1 Івана 2:3-14 – 2:15-29

1 Івана 2:3-14 – Нова заповідь Божа

«А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, коли заповіді Його додержуємо. Хто говорить: Пізнав я Його, але не додержує Його заповідів, той неправдомовець, і немає в нім правди! А хто додержує Його слово, у тому Божа любов справді вдосконалилась. Із того ми пізнаємо, що в Нім пробуваємо. А хто каже, що в Нім пробуває, той повинен поводитись так, як поводився Він. Улюблені, не пишу я для вас нову заповідь, але заповідь давню, яку мали від початку: заповідь давня, то слово, що чули його від початку. Але нову заповідь я вам пишу, що справді вона в Нім та в вас, що минається темрява, і світло правдиве вже світить. Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі. А хто любить брата свого, той пробуває у світлі, і в ньому спотикання немає. Хто ж ненавидить брата свого, пробуває той у темряві й ходить у темряві, і не знає, куди він іде, бо темрява очі йому осліпила. Пишу я вам, дітоньки, що гріхи вам прощаються ради Ймення Його. Пишу вам, батьки, бо ви пізнали Того, Хто від початку. Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лукавого. Пишу, діти, вам, бо ви пізнали Отця. Я писав вам, батьки, бо ви пізнали Того, Хто від початку. Писав я до вас, юнаки, бо міцні ви, і Слово Боже в вас пробуває, і лукавого перемогли ви.»

Коли ми співаємо гімни, ці гімни іноді розповідають ті чи інші історії. Одна сцена змінює другу, третю. У цьому є щось приємне: усі ми любимо історії, і навіть якщо «історія» є лише низкою ідей, нам це близько. Ми немов знаходимося в дорозі, потрапляємо в місця, в яких раніше не бували.

Проте деякі тексти містять свідомі повтори. Їх ми використовуємо інакше, наприклад, для молитовних роздумів: зупиняємося на якійсь думки і дозволяємо їй проникнути в нас. Деякі християнські традиції приділяють цьому особливу увагу. Скажімо, у Тезе використовуються короткі пісні з повторами. Щось у цьому роді є і в харизматів, де повтори – одна з важливих складових богослужіння. Є люди, які бачать у цьому занудство і вважають за краще б повернутися до старомодних гімнів. Можливо, це ще і питання темпераменту. Проте важливо зрозуміти, що повтор може особливим чином впливати на душу – так, як частенько не під силу «динамічнішим» видам гімнів – і тим самим приводити її в зіткнення з істиною.

За особистим досвідом скажу: коли після довгого вивчення Павлових послань переходиш до послань Іванових (особливо того, яке ми зараз вивчаємо), виникає приблизно той ефект, що і при переході від розповідних гімнів до текстів з повторами. Є легка досада: ніби, чи не пора авторові зрушити з місця? Проте Іван пише в іншому стилі, і, можливо, на прикладі з гімнами зрозуміло, чому. Він підходить до справи вдумливо, чого чекає і від читача. Іноді, як у віршах 12-14, він немов уривається у формулу, що повторюється, в якій можна бачити свого роду медитацію: автор вдивляється у свою аудиторію, в її потреби, і в те, як Бог діє в житті людей. Замисліться, каже він: діти, ваші гріхи прощені; батьки, ви знаєте Того, Хто від початку; юнаки, ви перемогли лукавого. Скажімо це знову і знову. І в міру повторення сенс все сильніше доходить до нас.

Адже не лише в цих віршах Іван пише інакше, ніж Павло. Повторами насичене все його послання, проте динамізм є присутнім. Майже до кожної думки автор повертається знову, але це не заважає йому йти далі. Виходить не строга послідовність А – B – C – D, а А з домішкою В, потім А і В з домішкою С, потім А, В і С з домішкою D і т. д. Тому ми не повинні дивуватися, бачачи думку, що вже зустрічалася раніше. Але яку лінію проводить Іван у даному випадку?

Основна нова тема тут – заповіді Божі. Нам слово «заповіді» нагадує передусім про Декалог. Відповідно, в одних це асоціюється з Мойсеєм, а в других – із старомодною табличкою правил на церковній стіні. Хтось може здивуватися: навіщо християнський автор згадує про заповіді і необхідність виконувати їх? Хіба ми не прощені? І хіба не учить Новий Заповіт, що ми вільні від Закону?

І так, і ні. Заповіді були свого роду застережливим знаком і натяком: вони дозволяли частково зрозуміти, що таке справжнє і плодоносне людське життя. І вони стали вселяти страх, коли з’ясувалося, що дотримувати їх не виходить. Та все ж вони залишалися на своєму місці, провіщаючи прийдешній Божий день. Нині, як ми вже знаємо з першого розділу, цей прийдешній день увійшов до сьогодення. Життя нового віку прийшло назустріч до нас в особі Ісуса. А значить, у Ньому ми і набуваємо реальності, яку сповіщали заповіді.

