Євреїв 11:1-6 – Що таке віра
«А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого. Бо нею засвідчені старші були. Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме. Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, як Каїн; нею засвідчений був, що він праведний, як Бог свідчив про дари його; нею, і вмерши, він ще промовляє. Вірою Енох був перенесений на небо, щоб не бачити смерти; і його не знайшли, бо Бог переніс його. Бо раніш, як його перенесено, він був засвідчений, що Богові він догодив. Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду.»
Окрім нас на пагорбі начебто нікого не було. Частину шляху ми пройшли в тумані, а іноді нам в обличчя ударяв крижаний дощ. Ми наполегливо йшли вперед, знаючи, що нас ще чекає важкий підйом на скелю, яка в таку погоду, напевно, стала слизькою, проте ми сподівалися все пересилити.
Ми дісталися до вузького майданчика, і якраз у цей момент небо прояснилося. Озирнувшись на всі боки, ми побачили попереду досить велику групу людей. Вони, мабуть, вийшли на пару годин раніше, ніж ми, оскільки вони вже дісталися до важкого відрізку шляху і здолали його. Останні учасники цієї експедиції підбиралися до скелястого гребеня, їх червоні куртки виділялися на тлі снігу і льоду.
Я налаштував бінокль, щоб трохи краще розгледіти їх, і побачив якийсь спалах, щось блиснуло – ага, льодоруби! Без них, як виявилось, не впоратися. От і ми молодці, що свої прихопили. Дивлячись услід попередникам ми розуміли, що чекає на нас, які труднощі доведеться долати, і знали також, що з цими труднощами можна впоратися. Таке враження, що ці хлопці – особливо ті, які вже досягли вершини, – просто відчували задоволення від пройденого шляху.
Послання до Євреїв вивело нас на плато, з якого ми можемо подивитися услід тим, хто пройшов той же шлях раніше нас. На їх досвіді читач розумів, що саме чекає на нього, які труднощі доведеться долати, і розумів також, що коли він у свою чергу дістанеться до вершини, його зустрінуть з розпростертими обіймами. Льодоруб – необхідна річ, щоб здійснити паломництво – це віра; експедиція приведе прямо до воріт небесного міста, нового Єрусалиму, а попередники на цьому шляху – герої і героїні віри, персонажі Старого Заповіту та інших єврейських текстів.
Отже, у 11 розділі послання читачеві даються дві підмоги: з одного боку, визначення «віри», головного інструменту, який знадобиться йому в дорозі (про це послання вже неодноразово попереджало), а з другого боку – коротка історія Божого народу, особливо героїв колишніх часів, серед яких виділяються Авраам і Мойсей. Ця історія триває в наступному розділі, поки не досягне сучасних авторові подій – кульмінація настає в 12:2 із згадкою Ісуса, після чого автор закликає читачів увійти до цієї історії і жити відповідно до неї (12:4-7), а потім пояснює, у чому полягає мета їх подорожі (12:18-24) і що станеться наприкінці (12:25-29). Розділи 11 і 12 у сукупності розповідають історію від творіння (11:3) до нового творіння (12:28), від колишнього Заповіту (11:8-29) до Заповіту нового (12:24) і на всьому протязі ця історія залишається історією віри.
У Посланні до Євреїв віра завжди йде рука об руку з надією. Надія звернена до Бога і в усьому сподівається на Нього, надія спрямована в майбутнє, яке вона також ввіряє Богові. Вже у вірші 1 віра визначається через надію: одна справа – мати надію, але коли в основі її лежить віра, надія стає сподіванням і впевненістю. Я сподіваюся на кращий світ і нове тілесне життя по той бік могили, але без віри в Бога, Який воскресив Ісуса, надія вироджується в оптимізм. Я смутно відчуваю присутність незримих реальностей, а можливо, і особової благої сили, з якою мені слід було б вступити у відносини, але якщо я не вірю в Бога, Якого ми пізнаємо через Ісуса, цьому відчуттю незримої реальності бракує переконаності. Упевненість, переконаність вражають нас у людях віри, яких перераховує цей розділ, а вірші 1 і 2 служать подвійним вступом до подвійної теми, про яку йде мова.
Але перед тим, як навести список вірних старовини послання примушує нас повернутися до самого початку, до творіння. Бог сказав, і все почало бути – так каже Книга Буття та інші тексти, наприклад, Пс. 33:6,9. Раніше нічого не існувало, але за словом Божим усе прийшло в буття. (Друга половина вірша 3 насилу піддається перекладу. Деякі тлумачать її в тому сенсі, ніби невидиме для нас стало видимим, тобто Бог створив світ не з нічого, а з невидимого, зробивши його доступним зору. Але я віддаю перевагу тлумаченню, яке я навів вище.) Щоб прийняти це, потрібна віра – віра в Творця, яка лежить в основі юдаїзму і християнства. На вірі в Творця засновані також юдейські та християнські уявлення про суд (Бог-Творець бере на Себе відповідальність за виправлення світу) і воскресіння (Бог любить створений Ним матеріальний світ, і бажає відтворити людину ще прекраснішою фізично, ніж вона перебуває в її нинішньому стані).
