Євреїв 11:13-22 – Віра, спрямована по той бік смерті
«Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них, та визнавали, що вони на землі чужаниці й приходьки. Бо ті, що говорять таке, виявляють, що шукають батьківщини. І коли б вони пам’ятали ту, що вийшли з неї, то мали б були час повернутись. Та бажають вони тепер кращої, цебто небесної, тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто. Вірою Авраам, випробовуваний, привів був на жертву Ісака, і, мавши обітницю, приніс однородженого, що йому було сказано: В Ісакові буде насіння тобі. Бо він розумів, що Бог має силу й воскресити з мертвих, тому й одержав його на прообраз. Вірою в майбутнє поблагословив Ісак Якова та Ісава. Вірою Яків, умираючи, поблагословив кожного сина Йосипового, і схилився на верх свого жезла. Вірою Йосип, умираючи, згадав про вихід синів Ізраїлевих та про кості свої заповів.»
– Тату, пройди трохи вперед!
Вони гуляли суботнім ранком центром міста. Чому 14-річна дочка раптом попросила батька йти вперед, а не поруч, як вони йшли досі?
Він покірно підкорився. (Може так навіщось потрібно.) Якийсь час вони йшли один за одним, дотримуючи дистанцію. Потім дівчинка додала крок і нагнала батька. Тут усе і з’ясувалося: вона побачила на другому боці вулиці своїх однокласників і засоромилася: усі побачать, що вона – зануда, відстала, абсолютно не «розвинута», – гуляє містом з немолодою людиною – з власним батьком! Дочка відразу ж вибачилася, та все ж – на якийсь момент їй стало соромно називатися дочкою свого батька! Щось подібне сталося одного разу і з нами: у батьківський день наша машина виявилася найстарішою і пошарпаною часом «розвалиною» на стоянці біля школи, так що мій син почав зубоскалити із цього приводу разом з приятелями – інакше йому б довелося соромитися своїх батьків, не здатних придбати новенький автомобіль як у всіх.
Зрозуміло, часто усе виходить навпаки: батьки помирають від сорому, коли друзі заглядають до них додому і натикаються посеред вітальні на напівроздягненого підлітка, який, розвалившись у кріслі, сьорбає колу під нестерпно гучну музику. А вже якщо батьків викликають до школи і примушують їх червоніти за ті різні витівки скоєні їхнім нащадком! У такі хвилини потрібна не лише любов, але і рідкісна відвага, щоб встати поряд зі своєю дитиною і не соромитися звання батька або матері «цієї» істоти.
У Євр. 10:16 заявляється, що «Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом». Кого «їх»? Авраама, Сару та інших, хто терпляче продовжував свій шлях, чекаючи виконання Божих обіцянок, хоча обіцянкам не судилося виконатися за їх життя. Про певну спорідненість Бога з обраним народом, про близькість і узи Заповіту говорить також Єремія в тому «новозавітному» уривку, який процитований в Євр. 8:8-12. У 8:11 повторені слова Єремії: «Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом» (31:33). Бог не соромиться Своїх стосунків з цією маленькою сім’єю кочівників, Він не проти, щоб Його бачили в їх товаристві і знали Його як «їхнього Бога». Він любить цих людей, Він призвав їх, і вони в Нього повірили, довірилися Йому. Вони приймають на віру Його слова, живуть Його обіцянками, і вірять у Нього і по цей бік смерті, і по другий.
Міркуючи про віру патріархів, Послання до Євреїв робить таке ж зрушення, як раніше при обговоренні ключових цитат Писання. Розглядаючи Пс. 95 і 110, а також розділ 31 з Книги Пророка Єремії, автор послання підкреслював, що Старий Заповіт виходить за межі самого себе. Якщо повернутися до єврейських писань, каже нам автор, то ми побачимо, як вони вказують вперед, у майбутнє, у щось, чого не було в юдаїзмі на рубежі епох. Тепер же автор послання показує, що патріархи сподівалися не лише на Землю Обітовану, але і на щось у майбутньому, що виходить за межі нинішнього життя. Їх діти повинні були успадкувати землю, але патріархів цікавив той спадок, до якого причетні і вони.
І таку спадщину Бог підготував для них. У попередньому уривку ми звернули увагу на образ «міста Божого», останнього житла, відносно якого і земля обітована, – лише віха на шляху до мети. Але що це за місто, де його шукати?
Багато читачів задовольнялися простою відповіддю: це місто на небесах; так символічно позначається те місце, куди переносяться в момент смерті всі Божі люди. У Посланні до Євреїв про посмертну долю народу Божого мало що сказане, приміром, не розвивається висловлена Павлом ідея: остаточне воскресіння є подальшим етапом після «життя після смерті», нове надбання тіла, яке відбудеться за періодом, коли померлі будуть позбавлені своїх тіл (це не зачіпає лише тих, кого пришестя Володаря застигне за життя). Не сказано тут, на відміну від образу «небесного Єрусалиму» в Об’явленні Івана, що наприкінці часів нове місто спуститься з небес на землю, і це буде частиною загального задуму Божого з відродження і об’єднання всього космосу. Проте почата у віршах 17-18 і продовжена у вірші 35 розмова про воскресіння, у поєднанні з ключовими формулами, які ми розглянемо ближче до кінця розділу 12, як мені здається, свідчить про схожість уявлень усіх цих авторів. Принаймні, наш автор точно знає, що аж до пришестя Месії ніхто з чоловіків і жінок віри не отримував «виконання обітниці», і навіть після смерті їх очікування все ще триває. Вони здалека вітали і осягнули здійснення цієї надії, вони дивилися смерті в обличчя і зберегли свою віру. От чому Бог не соромиться зватися «їхнім Богом». Вони прийняли Його як Творця, Подавця життя, Того, хто владний – і бажає – воскрешати мертвих.
Всередину розповіді про Авраама автор вставляє історію жертвопринесення Ісака (вірші 17-19 – знаменитий епізод Бут. 22). Авраам зазнав тяжке випробування: Бог повелів принести в жертву Ісака, сина, з яким були пов’язані його надії і Божі обітниці (Бут. 21:12, що цитується у вірші 18). До цієї історії багаторазово поверталися єврейські мислителі, які бачили в цій незрозумілій вимозі випробування віри і приходили до висновку, що Бог бажає беззастережного сліпого послуху.
Варто хоч на мить замислитися, якою ціною далося це випробування Аврааму, Ісаку, не кажучи вже про матір, що залишилася удома, – Сару, і ми зрозуміємо, якої немислимої віри вимагав Бог. І хоча в останню хвилину жертвопринесення було скасоване – коли Бог переконався, що Авраам вірить Йому безумовно і в послуху йде до кінця – у певному значенні, каже автор, син повернувся до Авраама «з мертвих». Він вже подумки, у серці своєму, віддав його Богові, і от – син повернувся. Свою думку автор уточнює коротким посиланням на Якова і Йосипа – ті теж заглядали по той бік власної смерті, споглядали час виконання обіцянок, і не лише земної обіцянки, згідно з якою їх нащадки отримають Палестину, але і тієї обіцянки, яка їх самих робила частиною повного і остаточного здійснення Божого задуму.
Цей розділ коротко повторює древню історію Ізраїлю, виявляючи в ній різні аспекти віри. І для нас, що читають його сьогодні, цей розділ звучить викликом і закликом: чи довіримося ми Божим обіцянкам, хоча за нашого життя вони, швидше за все, не виконаються? Чи зможемо продумати і засвоїти концепцію «міста Божого», яке нам обіцяне, і на шляху до якого всі земні міста, – у кращому випадку короткочасні зупинки?
