Глава 22

Двадцять друга глава, як і попередня, – це наче ікона майбутнього, картина преображеного світу, видіння людства і всього космосу, яке знову описане барвами давніх пророків. Воно справді схоже на прекрасну ікону з яскравою веселкою барв, з численними символами, що несуть у собі дуже глибокий сенс.

22:1-3. У перших главах Книги Буття ми бачимо дерево життя як символ богоспілкування. Це єдине дерево життя, яке височіло посеред раю. Тут уже замість одного дерева – ряди дерев, що ростуть уздовж ріки життя. Дерево життя – це безсмертя. Як ви пам’ятаєте, згідно з розповіддю Книги Буття, людина втратила як духовне, так і фізичне безсмертя.

А тут, в останній главі останньої книги Біблії, людина знову віднаходить і дерево життя, і ріку життя. І не буде нічого проклятого (у грецькому тексті стоїть слово анатема, цим словом перекладається гебрейське херем – «вивержене, виділене, відлучене»). Отож нічого такого вже не буде.

Постає запитання: а як же в це буття входять люди, що в них, як дуже добре сказав о. Сергій Булгаков, «всередині живуть і вівці, і цаписька»? Розділення проходить всередині кожної людини, і цей суд – двосічний меч, який розділює серце і вичленовує з нього все нечисте. Ніщо віддане анатемі, ніщо нечисте не має ввійти в місто. І що більше лишається в людини справжнього, чистого, тим більшою буде її причетність до дерева життя, а що більше в ній нечистого, тим більшою буде неповноцінність її особистости в момент розділення.

22:4. Бог відкривається неявно, таємно – про це йдеться в Книзі Йова: Йов сумнівався, страждав, голосив, але все вирішилося для нього лише тоді, коли він побачив Боже лице. По сути людина завжди про це й мріє. Ось тут і виникає розділення між поняттями Страшного Суду і Парузії[1]. Для тих, що чекають Христа, Парузія – радісна подія, але вона може й обернутися на подію страшну, бо люди «побачать лице Його», а як сказано в пророків: «приготуйся побачити Бога, Якого ти прогнівив».

22:5. Тут ясно сказано про те, що тіньовий бік життя зникне. Звичайно, можуть пригадатися слова Воладна з «Майстра і Маргарити» М. Булгакова: як може бути світло без тіні, без контрасту? Але це потойбічне роздумування. У цьому бутті, звичайно, так бути не може. Але ті, що роздумують, як Воланд, схожі на саддукеїв, які пропонували Христові парадокс про жінку, що постійно виходила заміж за братів померлого (див. Мр. 12:19-23). У тому, іншому світі – все по-іншому. В іншому бутті все будується на інших основах, контраст там надолужується іншим чином. Але ми й мислити не можемо по-іншому, тому нам немає сенсу це уявляти собі.

22:6-7. «Ото, незабаром приходжу», – ці слова часто звучать у пророків, і Іван каже те саме. Треба згадати, що це «незабаром» – у Божому сенсі, а не в людському. Воно аж ніяк не означає «завтра», бо ж для Бога «скоро» може виявитися і за мільйон років, і це теж буде «скоро». Порівняно з історією розвитку Землі це буде секунда.

22:8-9. Сцена, коли Іван упав перед ангелом і ангел сказав: «Таж ні!», – має стосунок до уявлень тої епохи, про яку вже йшлося (див. Об. 19:10). Тоді з’явилося багато різних окультних учень, які надавали величезного значення поклонінню духовним істотам, духам найрізноманітніших єрархій, поклонінню зіркам тощо. Проти цього окультного розуміння й виступає тут апостол. Ангел каже йому, що фактично вони – брати, і це слушно: все сотворіння – наші брати. Може, ангел у чомусь вище людини, але в чомусь ні. «Бо я співслуга твій», бо і пророк, і ангел – служителі.

22:10. Цей вірш спрямований проти тих, хто, як ми вже казали, вважає Об’явлення запечатаною книгою: «Не запечатуй слів пророцтва цієї книги. Час бо близький!». Це написане для нас. Об’явлення це не просто якийсь ребус чи єрогліф, який хтось прочитає через мільйон років. Як можна побачити під час читання, дуже багато тут зрозуміло й адресовано безпосередньо нам.