Ну і вистачить з вас доки богословських глибин, немов каже наш автор, зупиняючись на сказаному і не грузнучи в занадто довгому і складному міркуванні. Давайте виведемо на сцену знайомих персонажів і помилуємося ними. Спочатку він запрошує (з Бут. 4 і 5) Авеля, жертву першого вбивства, і Еноха, першого, хто вознісся на небеса (другим був Ілля), не зазнавши звичайної для всіх нас смерті. Обидві ці історії спочатку збивають нас з пантелику.
Авель і його брат Каїн принесли жертви Богові (Бут. 4:3-4), причому Авель віддав кращих своїх ягнят, а Каїн, як тут сказано, просто якусь частину урожаю. Жертва Авеля виявилася кращою, ніж приношення Каїна, і Бог її прийняв, а Каїн розсердився до такої міри, що вбив брата. Автор послання упевнений (і про це детальніше скаже далі), що Бог прийняв не лише жертву, але і самого Авеля, і винагородив його віру по той бік смерті. Хоча Авель помер, його віра як і раніше служить для нас потужним свідоцтвом.
Енох став популярним персонажем єврейської літератури останніх віків перед Ісусом, залишався таким і на початку нашої ери. Його оточили особливим шануванням: він – єдиний, хто якимсь містичним чином уникнув смерті. Від його імені писали книги, що «передбачають» події на багато віків вперед (тобто сучасні їх справжнім авторам). Послання до Євреїв не зачіпає подібні домисли, обмежуючись тим, що сказано про Еноха в Бут. 5:24. Можна сказати про людину щось важливіше, але і цю думку автор використовує як аргумент у головному своєму міркуванні: без віри догодити Богові неможливо. Як ми вже бачили, загального уявлення про вищу істоту і навіть смутної підозри, що ця істота бажає привернути до себе людей недостатньо: лише коли набудеш віри, коли по-справжньому запевнишся в існуванні Бога і в тому, що Він закликає людей шукати Його, а коли вони пускаються на ці подвиги, нагороджує їх з лишком, тільки тоді навчишся по-справжньому шанувати Його.
З такої преамбули починається список героїв і героїнь старовини, який займає майже весь розділ. Ми вже зрозуміли: ця віра дивиться на творіння і прославляє Творця, бачить смерть, а за нею – обіцянку нового життя, дивиться Богові в обличчя і, сподіваючись на Нього, на цій надії будує життя, угодне Йому.
Євреїв 11:7-12 – Віра і майбутнє: Ной, Авраам, Сара
«Вірою Ной, як дістав був об’явлення про те, чого ще не бачив, побоявшись, зробив ковчега, щоб дім свій спасти; нею світ засудив він, і став спадкоємцем праведности, що з віри вона. Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець. Вірою й Сара сама дістала силу прийняти насіння, і породила понад час свого віку, бо вірним вважала Того, Хто обітницю дав. Тому й від одного, та ще змертвілого, народилось так багато, як зорі небесні й пісок незчисленний край моря.»
Зоряне небо в нас над головою – один з двох фундаментальних фактів, на яких великий філософ Еммануїл Кант засновував своє уявлення про Бога (другий факт – «моральний принцип усередині нас»). Прадавні рукописи оповідають про те, як люди дивилися в нічне небо і роздумували над загадками всесвіту. Зрозуміло, це видовище різних людей наводило на дуже не схожі роздуми. Деякі мислителі старовини уявляли собі небо у вигляді дірявого куполу, в отвори якого просочується світло. Знадобилися незвичайні зусилля, щоб погляд змінився і зірки перетворилися на самостійні, індивідуальні джерела світла. Та що там – тиждень тому я читав у газеті, що Чумацький шлях виявився значно більшим, ніж ми думали досі. Інші астрономи споглядали небо і думали про Бога, про нескінченність, про таємниці, недоступні нашій уяві. А комусь увижалися первинні сили, енергія, чорні діри.
У Біблії, у Пс. 8, який цитується в розділі 2, зоряне небо викликає подив і спонукає до споглядання. Особливо пам’ятна обіцянка (Бут. 15:5, повторена в Бут. 22:17, паралельне місце Бут. 13:16): сімейство Авраамове множитиметься, як зірки небесні і як пісок морський. Іншими словами, злічити його потомство ніхто не зможе. Біблія не витрачає слів на доказ буття Божого, виходячи з чудес природи, що оточують нас, хоча і визнає, що все творіння свідчить про Творця. Набагато важливіше розчути обіцянку, яку Творець дав Своєму народу, обіцянку, підкріплену прикладами з природного світу, де зафіксована влада і чудеса творіння, бо ці приклади підтверджують, що Бог владний здійснити обіцяне.