Так, так і є, хоча багато хто думав, що обіцяння збудуться якось інакше. Для Івана, як і для Павла (і Ісуса!) суть усіх заповідей міститься в одному слові: любов. Життя нового віку відкривається як любов нового віку. Усі інші заповіді – детальні роз’яснення про те, що можна, і що не можна – виникають з любові, явленої в Ісусі. І віднині Бог хоче явити цю любов у тих і через тих, хто йде за Ісусом.

Далі Іван зупиниться на цьому детальніше. А доки подивимося, як він пов’язує цю заповідь з історією Ізраїлю і з попередніми віршами послання.

Про Ізраїль: не йдеться про абсолютно нову заповідь. В якомусь сенсі ця заповідь «древня». Якби Мойсей почув Ісусову проповідь про любов, він вигукнув би: «Дійсно такий сенс заповідей!» Проте, як вже сказав Іван, є і новизна: в особі Ісуса Боже майбутнє увійшло до сьогодення, і суть нового життя, яке ми повинні скуштувати і нести іншим людям, найкраще виражається в слові «любов».

Важко? Так, важко. Куди легше жити по-старому, з підозрами і ненавистю на душі. Проте це означало б повернення в темряву (в. 9 і 11), а життя в любові є шлях вперед і до світла. Такі заповідь і обіцяння, що містяться в цих віршах.

Можливо, саме оскільки завдання складне, у своїх умовляннях до молоді (в. 13-14) Іван пише: «Перемогли ви лукавого». Вдумаємося в ці слова, якщо налаштовані легковажно. Божа любов вимоглива: вона вимагає перемоги над древнім ворогом, який особливо сильно діє через людську ненависть. Любов сяє серед темряви і всупереч їй.

1 Івана 2:15-29 – Люди брехні

«Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу. Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває! Діти остання година! А що чули були, що антихрист іде, а тепер з’явилось багато антихристів, з цього ми пізнаємо, що остання година настала! Із нас вони вийшли, та до нас не належали. Коли б були належали до нас, то залишилися б з нами; але вийшли, щоб відкрилось, що не всі вони наші. А ви маєте помазання від Святого, і знаєте все. Я не писав вам, немов ви не знаєте правди, але що знаєте її, і що всяка лжа не від правди. Хто неправдомовець, як не той, хто відкидає, що Ісус є Христос? Це антихрист, що відрікається Отця й Сина! Кожен, хто відрікається Сина, не має Отця; хто визнає Сина, той має Отця. Тож, що ви чули з початку, нехай в вас пробуває воно; якщо в вас пробуватиме те, що ви чули з початку, то й ви пробуватимете в Сині й Отці. А оце та обітниця, яку Він Сам обіцяв нам: вічне життя. Це я написав вам про тих, хто обманює вас. А помазання, яке прийняли ви від Нього, воно в вас залишається, і ви не потребуєте, щоб вас хто навчав. А що те помазання само вас навчає про все, воно бо правдиве й нехибне, то як вас навчило воно, у тім пробувайте. А тепер, діточки, залишайтеся в Нім, щоб, як з’явиться Він, то щоб ми мали відвагу та не були засоромлені Ним під час Його приходу. Коли знаєте, що Він праведний, то знайте, що всякий, хто чинить справедливість, народився від Нього.»

У покійного психотерапевта Скотта Пека є книга «Люди брехні». Вона менш відома, ніж його ж гучна «Непроторована дорога», але, мабуть, ще цікавіша.

У «Людях брехні» Пек описує випадки крайньої дисфункціональної поведінки, що зустрічалися йому. За його словами, така поведінка часто сходить до нещасливого досвіду: люди пережили нещастя, або їх кривдили (особливо в дитинстві), або їм довелося розплачуватися за зроблену помилку. Приклади можна зустріти на кожному кроці. Проте є випадки набагато темніші і зловісніші.

Для Пека це виявилося несподіваним. Уся його підготовка в області секулярної психіатрії і психотерапії, усі підручники, виключали слово «зло» зі свого лексикону. Зла, казали вони, не існує, – лише різні рівні дисфункцій. Проте мало-помалу Пек переконався, що справа йде куди складніше. Бо є люди, які заходять певною дорогою далі за більшість з нас. Вони брешуть собі і брешуть іншим (наприклад, членам сім’ї), потім починають вірити в цю брехню і жити нею. Вони немов впускають у себе темну силу, яка є щось більше, ніж сума їх обманів. І ця сила руйнівна.

Іван тут застерігає саме від «людей брехні». Він не психотерапевт і не поглиблюється в складні аналізи людських мотивів. Проте він вказує на певну велику брехню: люди, які приймають її і живуть нею, дуже небезпечні. І якщо людина не хоче піддатися цій брехні, вона повинна довіритися дії Божій у собі і міцно за неї триматися. Вона дасть можливість пізнати істину.

Темна сила названа «Антимесією». Ми більше знайомі з цим словом у його грецькій формі («Антихрист»). Проте за багато віків поняття «Антихрист» затріпали. Яких тільки людей і які тільки співтовариства їм не називали! Щоб позбутися стереотипів, тут дотримуватимемося єврейської форми («Антимесія»).

