1 Івана 4:7-21 – 5:1-12

1 Івана 4:7-21 – Любов Божа

«Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов! Любов Божа до нас з’явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи. Улюблені, коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного! Бога не бачив ніколи ніхто. Коли один одного любимо, то Бог в нас пробуває, а любов Його в нас удосконалилась. Що ми пробуваємо в Ньому, а Він у нас, пізнаємо це тим, що Він дав нам від Духа Свого. І ми бачили й свідчимо, що Отець послав Сина Спасителем світу. Коли хто визнає, що Ісус то Син Божий, то в нім Бог пробуває, а він у Бозі. Ми познали й увірували в ту любов, що Бог її має до нас. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває! Любов удосконалюється з нами так, що ми маємо відвагу на день судний, бо який Він, такі й ми на цім світі. Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові. Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив. Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив!»

Значення статистики не варто перебільшувати, але вона буває недаремна. У тій чи іншій формі слово «любов» зустрічається в цих п’ятнадцяти віршах не менше 27 разів. Більше того, судячи з усього, перед нами осереддя послання. Ми читаємо рядки, які Іван найбільше хотів написати. Усе, що було раніше, – передмова; усе наступне розвиває сказане. «Любов» – от основна тема Івана.

Послідовність думки така. Іван щойно підкреслив: Ісус Христос прийшов у тілі, і заперечують це лише лжепророки. Але це не пуста словесна формула і чисто зовнішня перевірка на доктринальну чистоту. Тут сама суть християнства. Християнська віра виростає з віри в те, що в Ісусі Христі відкрився істинний Бог. Ісус є втілена Любов. І ті, хто черпає в цій вірі надію і життя, повинні самі виявляти любов до світу. Любов має бути відмітним знаком християн. Це знак не лише того, хто вони самі, але і того, який у них Бог.

Легко сказати! Буквально сьогодні одна моя людина похмуро пожартувала, що біля храмів слід було б вивішувати таблички: «Обережно, злі плітки!», чи «Обережно, злі люди!». Що вірно, то вірно. От, чому апостол Павло, а за ним і багато інших християнських авторів, благали людей жити інакше. Любов не те, без чого спокійно можна обійтися. Вона пов’язана із самою суттю нашої віри. І якщо в ім’я її, припаде серйозно себе переробити, значить, так тому і бути.

Розберемося детальніше. Ключовий момент (в. 7-10) полягає в тому, що Божа любов відкрилася саме в Ісусі, Сині Божому: Ісус був посланий у світ і став жертвою в спокутування наших гріхів. Треба бути дуже черствою людиною (Іван каже: треба зовсім не знати Бога), щоб стоячи біля підніжжя хреста і поглядаючи на голгофську жертву, не відчувати силу цієї любові, закладеного в ній потенціалу. Це сила, яка вже багато в чому змінила світ, і ще може змінити, якщо християни відповідатимуть своєму покликанню.

Значить, «коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного» (в. 11). Сильно сказано! Виходить щось на кшталт: «Бог подав нам приклад, і ми повинні його наслідувати». Проте наступний вірш йде ще глибше: «Бога не бачив ніколи ніхто. Коли один одного любимо, то Бог в нас пробуває, а любов Його в нас удосконалилась».

Тут доречно згадати завершальний вірш (1:18) величного прологу до Іванового Євангелія: «Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був». Сенс цих слів полягає в тому, що ми не знаємо, хто такий Бог, поки не побачимо Ісуса. Тоді вияснюється і сенс вірша 1 Ів. 4:12: люди не дізнаються, який Бог, доки не побачать Його дію в житті християн, доки Його любов не буде «в нас удосконалена». Те, що Бог почав в Ісусі, Він хоче завершити в нас і через нас. Ісус явив Бога перед здивованим світом, і ми повинні так чинити.

Усе це може і має відбутися через дар Духа Божого. Дух дає нам силу свідчити про те, що зробив Отець, пославши Сина. Свідчити, помітимо, не лише словом, але і ділом (3:18). Наша любов, як і любов Божа, повинні з’явитися в тілі.

От чому наприкінці уривка Іван повертається до колишньої думки. Якщо ти говориш, що любиш Бога, а сам не любиш брата чи сестру (по християнській общині), ти брехун. Двері любові до Бога і двері любові до ближнього – це одні й ті самі двері. Якщо немає любові до ближнього, немає і любові до Бога. Просто і грізно.

Можна і засумувати. Хіба реально відповідати такому ідеалу? Проте у віршах 17-18 інтонація стає майже ліричною. Іван пише не про те, як страшно не дотягнути до потрібних вимог, а про нашу відвагу в день суду. Здавалося б, він повинен співвіднести цю відвагу з тим, що ми дивимося не на себе, а ввіряємо себе всемогутній і всепереможній любові Божій. Але ні, Іван каже інше: «Бо який Він, такі й ми на цім світі». Що мається на увазі? Очевидно, сенс полягає в наступному: якщо Бог відкрив Себе у світі, виразив Свою любов в тілі і крові, то коли ми чинимо аналогічно, доводимо Божу любов до повноти. Через нас діє істинна любов істинного Бога.