Прославлена в цьому уривку віра Авраама і Сари сполучає Бога-Творця з Богом Заповіту: конкретні обітниці, дані одному окремому сімейству в той момент, коли ці обітниці здавалися нездійсненними, підкріплюються силою, що створила світ. Таким чином, вірші 8-12 засновані на попередніх їм віршах 1-6 і втілюють ідею «віри», якій присвячений увесь розділ. Авраам і Сара чули мову певної неземної істоти і наважилися довіритися їй, але до цього справа не зводиться: головне – вони упізнали Бога-Творця, Того, на кого цілком можна покластися, бо Він творить життя там, де його немає і бути не може (вірші 11-12). Цю думку підхоплює наступний розділ.
Від вірша, де згадана Сара, ми повертаємося назад, до обіцянки дарувати Аврааму країну. Сара повинна повірити, що Бог дасть їй дитину, хоча вона вже немолода і завжди залишалася безплідною. Авраам повинен повірити, що Бог дасть йому землю, хоча він завжди був кочівником, без певного місця проживання, чужаком у будь-якій країні. І хоча син у них все-таки народився, Землею Обітованою вони так і не оволоділи – нічого їм не дісталося, окрім печери, яку Авраам купив, щоб влаштувати в ній склеп. Вони жили Божою обіцянкою відносно майбутнього.
Цьому послання учить читачів: «віра» – не просто релігійне ставлення до життя, і не лише здатність повірити в щось майже неможливе, вправа заради вправи – тоді віра була б легковір’ям. Віра – і з кожним словом цього розділу ми все краще це розуміємо – віра слухає Бога і вірить Його обіцянкам, вірить слову Творця світу, Який іменує себе також Визволителем, вірить, що з химерних доль потомства Авраама Він створить якесь прийдешнє місто.
«Місто» уперше згадується у вірші 10, а в останніх розділах послання виходить на перший план. Тут і у вірші 16 «місто» стає осереддям обіцянки дати потомству Авраамовому землю; у 12:22 це місто – небесний Єрусалим, у 13:14 – майбутнє місто, протиставлене всім, що можуть бути побудовані на землі і навіть (підкреслено) земному Єрусалиму. Що ж має на увазі наш автор?
Єрусалим шанувався як святе місто, древня Давидова столиця, центр Землі Обітованої. Проте і у єврейських авторів, сучасників авторів текстів Нового Заповіту, виявляється думка про приховану реальність, про те, що Бог створив також «істинний», небесний Єрусалим і слід чекати того дня, коли небо і земля будуть оновлені або, як сказано в цьому посланні, «захитані», так, щоб встояло лише непохитне. Ми бачимо відгомони цієї ідеї тут, а детальний опис нового Єрусалиму знаходимо в Об. 21 і 22.
Мабуть, тут автор встановлює той же принцип, що і на початку розділу 9: Бог обіцяв Аврааму землю, вінцем і славою якої є Єрусалим, де буде побудований Храм. Усі обітниці в сукупності слід розуміти і як початковий етап, і як фінал: початковим етапом була історія Ізраїлю, від Авраама до Месії; завершальний етап – затвердження міста Божого, найвищого твору Творця.
Розмова про віру Авраама із згадкою цієї обітниці і порівняння із зірками небесними повертає нас до Бут. 15. Там у вірші 6 вимовлені слова, які Павло прославить у Посланнях до Римлян і до Галатів: «Увірував Авраам Богові, і це йому залічено в праведність». Павло співвідносить цей вірш з віршем Ав. 2:4 («А праведний житиме вірою своєю»), який щойно цитувався в Посланні до Євреїв (10:38). Недивно, що Послання до Євреїв говорить тут мовою, такою близькою до мови Павла, – велика несподіванка полягає в тому, що на відміну від Павла воно заводить мову про Ноя (в. 7).
Ной повірив в обіцянку Божу і в застереження відносно найближчого майбутнього. Він вислухав Божу вказівку і діяв відповідно до неї, тобто його віра в чомусь була схожа на віру Авеля і Еноха, а в інших аспектах на віру Авраама і Сари. Своїми діями він «світ засудив» і успадкував праведність, яку можна характеризувати як позицію, засновану на вірі. Отже, віра не зводиться до визнання незримих реальностей і вона служить не лише підставою сподіваного, як у вірші 1, це не лише упевненість, що Бог існує і Він винагородить тих, хто шукає Його, як стверджує вірш 6, віра – це певна «символіка», що відрізняє тих, хто вже увійшов до істинного народу Божого. У тій мірі, в якій віра прирівнюється до надії, вона не вимагає публічного прояву свого членства в народі і спадкоємства Божих обітниць, але віра сприяє тому, щоб наша особлива позиція, «праведність» підтвердилася вже в сьогоденні. У Посланні до Євреїв це більш-менш відповідає тому, що Павло говорив про «виправдання вірою» – це вчення мені здається одним з найпотужніших, найбільш утішливих і підбадьорюючих в усьому Новому Заповіті.
