Якова 1:19-27 – 2:1-13

Якова 1:19-27 – Слово діє

«Отож, мої брати любі, нехай буде кожна людина швидка послухати, забарна говорити, повільна на гнів. Бо гнів людський не чинить правди Божої. Тому то відкиньте всіляку нечисть та залишок злоби, і прийміть із лагідністю всіяне слово, що може спасти ваші душі. Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм! Коли ж хто гадає, що він побожний, і свого язика не вгамовує, та своє серце обманює, марна побожність того! Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, себе берегти чистим від світу.»

Прислів’їв і приказок у народній мудрості існує множина. Наприклад: «Один стібок, зроблений вчасно, вартує дев’яти». Чи: «Кому на місці не сидиться, той добра не наживе». У дитинстві я дізнався наступну приказку: «Палицями і камінням мені можна переламати кістки, а від слів мені навіть не боляче». Коли я вчився в школі, ми, учні, відповідали так один одному на усілякі неприємні прізвиська.

Але неправду каже прислів’я. Відмитися від наклепу значно важче, ніж вилікувати перелом руки чи ноги. Ви можете не отримати роботу, про яку мрієте, втратити довіру оточення. Від вас можуть відвернутися друзі і близькі. Слова бувають страшними. Вони можуть залишати рани, що не гояться.

Тут Яків зачіпає ще одну важливу тему: сила людської мови. Його попередження співзвучні тому, що він сказав раніше про слово Боже. Слово не лише передає інформацію, але і здійснює дію, робить зміну, породжує новий і довговічний стан справ. Слово Боже дієве, але і слово людське може бути дієвим, хоча і в абсолютно іншому роді. Зіставляючи те, що Яків каже в цьому і в попередньому уривку, ми можемо скласти повніше уявлення про його концепцію.

Отже, ми починаємо з теми, важливої для багатьох ранньохристиянських письменників: гріха гніву. Гнів виникає, коли уривається терпіння (про важливість якого Яків вже сказав). Коли щось йде зовсім не так, як ми уявляємо, ніби дещиця гніву допоможе виправити ситуацію. Якщо порівняти позицію Якова у в. 19-21 з позицією Павла в Еф. 4:26, то, за Павлом, в окремих випадках гнів буває доречним, але потрібно щосили проявляти стриманість. Можливо, Яків робить схожу поступку (слід бути «повільним» не лише на слова, але і на гнів). Проте основна його думка полягає в наступному: якщо ми хочемо божественної справедливості і божественного правосуддя, краще дозволити Богові діяти і не заважати на дорозі. Наївно думати, що наші спалахи гніву (частенько отруєні ураженою самолюбністю, злістю чи заздрістю) допоможуть Богові здійснити Його задум.

У нас і через нас Бог діє зовсім не через наш гнів (з усією його злістю і отрутою), але через Своє слово. У попередньому уривку Яків вже говорив про це слово: Бог дає нам нове народження, робить нас початком нового творіння. Тут, апелюючи до ще одного уривка з Ісаї (55:10-11), він пише, що слово Боже сіється і родить прекрасну рослину, приносить урожай.

Але як це відбувається? Із століття в століття не вичерпується число вірних, які не утілюють у реальному житті те, про що чують у храмі. Ми називаємо їх «номінальними християнами». Мабуть, є щось утішливе в тому, що вже Якова, у перше християнське покоління, мучила ця проблема: багато хто любить слухати слово (мабуть, старозавітне вчення і звістку про Ісуса), але не живуть відповідно до нього.

Яків наводить цікаву ілюстрацію. Як відомо, у його епоху фотографії не існувало, а живописні портрети могли собі дозволити одиниці. Мало в кого були навіть дзеркала. І якщо людині доводилося побачити власне віддзеркалення, вона цілком могла забути потім, як виглядає. На думку Якова, інші так ставляться до слова Божого: кинутий швидкоплинний погляд («як цікаво!»), і відразу забувають, живуть, як і раніше.

