3 Івана 1:1-8 – 1:9-15

3 Івана 1:1-8 – Гостинність людей Божих

«Старець улюбленому Гаєві, якого я направду люблю. Улюблений, я молюся, щоб добре велося в усьому тобі, і щоб був ти здоровий, як добре ведеться душі твоїй. Бо я дуже зрадів, як прийшли були браття, і засвідчили правду твою, як ти живеш у правді. Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді. Улюблений, вірно ти чиниш, як що робиш для братті та для чужинців, вони про любов твою свідчили Церкві; добре ти зробиш, як їх випровадиш, як достойно для Бога, бо вийшли вони ради Ймення Його, нічого не взявши від поган. Отож, ми повинні приймати таких, щоб бути співробітниками правді.»

Одна з найбільш захоплюючих речей, які стали можливими з появою Інтернету, це можливість подивитися практично будь-яку місцевість. Відкриваєш мапу, збільшуєш масштаб, і можна побачити, як виглядає із супутника та чи інша вулиця, той чи інший будинок. Іноді є навіть фотографії будинків: дізнаєшся чиюсь машину на вулиці або знайомий предмет усередині будівлі. Одного разу моїй дочці вдалося розгледіти навіть білого кота в саду свого будинку – маленька біла плямочка! А коли ми з дружиною підшукували собі будинок, ця функція суттєво звузила число варіантів: ми їздили дивитися особисто лише ті будинки, які придивилися в Інтернеті.

Щось на кшталт збільшення масштабу можна бачити і в Посланнях Івана. Перше послання могло бути адресоване майже будь-якій церкві, і із самого початку було важливим для великого числа церков (мабуть, на заході території, яку зараз займає Туреччина). Застосувати його можна до найрізноманітніших церков древніх і сучасних. Друге послання явно написане якійсь певній церкві. Ми не знаємо, якій саме, але Іван знайомий з її членами і схвально пише її керівникам, що деякі члени общини «ходять у правді».

Третє послання адресоване конкретному церковному лідерові на ім’я Гай (на жаль, в іншому нам невідомому). Ми не знаємо, до якої церкви він належав, і чому отримав листа. Проте важливі уроки з того, що каже йому Іван, ми можемо винести.

Як і в попередньому посланні, Іван радий дізнатися, що хтось «ходить у правді», тобто утілює в життя і відбиває євангельську істину. А це має на увазі не лише правильну доктрину і правильну зовнішню поведінку, але і ту любов до Бога і братів по вірі, яка для Івана є знаком, що людина дійсно вмістила істину євангельську, причому не як абстрактну ідею, але як саме життя Бога, діюче в людях.

Любов повинна виражатися і в гостинності до братів по вірі. Це було особливо важливо в древній Церкві, коли багато язичників сахалися від християн як від божевільних. Тому мандруючі місіонери (і навіть звичайні християни в побутових поїздках) покладалися на привітність місцевих громад. Питання було таке актуальне, що незабаром після 3 Ів. з’явився християнський текст під назвою «Дідахе» («Вчення»), в якому викладалися правила стосовно цього. Скажімо, «апостоли» мали право зупинитися в когось максимум на два дні, а звичайні християни – максимум на три. Тобто довелося розставити рамки щоб уникнути зловживань. Як видно з 1-2 Сол. і 1 Тим., церква ясно давала зрозуміти: турбота про ближнього не означає потурання ледарям і неробам.

Судячи з усього, Гай відрізнявся особливою гостинністю. Члени Іванової церкви, які в нього бували, поверталися із захопленнями. Цілком можливо, що Іван і взявся за перо частково з тим, щоб подякувати Гаю. Це любов справжня (пор. 1 Ів. 3:18): не лише на словах, але в ділі і правді. До речі, з Нового Заповіту видно, що ранні християни розуміли любов не лише як стан серця і почуттів, але і як те, що охоплює усе життя людини (зокрема, те, що вона робить зі своїми грошима і своїм будинком). Так вчиняв і Гай.

Мандруючі місіонери вийшли «ради Ймення», великого імені Ісуса. Це було небезпечно, і частково тому вони не просили про допомогу нехристиян. Вони ввіряли себе Богові (як Ездра на шляху в Єрусалим: Езд. 8:21-23), і Бог допомагав через гостинність Свого народу. Саме так, каже Іван (в. 8), і має діяти наша віра. Ми маємо бути «співробітниками правді».

