Коли по-справжньому

«Увесь народ, відповідаючи, сказав: кров Його на нас і на дітях наших» (Мф. 27:25), – питається, навіщо залучати до свого злочину (а співучасть у злочині, теж є злочином) дітей? Певно, щоб додати своїм словам більшої значущості, тобто люди так були переконані у своїй правоті, що готові були заклястися навіть власними дітьми для підтвердження цього. Звісно, краще б цього вони не робили: і не залучали б власних дітей, і самі б не приймали участі в розправі над Христом. Проте… що було зроблене, то зроблене.

Те саме можна сказати, і про багатьох наших сучасників, які полюбляють закликати марно ім’я Господнє. Особливо, коли справи пов’язані з грошами. Напевно, таким чином люди намагаються чи то закликати благословення Господнє, чи то освятити себе та свою діяльність, чи то щось ще, хоча, більш за все, вони самі не знають для чого вони це роблять. Роблять і все тут.

«Ніхто не може двом господарям служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує. Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6:24), – з цих цілком недвозначних слів Христових стає зрозумілим, що на «двох стільцях» нам всидіти не вдасться – рано чи пізно ми опинимося перед вибором: хто саме посідатиме перше місце в нашому житті: Господь чи гроші?

При чому місце має бути зайнято постійно кимсь одним, бо в заповіді: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм» (Лк. 10:27), – вказаний абсолют («всім») і не обговорюються жодні умови, наприклад, у недільні або ж у святкові дні ми повинні любити Бога якось інакше, ніж у буденні.

Наведений приклад комусь може здатися абсурдом, проте багато людей вибудовують свої стосунки з Творцем саме так, навіть, якщо прямо про це не кажуть чи навіть про це не здогадуються. Як і не здогадуються про небезпечність подібного ставлення до Творця, про що постійно попереджає Священне Писання: «Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх» (Одкр. 3:15,16).

Страшно бути відкинутим Господом! При тому слід зауважити, що по факту ми самі себе відкидаємо від Бога таким до Нього ставленням: тобто вдаємо, що любимо Його, хоча насправді земні статки для нас набагато є важливішими, ніж обітниці Божі. Вже не кажучи про Особу Самого Творця. Хоча тут, напевно, ми дещо погарячкували, бо про особистісні стосунки з Творцем мало хто навіть здогадується, вже не кажучи про намір їх розвивати…

Одним словом, перед нами з’являється цілком реальна і вкрай невтішна ситуація: щоб бути віруючою людиною не достатньо вважати себе такою чи навіть (хочете вірте, хочете ні), ходити щонеділі до церкви. Віруючою є та людина, яка любить Господа реальними справами свого життя (а не тільки  в «душі»), виконує, точніше намагається виконувати Божі заповіді, людина, для якої Слово Боже є справжнім дороговказом у житті (див. Пс. 118(119):105).

Тому, відома заява про те, що «в церкві лише одні лицеміри», не зовсім коректна. У церкві окрім лицемірів, які вдають із себе «віруючих», дійсно є група людей, хай навіть і не дуже чисельна (див. Лк. 12:32), для яких віра дійсно є сенсом їх буття. І це по-справжньому, а не просто для «краси» чи щоб про них добре відзивалися люди.

Редакція сайту

Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
docКоли по-справжньому


Ваш коментар:

Попередній запис

Пігулка від лицемірства

Уникнути лицемірства можна тільки чесністю Якщо ви колись запрошували людей у церкву, то, напевно, чули відмову, яка звучала як: «Та ... Читати далі

Наступний запис

Лицемір: той, хто змінює обличчя

Професія актора в сьогоднішньому суспільстві дуже престижна. Популярні актори, так звані зірки, не сходять з обкладинок модних журналів, на них ... Читати далі