Євреїв 11:23-31 – Віра і майбутнє: Мойсей і Вихід
«Вірою Мойсей, як родився, переховувався батьками своїми три місяці, бо вони бачили, що гарне дитя, і не злякались наказу царевого. Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху. Він наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду. Вірою він покинув Єгипет, не злякавшися гніву царевого, бо він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить. Вірою справив він Пасху й покроплення крови, щоб їх не торкнувся той, хто погубив первороджених. Вірою вони перейшли Червоне море, немов суходолом, на що спокусившись єгиптяни, потопились. Вірою впали єрихонські мури по семиденнім обходженні їх. Вірою блудниця Рахав не згинула з невірними, коли з миром прийняла вивідувачів.»
Молодий хлопчина виріс у багатій сім’ї. Батько його користувався повагою, і усі чекали, що він успадкує сімейний бізнес і стане, подібно до батька, багатою і шанованою людиною.
Але юнак шукав чогось іншого. Тяжіючи любов’ю до Бога і до бідняків або, як називали його завзяття інші, релігійним потягом, він кинув усе – буквально скинув з себе красивий одяг і вийшов голим з будинку свого батька, щоб надіти грубу сукню і присвятити своє життя молитві і проповіді.
Звали юнака Франциск Асизький, і його приклад захопив багатьох. Не минуло і десяти років, як початий ним рух перетворився на «орден», охопив безліч країн. Через 20 років після того, як уперше прозвучав його заклик залишити все і йти за Ісусом, Франциск помер. До цього часу відділення його ордену існували практично в усіх країнах Європи.
Історія багатого юнака, який вважав за краще відмовитися від способу життя, доступного для багатих і безтурботних, і присвятити себе Божій справі, особливо піклуванню про бідних і пригноблюваних, перекликається з історією Мойсея, особливо з тим, як вона розказана в цьому розділі. На початку Виходу ми читаємо про народження Мойсея: у ту пору ізраїльтяни були рабами в Єгипті, і фараон розпорядився вбивати всіх немовлят чоловічої статі, але батьки Мойсея заховали його. Це вже саме по собі було актом віри: вони нехтували указом могутнього язичницького царя в надії зберегти майбутнє для народу Божого. Подальші події, ймовірно, послужили прикладом для Франциска: Мойсей був усиновлений дочкою фараона, виріс при царському дворі, але він пам’ятав про своє походження і, відмовившись від усіх привілеїв, присвятив себе справі звільнення синів Ізраїлю. Приступив він до цієї справи неправильно (Вих. 2:11-15), але в результаті Бог зробив його вождем, і Мойсей зумів належним чином протистояти фараонові. Цікаво, що Послання до Євреїв розглядає його поведінку як прояв вірності самому Христові (в. 26), тобто Мойсей як би заглядає далеко уперед, у кінцевий задум Божий, у той момент, коли з’явиться істинний Цар, Той, хто звільнить з рабства Ізраїль і весь світ. Подібно до Авраама і всіх інших, Мойсей діяв за допомогою тієї віри, про яку постійно йде мова в цьому розділі послання: він спирався на спрямовану в майбутнє віру, на сподівання, що Бог придумав для нас щось набагато краще, ніж самі ми могли б винайти.
Так у короткому викладі історії Ізраїлю ми дісталися до Виходу. Єгипет, скрушений десятьма карами, нарешті відпустив ізраїльтян. Це саме по собі зажадало від Мойсея найбільшої віри: фараон гнівався, його армія переслідувала євреїв, але перед Мойсеєвими очима був невидимий Бог (згадаємо вірш 1) і він вірою вів народ до свободи.
Ніч, коли вони вийшли з Єгипту, стала ніччю Пасхи. Ангел смерті, «винищувач первістків», уразив первородних дітей Єгипту, оминувши будинки ізраїльтян. Послання до Євреїв раніше вже нагадувало про символіку окроплення крові – так і при старому, і при новому Заповіті позначалося і здійснювалося спокутування (9:13-22). Тепер автор послання згадує глибше минуле, ще до того, як склалася розвинена система жертвопринесень, він згадує сам момент спокутування, коли нащадкам Якова поставлено було помазати одвірки своїх будинків кров’ю пасхального агнця. І це знову ж таки було актом віри, віра в Бога визволителя і обіцяне Ним майбутнє. І коли їх переслідувала армія фараона, а попереду не було нічого, окрім Червоного моря, Мойсей поклався на Бога, і той перевів Свій народ по сухому, а переслідувачі потонули в хвилях, що наринули.