Як і завжди в Івана, правда не лише «фактичний стан справ», але і сила, жива і динамічна якість, що преображає людей, громади, а кінець кінцем і весь світ. Нам пощастило брати участь у діях Правди, яка преображає наш заблукалий і часто нечестивий світ на місце, в якому знову славлять і шанують Бога Творця. Співпраця з Правдою – річ ще дуже практична: нагодувати, прихистити, зібрати в дорогу.

Ми мало знаємо про подорожі християнських лідерів, учителів і місіонерів перших двох-трьох поколінь (Павло – єдине виключення). Проте судячи з усього, їздити доводилося часто. Варто замислитися про гігантську різницю між тим світом, де більшість людей не чули про Ісуса, а тільки «знали», що Його послідовники дивні і небезпечні, і нашим світом, де церква як інститут добре відома навіть у країнах, де християнство утискують або забороняють.

Саме тому нам є чому повчитися в ранніх християн. Привітність і віра як місіонерів, так і тих, хто приймає посланців, (а сусіди дивилися криво!), нагадують, що християнство – це пригода. Нас очікують несподіванки. До нашого життя увійдуть нові люди, ще учора невідомі, а нині близькі (в. 5).

Можливо, у цьому і полягає головний урок цього уривка. Якщо я несподівано заявлюся до близького родича, він покличе мене в дім і допоможе. Для новозавітного вчення про церкву ключове значення має поняття сім’ї: вірні – брати і сестри один одному. Часом радісно бачити, що таке буває навіть у нашому цинічному західному світі, де церква часто скачується в гіперіндивідуалізм, властивий суспільству в цілому. Немов знову знаходишся з Іваном, Гаєм та іншими першими християнами, які вірять Правді і ходять у ній.

3 Івана 1:9-15 – Авторитет і приклад

«Я до Церкви писав був, але Діотреф, що любить бути першим у них, нас не приймає. Тому то, коли я прийду, то згадаю про вчинки його, що їх робить, словами лихими обмовляючи нас. І він тим не задовольнюється, а й сам не приймає братів, і тим, що бажають приймати, боронить, і вигонить із Церкви. Улюблений, не робися подібним до лихого, а до доброго: доброчинець від Бога, а злочинець Бога не бачив. Про Димитрія свідчили всі й сама правда. І свідчимо й ми, а ви знаєте, що свідчення наше правдиве. Багато хотів я писати, та не хочу писати до тебе чорнилом та очеретинкою, але маю надію побачити тебе незабаром, і говорити устами до уст. Мир тобі! Друзі вітають тебе. Привітай друзів пойменно! Амінь.»

Коли я був єпископом, мені подобалося, що доводиться перемикатися з національних і міжнародних проблем на дрібні, хоча і гострі, проблеми окремих церков, громад і людей. Так завжди буває в служінні: не устигаєш розібратися з глобальними питаннями, як починаються дрібні бурі в склянці води, до яких, втім, буває привернута увага багатьох.

Про Діотрефа ми не знаємо нічого за винятком того, що пише тут Іван. Зараз у моді «дзеркальне прочитання» новозавітних послань (схожі спроби відтворити телефонну розмову за репліками однієї сторони). Дехто навіть намагався реабілітувати Діотрефа, подивитися на ситуацію його очима.

Чи не застерігав сам Іван від людей, які можуть прийти з новим і спотвореним вченням? Можливо, Діотреф лише намагався забезпечити «чистоту» своєї церкви. Так, деяких могло засмутити, що він не дозволяє гостям брати участь у богослужінні. Та зате община вже точно не зіб’ється зі шляху і «ходитиме в правді». А щодо «що любить бути першим» – комусь же потрібно бути старшим. Можливо, у маленькій общині не знайшлося розумнішої і красномовнішої людини. Діотреф і його друзі могли поставити питання і таким чином: Іван вже дуже старий, – годі йому все контролювати. Ніби, міркувати з боку легко, а якби він розібрався в ситуації, то побачив би, що все не так просто.

Не треба великого розуму, щоб уявити ситуацію, за якої Діотреф виявляється, хоча і не святим, то вже в усякому разі, не таким лиходієм, як можна подумати з цього уривка. І можливо, ми зрозуміємо, що каже послання, лише спробувавши влізти в його шкуру.

У людських конфліктах рідко буває, що одна сторона цілком і повністю права, а друга цілком і повністю неправа. Зазвичай так і міркують, що кожен по-своєму винен. Втім, у строгому сенсі це правило працює не завжди: є справжні мерзотники, причому не лише коять зло, але і примушують жертв уявляти, що ті самі винні. Та все ж доводиться приймати рішення і виносити судження. І не усім вони сподобаються.

