Уявімо, що можемо застосувати до розповідного тексту рентгенівські промені. Тоді ми б побачили, що він складається з кількох пластів, які можна звести до трьох основних: подія, сюжет та «організація». Подія – це те, «що відбулось»; вона може бути вигадана самими автором, запозичена з усної традиції певної культури або, як у нашому випадку, може бути історичним фактом. Ця подія, як ми це щойно побачили, передається за допомогою слів. У нашому випадку подія – це старання Катерини, за допомогою яких вона досягла примирення молодого чоловіка з Богом, а також поради та підтримка, які вона надавала йому в годину його смерти. Наступним рівнем в укладенні розповіді буде надання форми цій події, тобто потрібно з’ясувати сюжет. Це потрібно зробити, взявши до уваги і життя Катерини, і життя цього молодого чоловіка. Далі слід визначити початок, середину та кінець сюжету, і це становитиме каркас розповіді. Ще Аристотель зауважив, що у вмінні добре виконати цю роботу полягає мистецтво розповіді. І нарешті, більш складний пласт залягає безпосередньо під поверхнею наративного тексту. Називається він організація. Організація – це сукупність образів, алюзій, резонансів та асоціацій, плину думки та почуттів, що їх породжують слова. Саме на цьому рівні розповідь подає тлумачення події. Якщо порівняти подію з кімнатою, то сюжет – це межі кімнати, а організація – це меблі.
Розуміння пластів у розповіді є дуже важливим, оскільки воно допомагає збагнути, що ж робили богонатхнені автори, коли переповідали якусь подію. Кожен оповідач – це тлумач. Не є винятками з цього правила й ті, хто був навчений і натхнений Святим Духом. Древні автори, які мали набагато глибше розуміння цього закону розповіді, ніж маємо ми з нашим механічним підходом до написання історії, дуже серйозно ставились до свого завдання.
Щоб краще проілюструвати цю думку, поглянемо на випадок, про який розповідають 13-та та 14-та глави Книги Чисел, і порівняємо його з розповіддю про ту саму подію в Книзі Второзаконня (Втор. 1:19-2:1). У Книзі Чисел читаємо, що Господь наказав Мойсею послати чоловіків, які б розвідали землю, що її Бог обіцяв дати Своєму народові. Повернувшись, вони яскраво розповіли про родючість цієї землі, але зауважили, що населення цього краю було набагато сильнішим за ізраїльтян: «Ми не зможемо ввійти до того народу, бо він сильніший за нас…» (Чис. 13:31). Лише Калев закликав народ покластися на Господа, зібратись і взяти землю, послухавшись Божого наказу. Але люди прислухались до інших чоловіків і відмовились вирушати в цей край. За це вони були покарані Богом і мусіли сорок років мандрувати пустелею.
Автор Книги Второзаконня робить Мойсея оповідачем цієї події. Перед тим, як народ має увійти в Обіцяну Землю, Мойсей звертається до них з промовою, в якій пригадує їм їхнє минуле. Пригадуючи цю подію, він переповідає її дещо інакше. Цього разу чоловіків відправляють у розвідку, оскільки народ відмовляється слухати Мойсея. Люди бояться вирушати і брати землю, яку їм пообіцяв Бог. У розповіді розвідників присутні лише схвальні слова: «Добрий той Край, що Господь, Бог наш, дає нам!» (Втор. 1:25). Мойсей описує реакцію народу на ці слова: «Та ви не хотіли йти, і були неслухняні наказам Господа, Бога вашого. І нарікали ви по ваших наметах» (Втор. 1:26-27). Лише з нарікань народу ми дізнаємось про труднощі, про які розповіли розвідники. Показавши, що люди вирішили послати розвідників, та опустивши негативну частину розповіді розвідників, оповідач подав тлумачення події. Цим оповідач наголосив на тяжкости гріха Ізраїлю, який відмовився довіряти Господу. Іншими словами, у двох розповідях йдеться про ту ж саму подію, однаковим є і основний сюжет. Проте організація матеріялу змінює акцент події та є її тлумаченням.
Заохочуємо читача скористатись цим методом для розуміння Євангелій. Зокрема це стосується синоптичних Євангелій, де ми знову ж таки маємо справу з тією ж самою подією (цього разу з життя Ісуса), з тим же самим сюжетом, однак розтлумачену за допомогою різних нюансів, якими користувались євангелисти під час укладення цієї розповіді. Для прикладу можна поглянути на розповідь про слугу сотника в Мт. 8:5-13 та Лк. 7:1-10. Або порівняйте три розповіді про зцілення тещі апостола Петра (Мт. 8:14-15; Мр. 1:29-31; Лк. 4:38-39). У цих трьох історіях (розповідь Матвія складається лише з тридцяти слів!) можемо зауважити певні богословські принципи, згідно з якими укладене кожне з цих Євангелій. Варто зауважити, що лише з розповіді Матвія дізнаємось про те, що дім належав Петрові, що Ісус не потребував, аби хтось просив Його зцілити цю жінку, і що після оздоровлення вона встала і почала служити лише Йому (а не усім, що були в домі, як про це розповідають Марко та Лука). Слід також зазначити, як євангелисти розповідають про спосіб, в який Ісус зцілив жінку. Лука говорить, що Ісус погрожує гарячці, ставлячись до неї як до злого духа в інших частинах цього Євангелія, натомість Матвій розповідає, що Ісус бере жінку за руку, а Марко – що Христос допомагає їй підвестись. Кожна з цих відмінностей, а є їх ще більше, є частиною богословського осмислення постаті Ісуса кожним євангелистом. Ми ще повернемось до цього, щоб розглянути докладніше.