У посланні (розділи 3 і 4) вже досить детально обговорювалися часи мандрів пустелею, коли ізраїльтянам було потрібно 40 років, щоб усвідомити довготерпіння Боже всупереч їх дурості і непокорі. Тепер розповідь прямує вперед, пропускаючи роки в пустелі і відразу приводячи нас до Землі Обітованої. Ісус Навин зі своєю армією оточує Єрихон. Шість днів вони парадним маршем обходять стіни міста, а на сьомий день, після того, як вони сім разів пройшли навколо міста, стіни рухнули. Звичайний штурм ці високі і міцні стіни витримали б, але Ісус Навин випробував небувалий засіб, і це знову ж таки був акт віри, втілена в дію молитва до Бога, і Бог відповів на неї і втрутився в події. Одне-єдине сімейство в усьому місті врятувалося – родичі блудниці Рахав, яка прихистила в себе єврейських розвідників і розповіла їм, що страх перед Богом Ізраїля вже охопив усе населення регіону (Іс. Нав. 2:9-13). Її віра (у Мт. 1:5 Рахав названа в числі предків Ісуса) виділила Рахав з кола не лише язичницьких, але і єврейських жінок, і така дивна на перший погляд героїня віри зайняла своє місце поряд з прославленими вождями Ізраїлю.
Перелік добігає кінця, темп наростає. Але перш, ніж піддатися цьому ритму, зробимо невелику паузу і розміркуємо. Автор послання хоче, щоб його читачі цілком перейнялися тим минулим, спадкоємцями якого вони стали. Їм треба перегорнути сторінки сімейного альбому і згадати, звідки вони вийшли. Їм треба усвідомити віру своїх батьків і зрозуміти, як довготривалий задум Божий, в якому їх предки продовжували вірити всупереч всякій вірогідності перед лицем небезпек і самої смерті, нарешті, утілився в подіях життя Ісуса і в тому новому житті, якого набули в результаті християни. Наскільки ж більшою мірою нам у наші дні треба повторювати не лише історію Ізраїлю, але також історію Ісуса і Його перших послідовників, вивчати її старанно і з великою вдячністю, щоб з цього джерела освіжалися і оновлювалися наші надія і віра.
Євреїв 11:32-40 – Віра і майбутнє: велика кількість нащадків
«І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; жінки діставали померлих своїх із воскресіння; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в’язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли, бо Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досконалість одержали.»
Тереза Авільска, іспанський містик XVI століття, запитала Бога, навіщо Він спричиняє їй стільки страждань, і почула відповідь:
– Так Я поводжуся зі Своїми друзями.
– Те-то в Тебе так багато друзів! – парирувала вона.
Страждання народу Божого (згадаємо назву знаменитої книги Коли погані речі трапляються з добрими людьми) давно стали однією з головних проблем юдаїзму і християнства. У тих релігіях, де світ розглядається як вічний цикл, колесо долі, і кожне існування винагороджує або карає людину за добро і зло, здійснені в минулому житті, ця проблема слабшає: нинішня доля людини відновлює рівновагу, порушену попередніми переродженнями. Особливо чітко і детально розроблено в буддизмі та індуїзмі: фізичне тіло і всі зовнішні обставини життя не мають значення, це лише сновидіння, що не зачіпає справжню, заховану глибоко всередині особу. Іноді в подібних термінах намагаються передати і християнський погляд на світ, проте християнські (а також юдейські) уявлення про тіло, про матеріальні предмети і про страждання разюче відрізняються від цього.
Основний напрям юдейського і християнського богослов’я наполягає на добрості матеріального світу, і фізичний світ у цілому, і людське тіло зокрема, оцінюються цілком позитивно. Зло існує, воно реальне і могутнє, проте в цих релігійних традиціях зло є лише паразитом у благому за своєю суттю світі. Але тим самим поставлена проблема лише посилюється: мало того, що страждання існує, так ще і страждають – іноді жахливо, нестерпно страждають – ті самі люди, які люблять Бога і довіряються Йому. Великі мислителі останніх двох століть намагалися розгадати цю загадку, виходячи з найрізноманітніших релігійних, богословських і філософських позицій. У XVIII столітті такими питаннями багатьох змусив спантеличитися Лісабонський землетрус 1755 року. У XX столітті ця проблема набула новий, страшний вимір після Голокосту.
