впроваджують людину в таїнство – у Божий задум, у те, як цей задум був об’явлений через земне життя Ісуса, а тепер славно сяє в небесах, і навіть у те, як він звершується в прийдешніх християнських поколіннях, аж поки всі ми не осягнемо воскресення. Завдяки цьому таїнству подія розповіді робить теперішнім для нас і минуле, і майбутнє. Завдяки воскреслій людськости Ісуса Христа, Який страждав, щоб увійти у Свою славу, розповідь, яка є найпопулярнішим видом людського спілкування, стала засобом, за допомогою якого ми зустрічаємось з живим Господом, Який є джерелом нашого життя.
