Євреїв 12:12-17 – Бережіться небезпек!
«Тому то опущені руки й коліна знеможені випростуйте, і чиніть прості стежки ногам вашим, щоб кульгаве не збочило, але краще виправилось. Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа. Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато-хто не опоганились тим. Щоб не був хто блудник чи безбожник, немов той Ісав, що своє перворідство віддав за поживу саму. Бо знаєте ви, що й після, як схотів він успадкувати благословення, відкинутий був, не знайшов бо був можливости до покаяння, хоч його із слізьми шукав.»
– Це було просто потьмарення розуму!
Політик, червоніючи від сорому, відповідав на питання журналістів. Його підловили, коли він шукав сексуальних послуг у сумнозвісному кварталі. Репутація зазнала краху, з кар’єрою було покінчено. Йому вже не отримати високу посаду, на яку він претендував. Зворотного шляху немає. Єдине виправдання – на хвилину людина втратила владу над собою. Якщо прийняти це пояснення за щиру правду, виходило так: один раз у житті людина зробила катастрофічно невірний вчинок і тепер тужить про це. Репутація людини – все одно що дерево: росте роками, а згоріти або рухнути під ударами сокири може в лічені хвилини.
Трапляється і так, що політикові вдається оправитися від громадської ганьби, хоча в нашій країні таке буває рідко. У цьому уривку автор послання суворо застерігає: ми здатні і на такі помилки, які скрушать нашу репутацію і зворотного шляху вже не буде. Класичний приклад – Ісав, брат-близнюк Якова, його історія розказана в Бут. 26 і 27. Давайте згадаємо її, і нам стане зрозуміліше, про що йде тут мова.
Зізнатися, Яків ще той шахрай, проте оповідання цілком зосереджене на Ісаві. Він весь день провів на полюванні і повернувся якраз у той момент, коли Яків готував вечерю. Ісав помирав з голоду, а брат відмовлявся поділитися з ним, доки Ісав не поступиться йому первородством, тобто право на більшу частину спадку їх батька Ісака. Ісав з легкістю відмовився від прав старшого сина в обмін на сочевичну юшку – миттєве задоволення і довготривалі, важкі наслідки.
Сюжет триває: Яків обманює батька, видаючи себе за Ісава, і отримує благословення, що по праву належить старшому синові; Ісав повертається із запізненням і просить благословити його, але батько цього зробити не може: він вже призначив спадкоємцем Якова і зробленого не повернеш. Ісав ридає, але виправити нічого не може: адже він і сам дав клятву і тепер його змушують (нехай хитрістю) додержати власного слова. Немає зворотного шляху, немає можливості змінити своє серце або рішення Ісака. Вірш 17 так і каже: він не набув покаяння. Покаяння – ця зміна серця і думок, і хоча в першу чергу тут мається на увазі бажання самого Ісава змінитися і неможливість для нього змінити вже вирішене, але, ймовірно, йдеться також про марні спроби відмінити вирок Ісака.
Вирок неможна скасувати. Мені відомий такий випадок: одна людина обдурила своїх працедавців. Вони не бажали публічного скандалу і запропонували їй улагодити справу миром, для чого висунули умову – негайно звільнитися за власним бажанням, і завдяки цьому зберегти добре ім’я. Ця людина відмовилася, її звільнили, і її провина стала явною. Незабаром вона спробувала за допомогою впливових людей натиснути на колишніх працедавців і відновити свою репутацію: вона вимагала, щоб вони умовчанням або натяком дали зрозуміти, ніби вона ні в чому не провинилася. Працедавці, як і слід було чекати, навідріз відмовилися це зробити: людина зробила свій вибір, і в кожного вибору є свої наслідки. Зворотного шляху немає. У подібну ситуацію потрапив Ісав.
Яку ситуацію в житті Церкви послання співвідносить з нещастям Ісава? Судячи з початку вірша 15, автор усвідомлює, що в кожній церкві, у кожній християнській общині можуть опинитися люди, яких правильніше було б назвати не супутниками, а попутниками. Їм подобається місце, куди вони потрапили, їм приємне товариство християн, вони почувають себе тут затишно. Але свої справи з Богом вони не улагодили, не шукали і не набули Його благодаті, тієї любові і того милосердя, яке могло б досягти глибин їх душі і повністю преобразити їх життя. Не можна допустити, каже автор, щоб хтось позбувся Божої благодаті. Іншим членам общини слід остерегтися, слід потурбуватися один про одного і про те, щоб благодать досягла кожного.
