Коли збираємось подивитись якийсь фільм, то рідко звертаємо увагу на факт, що режисер подбав, аби розповісти нам цю історію не тільки за допомогою дій та слів акторів, але також через місце розташування кінокамери, з якого він змушує нас дивитись на події кінострічки: чи бачимо панораму природи, коли герой вступає в бій верхи на коні, або чи бачимо вирази облич героя, героїні, їх супротивників? У добре продуманому фільмі будуть присутні усі ці елементи. Це є частиною мистецтва наративу, яким має володіти режисер. Літературні розповіді також мають точку зору, і не одну. Їх число можемо обмежити трьома точками зору, які є важливими для розуміння біблійного наративу. Перша з них – це обсяг події: яку частину події я повинен розповісти? Далі йде позиція оповідача: де перебуває оповідач, коли веде розповідь? І остання з них стосується історичних розповідей. Це історичне бачення: яке місце в історії займає подія, про яку мовиться? Скажемо декілька слів про кожну з цих точок зору.
Обсяг події визначає сам оповідач. Наприклад, історія про Катерину могла б бути набагато довшою, охоплюючи більшу кількість подій з життя Катерини та цього молодого чоловіка як до, так і після, у випадку Катерини, його страти. Насправді, більшість наративів містять у собі багато різних епізодів, які автор майстерно об’єднує в одну загальну подію. Яскравим прикладом цього є розповідь про Йосипа в Бут. 37-50. Кожен її епізод пов’язаний з попереднім, аж поки автор не підіймає завісу, і ми бачимо божественну перспективу цього оповідання, яке є прообразом таїнства зради Ісуса та наслідків, які мала ця подія: «А тепер не сумуйте, і нехай не буде жалю в ваших очах, що ви продали мене сюди, бо то Бог послав мене перед вами для виживлення» (Бут. 45:5). Інші довгі розповіді складаються з коротких оповідань, які б могли також бути самостійними наративами. Погляньте, для прикладу, на епізоди, які містяться в Книгах Самуїла та Царів, а особливо на ті, що є в синоптичних Євангеліях.
У деяких розповідях чітко зауважуємо особу оповідача, який стоїть між нами і там, про що йдеться; в інших – його взагалі дуже складно помітити. Цю відмінність можемо описати термінами «розповідати» та «показувати» оповідання. Саме таке значення містить у собі поняття позиція оповідача. Коли автор «розповідає» нам оповідання, то звертається до нас безпосередньо, і ми відчуваємо його присутність упродовж розповіді. Це явище неодноразово зауважуємо під час читання двох Книг Макавеїв. Коли нам «показують» наратив, ми зосереджуємо свою увагу на події і дивимось, як вона, немовби розгортається перед нашими очима. Таку перспективу часто використовують автори біблійних розповідей. Завдяки ній увага читача приковується до дії Бога, яка виявляється через дії людей, які беруть участь у події. Наприклад, у 1 Сам. 17 читаємо розповідь про Давида і Ґоліята. Після згадки про те, що війська супротивників зайняли свої позиції, на сцену виходить Ґоліят. Повний пихи та зневаги, він разом з кількома чоловіками поперед себе готовий до бою. Ритм розповіді сповільнюється, і ми дізнаємось, що у військовому таборі ізраїльтян присутні три сини Єссея. Далі несподівано виявляться, що серед війська є також і юний Давид. Він чує про виклик Ґоліята та про нагороду, яку обіцяє Саул тому, хто вб’є велетня. Переконливу промову Давида до Саула в розповіді обрамлюють дві перешкоди: настирливі намагання братів завадити йому прийняти цей виклик та важкість обладунків Саула, які Давид одягнув на себе. Далі темп розповіді пришвидшується. На полі бою між двома таборами велетень, належно озброєний, продовжує вихвалятись, насміхатись та погрожувати. У той час Давид, озброєний своєю вірою в Бога, вибігає перед Ґоліята та жбурляє в нього зі своєї пращі камінь. Далі об’єктив розповіді «зближується», і ми бачимо, як «камінь застряг у нього в лобі», і він впав лицем на землю. Коли Давид відсікає голову Ґоліятові його ж мечем, перед нашими очима постає картина, яку описують слова псалма: «Одні колесницями хваляться, а інші кіньми, а ми будем хвалитись ім’ям Господа, нашого Бога» (Пс. 20:8). Таким чином, у наративному тексті Бог об’являється через людські вчинки.
