Євреїв 12:1-3 – Поглядаючи на Ісуса
«Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри, що замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого. Тож подумайте про Того, хто перетерпів такий перекір проти Себе від грішних, щоб ви не знемоглись, і не впали на душах своїх.»
У моїй школі велике значення надавалося спорту на відкритому повітрі. Вона розташовувалася високо на йоркширських пагорбах, на північному заході Англії, і серед безлічі щорічних заходів найголовнішим вважався десятимильний забіг по пересіченій, дуже нерівній місцевості. Від вісімдесяти до ста хлопчиків брало участь у цьому змаганні, і більшість не розраховувала перемогти – це для серйозних спортсменів, – але намагалося принаймні показати непоганий час. Ми продиралися крізь бруд і зарості вересу спочатку в один бік, а потім – назад, до фінішної лінії в тому маленькому містечку, де розташовувалася наша школа.
У той рік я прийшов, скільки пам’ятаю, тридцять п’ятим – результат не ганебний, але і не видатний. Найкраще я запам’ятав останній відрізок шляху, приблизно з пів милі. Декілька тижнів я готувався до забігу, зокрема неодноразово долав цю дистанцію. Завершальний її етап був мені добре відомий: наближається фініш, а далі – відпочинок, гаряча ванна, донесхочу свіжо завареного чаю. Цього разу все було по-іншому. Зрозуміло, я знав, що на змагання зберуться глядачі, але не був готовий побачити сотні дітей, їх батьків, а також місцевих жителів, які усі зібралися подивитися на нас, – пітних і виснажених, але щасливих, які повертаються після півтори години докладених зусиль. Усі кричали, розмахували прапорами, хлопали, підбадьорювали і хвалили нас. Шум наростав у міру того, як ми наближалися до центру міста, і майже оглушив мене, коли, пліч-о-пліч з товаришем, я востаннє обігнув кут і вийшов на фінішну пряму. Скільки людей! Звідки вони взялися? А шуму, скільки шуму! На пару хвилин будь-хто з нас міг відчути себе знаменитістю.
І початок 12-го розділу Послання до Євреїв зображує образ християнського шляху або, швидше, забігу на далеку дистанцію. Мені знайома ця «хмара свідків», що з усіх боків оточує нас. Все ті, хто пройшов шлях раніше нас, від Авеля і Авраама аж до безвісних героїв і героїнь, згаданих наприкінці розділу 11, не зникли – вони стоять біля фінішної стрічки, підбадьорюючи нас, зігріваючи своєю вірою та ентузіазмом, заохочуючи повторити їх рекорди і гідно завершити біг. Єдина різниця – у спорті бігуни змагаються один з одним, а в цьому паломництві народу Божого кожному хочеться, щоб і інші показали не гірший результат.
Чого ми потребуємо, щоб успішно здолати цей шлях? Автор розвиває образ зі знайомого виду спорту, щоб виділити три головні аспекти.
По-перше, треба скинути важкий тягар, що уповільнює просування. Атлети іноді тренувалися, тягаючи вантажі, щоб таким чином наростити м’язи і зміцнити свої сили, проте на старт їм слід було вийти без зайвого вантажу. На жаль, занадто часто християни вирушають у дорогу, тягнучи за собою важку поклажу – турботи про дурниці, намір використовувати Благу звістку у власних інтересах, приховані жадання, неприязнь до інших людей і так далі. Гріх плутається в нас під ногами і утрудняє рух; він не просто «обплутує», як сказано в перекладі, а саме загороджує або ставить перешкоду. Подібне може статися з бігуном, якщо шлях не буде розчищений, якщо зустрінеться несподівана перешкода або він наткнеться на шляху на кимсь забуту річ, скажімо, лавку. Так діє гріх, якщо потурати йому у власному житті або в общині: він стає перешкодою на шляху і знижує шанси успішно завершити біг.
По-друге, цей забіг, як та десятимильна гонка, що я описав, буде довгим і треба запастися терпінням. Деяким спортсменам легше даються короткі дистанції, а в довгому забігу вони занадто різко стартують, якийсь час біжать попереду всіх, але після перших двох-трьох миль видихаються. На жаль більшість з нас знайома з такими християнами: спочатку бадьорі і повні ентузіазму, у пору зрілості вони беруть на себе надмірно багато, а десь у середньому віці або трохи старше вони або виявляють брак завзяття для активного християнського життя або намагаються повернути собі натиск і яскравість вже недоречної в їх роки юнацької віри. Значно більше шансів у людини, що стартує із зволіканням, але наполегливо долає милю за милею – і ще одну, і ще, скільки б ні минуло років.