22:11. Боже втручання, якщо можна так сказати, аж ніяк не має негайно все преобразити. «Неправедний нехай чинить неправду ще», тобто у світі все відбувається так, як дозволяє людська свобода. Паралель до цього – у притчі про сіяча: коли сіяч сіяв, ворог підмішав йому бур’яну, і коли він засіяв ціле поле, виросли і бур’яни, і пшениця. Слуги кажуть до нього: «Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали?», а він відказав: «Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив» (див. Мт. 13:28-30). Тут ідеться про те саме. Нехай життя минає своїм трибом, а наприкінці все завершиться, і Творець Своєю силою і красою отінить Усесвіт. У цьому основа нашої віри, і все, що є прекрасного в усіх інших світоглядах, є лише уламком, відголоском цього глобального очікування.

22:13. «Я – Альфа і Омега, Початок і Кінець». – Альфа – це Господь Творець, Омега – Господь-Освятитель і Примиритель. Він уже зараз діє в цьому світі, саме тому ми маємо ще раз відкинути як нехристиянське почуття страху перед кінцем світу. Об’явлення завершується словами: «Прийди, Господи Ісусе!». Християни чекали Христа, хоча й усвідомлювали себе грішниками. Але чомусь серед сучасних християн увійшло в моду вважати, що прихід Христа буде чимось аж таким жахливим, що від цього можна навіть отримувати якесь мстиве задоволення. При всіх своїх жахіттях Об’явлення – книга незаперечно світла. Бачите, до чого приходить уся історія – до Міста. Вона приходить до нього через низку катаклізмів, і це не дивно, бо ж постійно зростали обидва царства.

Теяр де Шарден, Н. Федоров і дехто інший вважав, що перехід у майбутнє буде гладким. Це певна ілюзія, позаяк історія сповнена катаклізмів, і Царство Боже теж приходить через катастрофи. Але все ж таки духу Об’явлення ближчий релігійний оптимізм Теяра і Федорова, ніж апокаліптичний жах, властивий радше дохристиянським апокаліпсисам, страшним пророцтвам Сивіли, поганським очікуванням кінця всього чи навіть давньогерманській вірі в загибель богів і смерть Усесвіту.

22:14-15. Йти до дерева життя – означає йти до богопізнання.

22:16. Можливо, тут йдеться про Івана, бо ж «ангел» означає «посланець».

22:17-21. Це початок епілогу: «А Дух і невіста говорять: Прийди!». Наречена – це Церква, а Дух – це та божественна сила, яка діє в Церкві, тобто Дух Церкви. Вони кажуть «прийди», позаяк Парузія – найжаданіший момент історії. Якщо людина помирає, переживаючи смерть як велетенську радість, і в потойбічному житті відкриває якісь безконечні виблискуючі світи, то все одно це ще не повнота, це неповноцінне існування. Бо ж ми чекаємо більшого, безмірно більшого: відродження, реального буття творіння, буття кожної людини, як про це сказано в Символі віри: «Чекаю на воскресення мертвих і життя будучого віку». І наче підтверджуючи це бажання Церкви, бажання здійснення, апостол закінчує вигуком: «Прийди, Господи Ісусе!» Апокаліпсис, попри свої грізні сторінки, попри страшні картини, поза сумнівом, є книгою найсвітлішої надії, яка відповідає на всі очікування і зітхання Старого Заповіту. «О, коли б небеса Ти роздер і зійшов» – вигукує пророк Ісая (Іс. 64:1), а псалмопівець каже: «Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя» (Пс. 42:2). Ці два вигуки Старого Заповіту, щонайважливіші слова, які йдуть із глибини серця, віднаходять відповідь, передовсім, в явленні Христа і, врешті, у тому Царстві, яке Він заснував і творення якого Він завершить: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе!»


[1] Парузія – (грецьк.) явлення Ісуса Христа в славі наприкінці віків.

Попередній запис

Глава 21

Двадцять перша глава Апокаліпсису – це своєрідний епілог і водночас вершина Об’явлення Івана. Якщо в попередніх главах йшлося про падіння ... Читати далі