Оскільки зараз ми читаємо довгий перелік людей, що зіткнулися з нестерпними випробуваннями, зазнали переслідувань і навіть убитих, настала пора поставити це питання. Чому це відбувається? Що це означає? Якщо Бог бере участь у житті Гедеона, Варака, Самсона і всіх тих, кого побили камінням, розпиляли надвоє і так далі – якщо Бог закликає цих людей і перебуває з ними – чому вони повинні зазнавати всі ці жахи?
Відразу попередимо, що в подібних обставинах ніколи не вдається знайти безумовно «правильної», вичерпної відповіді на питання «чому». Якщо б можливо було в кожному випадку проаналізувати ситуацію і знайти відповідь, сама ситуація здалася б вже не такою безнадійною, але в тому і суть, що для мученика його страждання були жахливими, були нестерпними. І нічого поблажливо вказувати страждальникові на якусь невідому і вищу причину, неначе в такий спосіб ви можете вилікувати рани, що кровоточать.
З такою обмовкою ми готові прислухатися до висновку, який автор послання робить з довгого переліку героїв і героїнь віри. З досвіду мучеників він виводить все той же висновок, що і з інших наведених ним текстів Старого Заповіту. Вони зазнали жахливі муки, і всі могли переконатися, що світ негідний їх святості, так що ж це означає? Це – знамення, по-перше, їх віри в Бога, Який творить новий світ, де все буде влаштоване краще, і, по-друге, ця віра істинна. Герої і мученики виявилися в розладі зі своїм часом, бо вірою вони жили в прийдешньому світі Божому, а все оточення жило так, немов окрім нинішнього світу нічого немає, і ніколи не буде. Бог давав мученикам сили жити, таким чином підтверджуючи істинність їх сподівань. Своїм життям і самим своїм стражданням ці люди перетворювалися на живих світочів віри, що яскраво констатувала перед усіма простий факт: Бог, Який створив світ, має намір відновити його, і вони – посли, що провіщають великий момент оновлення.
Було б цікаво послухати міркування автора, коли він описував обстановку Храму (9:5), так і тепер нам би хотілося вислухати усе, що він має сказати про Гедеона, Варака та інших. І як би важливо було дізнатися, кого конкретно він має на увазі у віршах 33 і 34! Деякі імена ми можемо вгадати: Даниїла в рові левовому, трьох юнаків у печі, що горить, це найбільш очевидні приклади, проте інші його описи занадто розпливчаті і підходять до багатьох випадків. Перелік тих, хто зазнав погане ставлення у віршах 35-38 припускає різні тлумачення. Пророки Ілля і Єлисей оживлювали померлих хлопчиків і повертали їх матерям, а в Книгах Макавейських ми читаємо історію цілої сім’ї, братів і матери, які були замучені на смерть, проголошуючи в стражданнях, що Бог воскресить їх у тілі. Інші натяки не піддаються такій легкій розшифровці, та не в цьому річ. Ключ до основної думки автора ми знаходимо у вірші 38: «Світ не вартий був їх». З погляду світу то були дуже дивні люди, що доводили до межі аскетизм або самозречення, що жили як би всупереч своїй культурі. З погляду Бога, вони і були початками нового світу.
Їх віра сяє тим яскравіше, що своє життя вони віддали не бачачи, не знаючи справжнього завершення усього оповідання, не дочекавшись виконання обіцянки, оскільки вона збулася тільки в Ісусі Христі і заснованій Ним общині. «Бог передбачив щось краще про нас» – от воно знову, це ключове для Послання до Євреїв слово «краще» – і тому ті мученики не досягли «досконалості» – ще одні важливі для послання слова – без нас. Інакше кажучи, та община, яку автор збирається описати в наступному розділі, співтовариство тих, що пішли за Ісусом, покладає істинний початок – вже в повному розумінні слова початок, а не передвістя – того світу, який бажає створити Бог, світу прийдешнього, де восторжествують правда і справедливість. Озираючись на велику кількість людей, які витримали такі тяжкі випробування, тішачись лише обіцянкою тієї реальності, що в усій повноті виповнилася в нас, хіба не відчуємо ми докори сумління, що з такою легковажністю приймаємо свої переваги і майже нічого не робимо, щоб підтвердити той факт, що дійсно стали общиною, в якій відбулося те, на що вони сподівалися?