Третій пункт: погляд бігуна (чи його уява, поки він ще занадто далекий від мети) має бути зосереджений на фінішній прямій, на тому, хто таїться в хмарі свідків і чекає, щоб прийняти і вітати нас. Хто пробіг цей шлях раніше нас? Ісус. Він першим здолав його, відкрив цю трасу, успішно здолав її. Ми слідуємо Його стопами. Він досяг фінішу, і Його заохочення, надія на зустріч з Ним і вітання після закінчення шляху підтримують у нас віру, терпіння і надію.
І, нарешті, цей уривок закликає нас замислитися над муками, які зазнав Ісус у Своєму «забігу», і зрозуміти, що нам, у порівнянні з Ним, доводиться не так тяжко. Він не зводив погляду з радості, яка чекала Його попереду, – радості виконати волю Отця, здійснити Його задум про спасіння – і Він прийняв жорстокі тортури розп’яття, тяжку, ганебну, огидну смерть. От чому Він сидить на почесному місці праворуч Бога, про що автор послання вже урочисто нагадав нам у попередніх розділах. Автор добре розуміє, як його читачі втомилися від усього, з чим стикаються повсякденно: від погроз і переслідувань, залякувань і кепкувань сучасників, сусідів та іноді колишніх друзів. Так, це схоже на біг по пересіченій місцевості, на стомливий підйом на слизьку від бруду гору, яка стирчить на півдорозі до мети. Але треба просуватися вперед, постійно згадуючи того, хто першим здолав цей шлях, усвідомлюючи, наскільки гірше довелося йому. Ця думка убереже атлетів від повної знемоги. У християнському житті набагато важливіше нагадувати собі про істину, а не намагатися викликати в себе ті чи інші почуття: це нагадування допомагає продовжувати свій шлях у терпінні і вірі.
Євреїв 12:4-11 – Страждання християн – Боже виховання
«Ви ще не змагались до крови, борючись проти гріха, і забули нагад, що говорить до вас, як синів: Мій сину, не нехтуй Господньої кари, і не знемагай, коли Він докоряє тобі. Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає! Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає? А коли ви без кари, що спільна для всіх, то ви діти з перелюбу, а не сини. А до того, ми мали батьків, що карали наше тіло, і боялися їх, то чи ж не далеко більше повинні коритися ми Отцеві духів, щоб жити? Ті нас за короткого часу карали, як їм до вподоби було, Цей же на користь, щоб ми стали учасниками Його святости. Усяка кара в теперішній час не здається потіхою, але смутком, та згодом для навчених нею приносить мирний плід праведности!»
Нині західний світ роздирають суперечки про дисципліну. Занадто явною стала загроза фізичного насильства в усіх його проявах. Що трапиться з дитиною, яка росте в упевненості, ніби влада належить тому членові суспільства, який б’є міцніше і болючіше за інших? Діти переносять такі правила у своє життя і кожен намагається стати «крутим», досягти влади у своїй маленькій групці шляхом насильства. Або ж люди починають вдаватися до обману і хабарів, щоб якось обійти закон джунглів. Що ж, ми всі надивилися на це, і більшість людей намагаються зовсім не карати дітей і в усякому разі не прибігати до фізичної дії.
Проте не менш очевидна, особливо для великих європейських і американських міст, та загроза, яку являють для всього оточення і самих себе діти, які в житті своєму не чули слова «ні», підкріпленого відповідними заходами. Розпещені діти, діти, залишені без належного піклування, перетворюються на проблему або навіть загрозу для дорослих, і навряд чи з роками стануть повноцінними, щасливими людьми, готовими до нормального життя в суспільстві. Поза сумнівом, кожна дитина потребує дисципліни, як в одному з аспектів любові і турботи.