Одним з найцікавіших аспектів біблійної розповіді є її історичне бачення. Це третя точка зору, про яку йтиметься далі. Для позабіблійного світу минуле є минулим. Написання історії є корисною справою, проте менш корисною, ніж написання поезії (на думку Аристотеля), бо воно розповідає про окремі події, а не про загальні засади, які більш заслуговують на те, щоб бути матеріялом для серйозних роздумів. Позабіблійний світ може використати історію для того, щоб виправдати нинішню ситуацію, приміром, владу певних людей. Втім найбільша користь історії полягає в тому, що вона допомагає зберегти досягнення великих людей, які можуть служити нам за приклад. Тому найпопулярнішою формою історії була біографія. Плутарх – один з найбільш плідних біографів античности – казав, що він описував життя відомих людей, бо їхні чесноти є певного роду дзеркалом, дивлячись в яке ми дізнаємось, як впорядкувати та прикрасити наше власне життя. Справді, завдяки зближенню в такий спосіб з цими шляхетними людьми він звільнявся від ганебних та порочних вражень, отриманих у поганому товаристві. Плутарх сподівався, що такого ж результату завдяки його розповідям зможуть досягнути і читачі (Життя Тімолеона). Отож, основним завданням історії є сприяти самовдосконаленню.
У розумінні біблійного світу історія – це театр, в якому з’являється Бог та Його спасенний задум. Минуле – це не просто минуле. Воно оживає завдяки прославі, яку голосить Божий народ. Минуле постійно оживає тоді, коли народ згадує великі Божі діла: «Що ми чули й пізнали, і що розповідали батьки наші нам, того не сховаємо від їхніх синів, будемо розповідати про славу Господню аж до покоління останнього, і про силу Його та про чуда Його, які Він учинив! Він поставив засвідчення в Якові, а Закона поклав ув Ізраїлі, про які наказав був Він нашим батькам завідомити про них синів їхніх, щоб знало про це покоління майбутнє, сини, що народжені будуть, устануть і будуть розповідати своїм дітям. і положать на Бога надію свою, і не забудуть діл Божих» (Пс. 78:3-7).
Згідно з біблійним розумінням історії, пам’ятати про Божі діла означає дозволити їм впливати на наші вчинки сьогодні. Забути про діла Божі, як про це сказано вище в псалмі, не означає викинути їх зі своєї пам’яті. Це радше означає: те, що Бог зробив для Свого народу, більше не має вирішального впливу на них та не міняє їхньої поведінки. Вони більше не покладаються на Бога.
Завдяки настільки інакшому погляду на історію точка зору біблійної розповіді відображає неповторне розуміння дійсности. Головною діючою особою історії є Бог, Який завжди перебуває зі Своїм народом. Тому розповіді про діла, які Бог звершив у минулому, завжди зберігають свою актуальність. Це пояснює роль Літургії, у часі якої люди згадують Божі діла та відповідають на це прославою та жертвою. Пояснює це також, чому розповідь є основним способом передачі об’явлення. Лука говорить до Теофіла, що він пише йому «оповість про справи, які стались між нами», щоб Теофіл «пізнав ти істоту науки, якої навчився» (Лк. 1:1-4). Іван говорить, що він написав своє Євангеліє, «щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім’я Його!» (Ів. 20:31). Ці новозавітні автори твердо дотримувались лінії древніх оповідачів, які розповідали своїм слухачам про Божі діла, щоб ті могли завдяки вірі, що завжди є відповіддю на об’явлення, жити, пізнаючи Бога та корячись Його волі.
Тлумачення історії спостерігаємо не лише в самих наративах, але також у коментарях, які подають оповідачі, щоб бути певними, що їхні слухачі та читачі зрозуміли, чому їм усе це було розказано. Коли автор розповідає про те, як Давид здійснює гріх чужолозтва та вбивства Урії, він хоче не лише показати усім холоднокровний злобний задум, але також з перспективи власної віри говорить нам, що «в Господніх очах була злою та річ, що оце зробив був Давид» (2Сам. 11:27). Знову ж богонатхненний автор, бажаючи наголосити, що історією керує переможна Божа сила, розповідає про сповнення Божого слова: Хієл втратив (через принесення в жертву?) свого первородного сина, коли закладав підвалини Єрихону під час його відбудови. Він втратив також свого наймолодшого сина, коли вставив ворота, «за словом Господа, що говорив через Ісуса, Навинового сина» (1Цар. 16:34: щодо пророцтва див. І.Н. 6, 26). Про завершальний епізод трагедії, яка спіткала Ізраїль, розповідає 17-та глава 2-ої Книги Царів. Він підсумований у наступному коментарі: «Господь… відкинув Ізраїля від лиця Свого, як говорив був через усіх Своїх рабів пророків» (2Цар. 17:23). Старозавітні розповіді, які зберегли свою «показову» точку зору, рясніють такими прямими коментарями.