Коли це відбувається, вже немає нужди боятися. Любов, що досягла повноти, не залишає місця страху. Якщо навчитися віддавати себе іншим, як Бог віддав Себе нам, боятися нічого. Любов торжествує. Дійсно, коли читаєш такі речі (і багато інших уривків послання), серце завмирає: чи досягнемо ми такої простоти віри і життя? Але чого ще ми чекали? Якщо живий та істинний Бог утілився і хоче перебувати в нас (в. 16), невже ми думали, що в нас буде безтурботна релігія? Бог віднісся до нас вкрай серйозно. Чи не варто відповісти Йому тим же?

А зараз звернемо увагу на одне маленьке слівце, яке для Івана має величезне значення. «Хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває» (в. 16). Ця думка зустрічається і в інших місцях, включаючи попередній вірш, але тут вона виражена якнайповніше. Дієслово просте («залишатися», «перебувати»), але яка глибока реальність за ним стоїть, причому пов’язана із самою суттю християнської віри! Тут розкривається сенс «койнонії», спільному життю між Отцем, Сином і кожним, хто сповідує, що «Ісус то Син Божий» (в. 15). Це взаємне перебування: ми – у Богу, а Бог – у нас.

Знову-таки сказати легше, ніж засвоїти. І ще важче жити так регулярно, день за днем і рік за роком, всупереч небезпечним вітрам лжепророцтва і тиску світу цього. Лише сила любові допомагає нам встояти. Набуваємо ж ми цієї сили, як завжди, поглядаючи на хрест (в. 9-11).

1 Івана 5:1-12 – Віра перемагає

«Кожен, хто вірує, що Ісус то Христос, той родився від Бога. І кожен, хто любить Того, Хто породив, любить і Того, Хто народився від Нього. Що ми любимо Божих дітей, дізнаємося з того, коли любимо Бога і Його заповіді додержуємо. Бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді, Його ж заповіді не тяжкі. Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, віра наша. А хто світ перемагає, як не той, хто вірує, що Ісус то Син Божий? То Той, що прийшов був водою та кров’ю, Ісус Христос. І не тільки водою, а водою та кров’ю. І Дух свідчить, бо Дух то правда. Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє Одно. І троє свідкують на землі: дух, і вода, і кров, і троє в одно. Коли ми приймаємо свідчення людське, то свідчення Боже вартніше, бо це свідчення Бога, яким свідчив про Сина Свого. Хто вірує в Божого Сина, той свідчення має в собі. Хто не вірує Богові, той учинив Його неправдомовцем, бо не вірив у свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого. А це свідчення, що Бог життя вічне нам дав, а життя це у Сині Його. Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя.»

Коли я вперше плавав під водою з маскою біля тропічного рифа, мене приголомшило побачене. Справа була на островах Великого Бар’єрного рифа, що простягається уздовж північно-східного узбережжя Австралії. Ніколи я не бачив нічого подібного: навколо плавали міріади риб найрізноманітніших форм, розмірів і кольорів. Блакитні, електрик, жовті, яскраво-червоні. Усі вони були поглинені своїм життям, і які тільки чудеса не витворяли!

Через декілька хвилин, коли я дещо оправився від потрясіння, промайнула думка: потрібно плисти назад до човна, дістати ноутбук і записати враження. Адже забуду. Та і як утримати в голові увесь цей сяючий каскад фарб! Але сам собі посміхнувся: «Учений і є учений. Усе рвуся щось записувати. Ні, щоб просто милуватися». Загалом, записувати я нічого не став, і в результаті читачеві доводиться задовольнятися наведеним вище описом, хоча він дуже слабо передає багатство картини.

На цій стадії Іванового послання в нас можуть виникнути аналогічні враження від калейдоскопа тем. Теми повторюються знову і знову, в усе нових і небачених варіаціях. Приголомшені строкатістю фарб, ми починаємо думати: а чи варто уважно стежити за думкою? Чи не краще просто сидіти і насолоджуватися? І дійсно, у цьому щось є. Іван хоче, щоб читачі самі встановлювали взаємозв’язки, а також отримували задоволення від того, як взаємопов’язані частини картини.