Але що є «Антимесія»? Ісус застерігав, що після Нього повстануть «лжемесії» і введуть в оману безліч людей (можливо, навіть з числа учнів Ісуса). Тут важливо не впасти в анахронізм. Адже може виникнути думка, що Ісус і Іван мають на увазі феномен суто релігійний. Проте в юдаїзмі I століття багато людей і рухи претендували на те, що вирішальне втручання Боже сталося через них. І політики тут було не менше, ніж релігії. Та і взагалі грань між політикою і релігією була змащеною. На наш сучасний погляд це дуже незвично, але і тоді було з чого дивуватися.

Почувши про якийсь новий рух у містечку по сусідству, багато ранніх християн могли думати: невже Ісус повернувся? Чи не варто до цього придивитися? Або навіть: раптом це і є справжнє, а Ісус був лише ознакою і предтечею? Врешті-решт, після Його відходу нічого особливого не змінилося, хіба тільки деякі зцілення здійснюються.

Судячи з усього, деякі християни долучилися до нових рухів. Про цю проблему і каже Іван. І в нього немає сумнівів: ці вчення спрямовані проти Христа. Хоча серед активних учасників таких рухів були християни, це саме колишні християни, причому люди, які спочатку не зрозуміли, що таке християнство.

На перший погляд, судження про те, що всі ті, що пішли, за визначенням «до нас не належали», звучить занадто жорстко. Проте Іван наводить важливу думку: якщо людина дійсно йде за Ісусом Христом, вона «має помазання» від Святого Духа (в. 20). А значить, її серце і розум змінилися. Одна з ключових ознак такої зміни – віра в те, що Ісус і справді є Месія і Син Божий.

«Антимесіанські» рухи заперечують це. (Інакше навіщо вони взагалі потрібні?) І як тут не згадати про «людей брехні». Адже найбільша брехня на світі – «відрікатися Отця й Сина» (в. 22).

Для Івана відкидати богосинівство Ісуса означає казати «ні» і Отцю, оскільки Отець пізнається лише через Сина. Проте антимесіанські рухи це і називають брехнею. Із їхньої точки зору, базове христологічне сповідання – помилка. Вони вселяють: Ісус не був останнім словом Бога до Свого народу, є щось нове і цінніше.

Не робіть цього, каже Іван. Вас обманюють (в. 26). І в глибині душі ви це знаєте, бо «помазання» залишається усередині вас. Навіть без жодного навіювання з боку, у серці ви знаєте правду. І що б вам не говорили, це не є брехня (в. 27). Це істина.

Ще один момент. Слова «Месія» і «помазання» взаємопов’язані, оскільки «Месія» – це «помазаник», «помазаний цар Божий, єдиний Син Божий». Іван пояснює: «антимесіяни» заперечують не лише месіанство Ісуса, але і усе, що робить вас тим, хто ви є. Якщо дати волю цій брехні, гнилизна опиниться в самому серці вірних, у самому серці Церкви.

На початку і наприкінці цього грізного уривка Іван говорить про очікування «царського приходу» Ісуса (в. 28). До речі, слово «прихід» досить умовне: не треба думати, що Ісус знаходиться десь далеко. Коли ж Ісус з’явиться, то преобразить усе творіння; усе стане абсолютно іншим (в. 17). От чому нам заповідано «не любити світ» (в. 15).

Але що це означає? Століттями західні християни робили висновок, що потрібно відмовитися від будь-яких задоволень (наприклад, смачної їжі). І взагалі виходило, що сам наш створений світ, сам наш просторово-часовий континуум несе в собі зло. Люди намагалися жити так, немов вони духи.

Але Іван каже зовсім про інше. Як і в деяких інших раннєхристиянських текстах, «світ» тут означає «світ у його повстанні проти Бога» (пор. поняття «тіло» у Павла). Матерія залишається благим творінням Божим, за яке слід дякувати (1Кор. 10:25-26, 1Тим. 4:4-5). Тут немає і сліду дуалізму, тобто ідеї, що Бог благий, а матерія погана. Таке уявлення не має нічого спільного з християнством. Більше того, як ми побачимо, частково воно і спокусило людей, що заперечують богосинівство Ісуса. Невже, думали вони, Син Божий з’явився в людському тілі? Хіба це не принизило б божественну велич? Анітрохи, відповідає Іван. І зрозуміти це винятково важливо.

Отже, заповідь «не любити світ» означає лише «не любити світ у його повстанні проти Бога», не любити те, що відводить від Бога. Тіло, очі, та і саме життя – усе це може стати ідолом, а будь-який ідол вимагає від своїх шанувальників все більше і більше. Будь-яке ідолопоклонство залучає до брехні, а якщо не остерегтися, і до великої Брехні. Можна і треба радіти світу як благому творінню Божому і всякій добрості Божої до нас у цьому творінні, але не можна світу поклонятися. Слід дякувати Богові за нього, а також молитися і чекати дня, коли світ преобразиться царственим пришестям Сина Божого.

Попередній запис

1 Івана 1:1-4 – 1:5-2:2

1 Івана 1:1-4 – Слово життя «Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і ... Читати далі

Наступний запис

1 Івана 3:1-10 – 3:11-4:6

1 Івана 3:1-10 – Народжені від Бога «Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ... Читати далі