От і відповідь: покарання є прояв любові і турботи. Яке саме покарання застосовувати в люблячій сім’ї, це кожна людина і кожна сім’я, культура і традиція вирішують самі, але якщо батьки нехтують вихованням і покаранням, якщо не обсмикують і не виправляють дитину, то причиною тому або проблеми самих батьків (можливо, вони занадто захоплені гонитвою за грошима чи задоволеннями), або порушені їх стосунки з дитиною. Побачивши такого легковажного батька ми починаємо гадати, та чи його це дитя – що ж він зовсім не думає про виховання?
От про що каже нам вірш 8. Якщо ми дійсно діти Божі – а наш статус «синів і дочок Божих» лежить в основі біблійної концепції народу Божого – то маємо право чекати, що Бог обійдеться з нами як мудрі батьки, тобто виховуватиме нас у певній дисципліні. Автор послання простежує витоки цієї думки аж до старозавітної Книги Притч і у вірші 6 цитує Пр. 3:11-12. Він міг би навести інші цитати з тієї ж книги або з псалмів, наприклад, Пс. 94:12-13. Вже на перших етапах історії Ізраїлю склалося одне з розумінь реальності, яка стоїть за стражданням Божого народу: нещастя служать до виправлення людей. Ці біди Бог попускає для того, щоб Ізраїль досяг більш високого рівня віри, надії і послуху. Деякі пророки вважали навіть, що Бог не лише попускає злим людям нападати на Ізраїль, але безпосередньо посилає цих людей. Так Амос перераховує всі заходи, прийняті Господом, щоб навернути народ до Себе: голод, посуху, шкідники, епідемії і всілякі нещастя. Але і це не допомогло, і тепер, каже пророк, Бог перейде до жорсткіших покарань. Таке ж тлумачення пророки давали і вавілонському полону.
Багато християн до свого жаху виявляють, яке життя їх чекає: саме тому, що Бог вважає нас Своїми синами і дочками, Він відмовляється балувати нас або залишати в зневазі, Він не спускає нам легковажні витівки і заколот, дурниці і гріхи. У Нього є Свої способи обсмикнути дітей, що заблукали, змусити їх зупинитися і подумати або навернутися і піти у зворотному напрямі, або впасти на коліна і покаятися. Один мій друг якось був поставлений перед вибором: прийняти сан або стати бухгалтером. Він віддав перевагу світській кар’єрі, але відразу ж був уражений хворобою, яка змусила його тиждень пролежати в ліжку і до кінця цього терміну радикально змінилися і його плани, і його серце і весь напрям його життя. Другий мій знайомий скоїв одного разу очевидно поганий і безрозсудний вчинок, і наступного ж дня його спіткала біда, що з такою точністю відтворювала його гріх, що ця людина сповнилася не лише докорів сумління, але і захоплення перед карою, що так точно відмірялася Богом. Іноді людям здається дріб’язковим, щоб Бог займався нашими повсякденними справами, але особисто я віддаю перевагу батьковій руці над правлінням далекого і безликого бюрократа.
За істину вірша 11 ми маємо право чіплятися всякий раз, коли нам доводиться несолодко. У людському житті немало печалей, і ці печалі цілком розділяє «Страдник, знайомий з хворобами», бо Він до кінця ототожнився з нами, про що нам гарненько вже нагадало послання (5:7-10). Звичайно, і християнин може не розгледіти в усьому цьому сенс, трепетати або обурюватися, як тільки щось пішло не так. Але що робити, неприємності, великі і малі, трапляються щодня, і не потрібно покладати за все відповідальність на Бога («Чому Ти так поводишся зі мною?»), неначе у світі не діють також злі сили – і у світі зовні, і всередині кожного з нас. Ці сили як і раніше схильні створювати хаос, проте знову і знову перед лицем розчарування і прикрості, ворожої відсічі, кепкування, і навіть перед лицем фізичного насильства, жорстокості, страт, ми повинні вірою розчути мудрий і ласкавий голос Отця, Який закликає нас ще більше наблизитися до Нього, ще повніше довіритися, ще сильніше полюбити Його. Що каже нам вірш 11: страждання подібно до лопати, яка глибоко скопує ґрунт нашого життя, щоб виріс плід тихої праведності, проросло життя, наповнене рішучості наслідувати новий Заповіт Божий і бути Його народом. Коріння цієї рослини йдуть у любов Божу.