Людям, яким випало бути старшими в церкві, піклуватися про церкви, слід робити свою справу, незважаючи на труднощі. Адже відповідати вони будуть перед самим Богом. Іван добре знає, що означає зустрітися з живим втіленням Слова Божого, пізнати і полюбити Його. Це знання гамувало його і навчило, що головне на світі – любов Божа. Подібно до Мойсея, якого також звинувачували в зарозумілості, він був лагідний. Саме в цьому секрет його пастирської сили, як ми відчуваємо буквально в кожному рядку його послань. Він говорить те, що повинен говорити, хоча деяким «незалежним мислителям» з його церков і не до душі, що він нагадує їм про основи і про те, що він, Іван, дійсно поставлений на таке рідкісне і важливе служіння.

Іван попереджає Гая про Діотрефа. Діотреф любить бути на перших ролях (про які мріяли і Яків з Іваном в Євангеліях!). Любить величатися, як ті коринтяни, які повідомили Павлу (засновникові своєї общини!), що при наступному візиті він повинен представити рекомендаційні листи. Він розпускає про Івана злі плітки за спиною. Він відмовляє в гостинності справжнім християнам і карає тих, хто намагається поводитися інакше. Думаю, більшості з нас попадалися такі люди. Так, проти Діотрефа в нас є тільки слово Івана. Але я знаю, кому вірити.

Інша справа, незрозуміло, яке відношення має Гай до Діотрефа. Навіщо Іван попереджає Гая про те, що скаже, прийшовши в общину, в якій діє самоуправно Діотреф? Можливо, Гай сам з цієї общини або тісно пов’язаний з нею? Як би то не було, картина не ідилічна. Сказати можна одне. Є церкви, де люди занадто «милі» (інакше кажучи, занадто знервовані або слабовільні), щоб вирішувати проблеми серйозно, – у результаті ситуація стає гірше і гірше, від чого усім тільки нудно. Проте Іван не легкодухий. Якщо треба когось вчасно зупинити, він це зробить.

Інша справа – Димитрій. Судячи з усього, він повинен віднести лист Гаю, а тому потребує представлення (пор. Фіва в Рим. 16:1-2). Іван, та і не тільки він один, дуже високої думки про Димитрія. Про Димитрія свідчить навіть «сама правда» (в. 12), тобто він усією своєю душею, усім своїм серцем ввібрав правду євангельську. З ним сталася якісна зміна, яка помітна усім. Іван додає своє свідоцтво до свідоцтва інших, помічаючи: «Ви знаєте, що свідчення наше правдиве» (пор. Ів. 19:35; 21:24). Кращим аргументом тут служить не нагромадження клятв, але переконливість життя. Іван не збрехав би ні про Димитрія, ні про когось або щось ще.

Як і попереднє послання, це послання закінчується несподівано і словами про те, що автор вважав за краще б поговорити особисто. Звичайно, для листів така фраза взагалі характерна. Проте в даному випадку вона особливо відповідає тому, що в серці Івановому. Якщо особу людини пронизують любов і правда, вона може задовольнитися лише повноцінними людськими відносинами. А повноцінні відносини припускають можливість побачити, почути і навіть нюхати (у давнину запах грав більшу роль, ніж зараз).

Чому Іван передає привіт від «друзів», а не від «сім’ї»? Складно сказати. Не виключено, що знову перед нами конспірація: якби лист побачив сторонній, він не помітив би в ньому нічого особливого. І помилився б! Хоча це найкоротший текст у Біблії (219 слів, а в 2 Ів. – 245 слів), і хоча в ньому відсутнє навіть слово «Ісус» (пор. проте згадка «Ймення» у в. 7), він насичений духом Ісуса анітрохи не менше, ніж більш просторові тексти.

А в останньому вірші сказано про «мир». Це не той легкий мир, який виникає, коли ховаєш голову в пісок, а той, який приходить через рішення проблем зі знанням, що правда і любов – дві руки, якими Бог в Ісусі обіймає церкву і світ.

Попередній запис

2 Івана 1:1-6 – 1:7-13

2 Івана 1:1-6 – Прояв життя «Старець вибраній пані та дітям її, яких я поправді люблю, і не тільки я, ... Читати далі

Наступний запис

Юди 1:1-4 – 1:5-16

Юди 1:1-4 – Боротися за віру «Юда, раб Ісуса Христа, а брат Якова, покликаним, улюбленим у Бозі Отці та збереженим ... Читати далі