Ніби ми вже всі чули, про все читали. Але ні, звідки ні візьмися, виникає нова тема. Тобто, не абсолютно нова, але така, що розкриває ще один пласт сенсу в сказаному. Пам’ятаєте, Іван говорив про віру в Ісуса Христа, про Його з’явлення в тілі, про нове народження вірних, яких Бог призвав своєю любов’ю дотримувати заповіді? (Заповіді ж зводяться, головним чином, до любові до Бога і ближнього.) Ці яскраві «рибини» вже щосили плавають у нас перед очима. Проте от щось нове: народжений від Бога перемагає світ (в. 4). Про що йде мова? Невже мало дати відсіч улесливим спокусам світу? І як саме можна «перемогти»? І як завойовується ця «перемога»?

Судячи з усього, Іван тут дуже близький до того, про що говориться в Євангелії від Івана. Згадаємо, наприклад, такі уривки: «Князь світу цього буде вигнаний звідси тепер» (Ів. 12:31); «Надходить князь світу цього, а в Мені він нічого не має» (Ів. 14:30); «Будьте відважні: Я світ переміг» (Ів. 16:33; останні слова сказані після попередження учням про гоніння у світі).

У Євангелії в цьому плані дуже важливі розділи 18 і 19, де між Ісусом, Понтієм Пилатом і первосвящениками відбуваються досить незвичайні розмови. Ісус і Пилат розмовляють про Царство, правду і силу; первосвященики звинувачують Ісуса і врешті-решт умовляють Пилата розіпнути Його. Євангеліст підводить читача до думки, що саме через ці і наступні події (особливо смерть Ісуса як «Царя юдейського») «князь світу цього» виганяється геть. Саме через них перемагає Ісус світ (хоча і може ще здатися, що світ перемагає Його). Тут прихована глибока таємниця, вдаватися до якої в нас зараз немає можливості.

Зауважимо лише наступне. Згідно з Євангелієм від Івана, при смерті Ісуса з Його боку вилилися кров і вода, коли сотник проколов Його списом (19:34). І за це, каже автор, він може особисто поручитися. Його «свідоцтво» істинне. І несподівано ми усвідомлюємо, що перед нами та ж тема, що і в 1 Ів. 5:4-9. Перемога, що перемагає світ, – це рятівна смерть Ісуса. Всякий, хто вірою приліпився до Бога, пізнаваного в Ісусі, померлому на хресті, причетний до цієї перемоги над «світом».

Значить, «світ» не лише відволікає і спокушає. У ньому діє сила зла, якій не подобається з’явлення справжнього Творця і Господа. «В світі було, і світ через Нього повстав, але світ не пізнав Його» (Ів. 1:10). Світ завдав удару у відповідь. Згідно з Євангелієм, це сталося, коли Ісус, що представляв Царство Боже, стояв перед Пилатом, що представляв царство Кесаря, вищу владу у світі цьому. А потім Ісус був страчений, і вода і кров, що вилилися – недвозначно показали реальність Його смерті. І це спростовує всякого, хто скаже, що Ісус не помер або не був повністю людиною, не «прийшов у тілі».

Зараз Іван повертається до полеміки з «антимесіанськими» учителями, які не вірили в з’явлення Ісуса «в тілі». Судячи з усього, вони погоджувалися, що певний «Ісус» був хрещений Іваном Христителем, але убачали в цьому прояви, що лише здаються людськими. І вони категорично заперечували, що «Ісус» дійсно помер. Проте «Дух» свідчить про зворотне: свідчить через євангельські оповідання, через дію в серцях вірних. Бог дав це свідоцтво, щоб люди розуміли: перемога над «світом» отримана. І жоден інший бог, жодна інша сила, жодна інша істота у світі так не любить, так не віддає і так не помирає. Усі інші здобувають перемогу через агресію, і лише тут вона взята через страждання. Усі інші боги проявляють свою силу, вбиваючи, і лише цей – помираючи.

Повної упевненості немає, але не виключено, що Іван припускає можливість гонінь і на читачів свого послання. Якщо так, їх «свідоцтво», вирощене силою Духа, може стати свідоцтвом у мучеництві. (До речі, грецьке слово, яке ми перекладаємо як «мученик», буквально означало «свідок».) Для Івана це лише підтвердило б правоту його основної думки. Проте у віршах 11 і 12 він підсумовує сказане так точно, що залишається лише його повторити. Таке свідоцтво, яке Бог дав про Сина, і яке Дух несе в нас: Бог дарував нам життя майбутнього віку, і це життя є лише Його Син. Про це говорилося ще на початку послання.

Отже, твердо повторимо: «Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя». Подобається нам цей суворий і простий висновок або не подобається, бувають часи, коли вони набувають особливої значущості. У них і живемо.

Попередній запис

1 Івана 3:1-10 – 3:11-4:6

1 Івана 3:1-10 – Народжені від Бога «Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ... Читати далі

Наступний запис

1 Івана 5:13-21

1 Івана 5:13-21 – Істинний Бог «Оце написав я до вас, що віруєте в Ім'я Божого Сина, щоб ви знали, ... Читати далі