Адже якщо люди так і не дізнаються, як Бог любить їх, збудеться застереження Второзаконня (29:18). У цій книзі міститься попередження, що навіть усередині народу Божого може знайтися «гіркий корінь», що отруює усе навколо. Іноді в здавалося б мирній і щасливій церкві або дружній компанії проростає невдоволення, незгода з етичних питань або питань віри, і за цими суперечками можуть ховатися особисті проблеми. Гіркота, запеклість суперечок – вірна ознака неблагополуччя. Коли у своїх думках розходяться розумні, прихильні молитві християни, до озлоблення не доходить, а якщо проривається взаємна злість і гіркота, за цими ознаками і визначається хвороба. Якщо люди лише зовнішнім чином відносять себе до общини, а зсередини закриті для Божої любові і керівництва, вони говорять і роблять такі речі, які ганьблять їх самих і всю общину. Подібно до Ісава в затьмаренні вони роблять вибір і створюють ситуацію, з якої вже немає виходу.
До цього застереження має сенс приєднати ті, що прозвучали раніше в 6:4-8 і 10:26-31: не можна повертатися до шляхів світу цього, скуштувавши хоч малу частину тих благ, які дає нове життя: з подібного регресу людина ризикує вже не вийти, подібний стан розуму і серця фіксується навіки. Згідно 6:4 таку людину неможливо навернути до покаяння, і про те ж, мабуть, сказано у вірші 17. Зрозуміло, не слід поспішно відкидати того, хто кається, і стверджувати, що Бог його не прийме, але треба з такою ж обережністю приймати людину, що скуштувала солодощі християнського життя, а потім пустилася в усі тяжкі, а потім, коли моральні і матеріальні наслідки такого вибору виявилися нестерпними, вирішила раптом «навернутися». Всякий вибір і всякий вчинок має свої наслідки.
Початкові вірші цього уривка спонукають читачів «впорядкувати себе» і стати такими людьми, про яких сказано у великому пророцтві Ісаї: «Зміцніть руки охлялі, і підкріпіть спотикливі коліна» (35:3). Бог творить нове посеред нас – перечитайте повністю 35-й розділ Ісаї і ви це зрозумієте – ви повинні піднятися і робити свою справу. Немає місця духовній ліні (до якої нерідко приєднується і фізична). Якщо щось пішло не так, не знизуйте плечима, примовляючи: «Що вже тут поробиш!» Шукайте зцілення.
І особливо шукайте миру і святості (в. 14). Мир з усіма – недосяжний ідеал; наш автор, як і Павло (Рим. 12:18) розумів, що таке не завжди вдається. Але потрібно прагнути до нього, гнатися за ним, робити усе, що в наших силах, щоб його досягти. А що стосується святості – так, саме вона, як каже нам послання, потрібна, щоб з’явитися перед святим Богом. Аби не втратити святість у момент внутрішнього потьмарення.
Євреїв 12:18-24 – Від гори Сінайської до гори Сіонської
«Бо ви не приступили до гори дотикальної та до палючого огню, і до хмари, і до темряви, та до бурі, і до сурмового звуку, і до голосу слів, що його ті, хто чув, просили, щоб більше не мовилось слово до них. Не могли бо вони того витримати, що наказано: Коли й звірина до гори доторкнеться, то буде камінням побита. І таке страшне те видіння було, що Мойсей проказав: Я боюся й тремчу!… Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч Анголів, і до Церкви первороджених, на небі написаних, і до Судді всіх до Бога, і до духів удосконалених праведників, і до Посередника Нового Заповіту до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева.»
Переїхавши в Лондон, ми видали кожному з дітей мапу і путівник з вказівкою основних пам’яток.
Зрозуміло, одним хотілося в першу чергу побачити одне, іншим – друге. Один помітив на своїй мапі концертні зали і оперу, другий вишукував галереї, третій поспішив засвоїти, де знаходяться модні магазини, а четвертий зрадів, виявивши по обидві сторони від нашого будинку крикетні поля.
У великому місті стільки усього на будь-який смак, що, потрапивши в нього, не знаєш, куди піти і з чого почати. А ми ще навіть не згадали головні пам’ятки: Букінгемський палац, Біг Бен, Тавер, розкішні парки і сади і т. д. Зрозуміло, є в Лондона і темні сторони – бідність, безпритульність, безробіття і насильство, вада, наркотики, злочини і бруд. Хто ж порівнює Лондон з Новим Єрусалимом!
Але в одному вони схожі: місто, яке нам обіцяне (див. 11:10,16), місто, у громадянах якого, судячи з цього уривка, ми вже перебуваємо, настільки різноманітне і багате, що нас цей достаток збиває з пантелику. У віршах 22-24 автор перераховує пам’ятки одну за другою, і зараз ми детальніше роздивлятимемося їх.