Яків нагадує нам, що слово Священного Писання і звістка про Ісуса – це «закон досконалий, закон волі». Здавалося б, звучить дивно: як може «закон» бути частиною «волі»? Хіба закон не обмежує волю, не заважає реалізовувати свої бажання?

І так, і ні. Уявимо, що правила не регулювали б, якою стороною дороги їздити: їдь, куди хочеш. Запанував би хаос: нещасні випадки, екстрені гальмування, а з побоювання в когось врізатися правила кажуть, що їздити треба по лівій стороні (у Великобританії) або по правій стороні (у США), вони тим самим дають волю. Так і закон Божий: обмежуючи «волю» в одному, він дає набагато більшу і справжню волю в іншому. Тут дуже важливо, щоб закон не висів мертвим тягарем, але щоб його слово діяло, змінювало нас. Якщо це станеться, на нас обов’язково перебуватиме Боже благословення: життя стане значно багатшим, засяє найрізноманітнішими фарбами.

Яків налаштований дуже практично і після всього цього чудового богослов’я повертає нас на землю. Не може бути людина одночасно благочестивою і лихослівною (в. 20). Якщо вона лихословить, то лише обманює себе, вважаючи себе благочестивою. Яків не повідомляє, у чому полягає засіб зцілення, але основна думка його така: «Хочете йти дорогою Божою? Прошу дуже! Є люди, яким потрібна ваша допомога. І є світ, що заплутався, який і ваше життя намагається перетворити на хаос. Сконцентруйте увагу на першому, і уникайте другого». Коротко і ясно.

Якова 2:1-13 – Жодних улюбленців!

«Брати мої, не зважаючи на обличчя, майте віру в нашого Господа слави, Ісуса Христа. Бо коли до вашого зібрання ввійде чоловік із золотим перснем, у шаті блискучій, увійде й бідар у вбогім вбранні, і ви поглянете на того, хто в шаті блискучій, і скажете йому: Ти сідай вигідно отут, а бідареві прокажете: Ти стань там, чи сідай собі тут на підніжку моїм, то чи не стало між вами поділення, і не стали ви злодумними суддями? Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його? А ви бідаря зневажили! Хіба не багачі переслідують вас, хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають те добре ім’я, що ви ним називаєтесь? Коли ви Закона Царського виконуєте, за Писанням: Люби свого ближнього, як самого себе, то ви робите добре. Коли ж дивитеся на обличчя, то чините гріх, бо Закон удоводнює, що ви винуватці. Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає. Бо Той, Хто сказав: Не чини перелюбства, також наказав: Не вбивай. А хоч ти перелюбства не чиниш, а вб’єш, то ти переступник Закону. Отак говоріть і отак чиніть, як такі, що будете суджені законом волі. Бо суд немилосердний на того, хто не вчинив милосердя. Милосердя бо ставиться вище за суд.»

Я часто опинявся в незручному становищі в церкві, але один з найжахливіших випадків стався багато років тому пасхальним ранком. Я приїхав у храм, як мені здавалося, у відповідний час, але біля дверей вже стояла нерухомо велика черга. Судячи з усього, вперед було не проштовхнутися. Я якраз роздумував, що робити, коли мене окликнув знайомий голос. Обернувшись, я побачив дуже велику і відому в місті людину. Ми були трохи знайомі, і мені полестило, що він мене упізнав і виділив. А він тихо сказав: «Йдемо зі мною». Ми пройшли вперед і підійшли до одного з чергових.

– Я лорд Сміт – сказав він (зрозуміло, назвавши інше прізвище), – буду вдячний, якщо ви знайдете місце, де ми з моїм другом могли б сісти.

Не встиг я і оком моргнути, як нас провели в храм і усадили на чудових місцях у першому ряду.

Але мені служба була не в радість. З голови не йшов другий розділ Послання Якова. Я також задавався питанням, чи давно її читав черговий. Втім, у тому ж розділі забороняється судити (в. 13), але про соціальні ранги в церкві в будь-якому випадку мови бути не може.

Це якраз те, про що йшла мова наприкінці попереднього розділу: у світі легко забруднитися. Світ намагається вказати кожному його місце, одних прославивши, а других опустивши. Бог же любить усіх однаково, і хоче, щоб таку ж загальну і щедру любов несла людям церква. Подекуди в древній церкві існувало таке правило: якщо входив звичайний член конгрегації, про нього піклувався черговий, а якщо незнайомець, особливо з бідняків, – сам єпископ повинен був встати, пройти до дверей і привітати його. Я часто шкодую, що в мене самого немає мужності так себе поводити.

Проте Яків не просто закликає до рівного поводження. Він побіжно торкається теми, про яку детальніше скаже далі: багачі часто стають пригноблювачами, а то і гонителями, церкви. У кожному суспільстві, якщо не вжити заходів, багачі обертають систему «правосуддя» до своєї вигоди, наймаючи кращих адвокатів і, можливо, підкуповуючи суддів. У них є способи домагатися свого, і біднякам залишається лише терпіти. Причому за часів Якова ця проблема була ще серйозніша, ніж у нас. І як видно із в. 7, саме «багачі» сприймали новий месіанський рух як потенційну загрозу: ніби, якийсь різношерстий набрід несе небезпечну нісенітницю про свого страченого божевільного і про початок нового світу. Це замах на права хазяїв світу!

Але Яків відповідає: справжній Хазяїн – це помазаник Ісус, Господь слави (в. 1). Всякий людський статус, всяке земне багатство, всякий дорогий одяг перед Ним ніщо. І Ісус звертає нашу увагу на одне з центральних місць древнього Закону Ізраїльського: «Люби свого ближнього, як самого себе». Цей ключовий момент Ісусового вчення зберіг свою значущість і в ранньому християнстві. Проте його треба не лише формально декларувати, але і застосовувати до кожної конкретної ситуації. Це «Царський Закон», – мабуть, Яків має на увазі «закон, який стверджував і на якому завжди наполягає Цар Ісус». Доречно зауважити, перед нами один з уривків, які ясно показують, що древня церква дійсно бачила в Ісусі «царя», «Месію». Християни вірили, що через Ісуса Бог встановив Своє володарювання, і що вони повинні жити при цьому володарюванні незалежно від того, що думає решта світу, включаючи іншу частину єврейського народу (чиїм Месією став Ісус!).

Якщо такий Царський Закон, «закон волі» (в. 12 відсилає нас назад до 1:25), порушувати його, означає стать злочинцем. А як помітив колись мудрий письменник, закон як стекло: якщо вже зламався, то зламався. Не можна лише трохи зламати скло, як не можна лише трохи проколоти шину. Якщо шина проколена, вона проколена. На думку ж Якова, деякі християни (вже на самій зорі християнства!) намагаються їздити на проколеній шині соціального престижу, а не на якісній шині любові до ближнього як до самого себе.

Тут є парадокс, до якого Яків повернеться у в. 13. Милість Божа суверенна. Вона восторжествує. Проте в той момент, коли ви скажете: «Все гаразд. Бог простить, тому я можу робити, що завгодно» (зокрема, погано поводитися з бідняками), ви приречете себе на суд Божий саме тому, що Бог є Бог милосердя. Бог вічно не терпітиме світ, в якому милість не володарює над життям. Помітимо попутно, що «милість» не рівнозначна безхребетній «толерантності» і байдужості. Зовсім не «усе» підійде. Скажімо, зарозумілість, корупція, блюзнірство, упередженість і будь-якого роду зневага чужих прав жодним чином не допустимі. Якби Бог був «милостивий» до цього, Він був би глибоко не милостивий до бідних і беззахисних, безневинних і жертв. Між тим Євангеліє свідчить, що саме в цих випадках Його милість проявляється особливо чітко. А значить, і ми повинні поводитися відповідно.

Попередній запис

Якова 1:1-8 – 1:9-18

Якова 1:1-8 – Виклик віри «Яків, раб Бога й Господа Ісуса Христа, дванадцятьом племенам, які в Розпорошенні, вітаю я вас! ... Читати далі

Наступний запис

Якова 2:14-26 – 3:1-12

Якова 2:14-26 – Віра і діла «Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? ... Читати далі