Понад усе в цьому тексті нас вражає зіставлення гори Сіон, де розташоване нове місто, з іншою горою, якій відведена ключова роль у біблійній історії, а саме, з горою Сінай. У віршах 18-21 автор не називає Сінай по імені, але з усією очевидністю має на увазі саме її. Контраст підкреслюється у вірші 22: «Але ви приступили до гори Сіонської». Сіон, Ціон – центр Єрусалиму, саме цю частину міста в першу чергу захопив Давид і влаштував там царську столицю, а потім почав будівництво великого Храму. У цьому уривку досягає кульмінації вже давно почата тема істинного небесного Храму, куди першим з нас увійшов Ісус і куди ми тепер також покликані завдяки Його жертві. Нове місто і є новий Храм, те місце, де Бог мешкає в славі і запрошує Свій народ розділити Його вічне життя.
Але, зрозуміло, не лише ця тема послання досягає тут кульмінації. Із самого початку ми бачили, наскільки послідовно автор протиставляє Закон і Благу звістку, Ісуса і Мойсея, і не тому, що Закон був поганий і відмовитися від нього одне задоволення, не тому, що Мойсей був поганим наставником, але тому, що новий Заповіт, встановлений в Ісусі і через Ісуса, в усіх відношеннях «краще» (знову ми зустрічаємо це слово у вірші 24). До цього нового Заповіту був спочатку спрямований старий.
У Старому Заповіті історія Авраама, Мойсея і гори Сінай досягає славного завершення, коли народ входить у Землю Обітовану, коли засновується монархія і на горі Сіон споруджується Храм. А тепер, каже нам Послання до Євреїв, розглянемо цю історію як ціле і позначимо її скорочено одним словом – «Сінай»; от до чого зводиться сюжет Старого Заповіту. Ми входимо в Землю Обітовану (вірші 3 і 4), ми отримуємо дари служіння істинного первосвященика (розділи 5, 6 і 7); треба зрозуміти, що ми знаходимося вже усередині нового Заповіту, що вища і остаточна жертва вже принесена, і нею ми входимо в присутність самого Бога (розділи 8, 9 і 10).
Послання описує цей контраст рішучими, іноді зухвалими мазками. Гора Сінай жахає, вона палає, немов вулкан, її закривають темні хмари, там реве вітер. Найстрашніше – трубний заклик і голос, о, який голос! Згідно Вих. 19, де ця картина намальована в усіх подробицях, небесний голос донісся до підніжжя гори, на смерть перелякавши ізраїльтян. Ніхто, попередив цей голос, ні людина, ні тварина, не повинен наближатися до гори (про це нагадує вірш 20), бо це місце святе. У цьому суть протиставлення Сінаю і Сіона: протиставлення святості страхітливої і неприступної та святості, що очищає, зціляє і наближає до себе.
Проте остережемося дуже поширеної помилки. Багато кому здається, ніби протиставлення Сінаю і Сіона, Закону і Благої звістки, полягає в тому, що Мойсей проповідував досить «виняткову» святість, тобто виборчу і надмірно вимогливу, а новий Заповіт приймає всіх такими, які вони є. Попередній уривок (12-17) і все послання в цілому показує, наскільки помилкове таке уявлення про «ексклюзивність». Святість гори Сіон і живого Бога, Який перебуває там, зовсім не скасовується, але тепер кожен може досягти її, чого не можна було зробити під Законом Мойсеєвим. Але кожна риса в описі «Сіону» (вірші 22-24) нагадує нам, що в місті обітованому живуть не ті, хто просто узяв і прийшов, але люди, в яких благодаттю Божою здійснилося таке повне очищення, таке преображення, що тепер вони немов по праву (а насправді, по благодаті) приєднані до кола громадян.
Вдивіться в ці подробиці. Десятки «тисяч Анголів» збираються в місті (в. 22) не для того, щоб дати Закон, як у розділах 1 і 2 послання, але щоб зрадіти: те, чого не міг зробити Закон, нині досягнуте Сином Божим. «Первородні» (на тлі вірша 11:28 ми розуміємо, що первороджені викуплені кров’ю) вже зібралися тут і чекають тих з нас, хто з’явиться розділити їх життя і єдиний привілей – вписати своє ім’я в Бога на небесах. І тут нікого не лякає титул Божий, «Судді всіх», адже і Книга Псалмів закликає звеселитися, бо Бог суддя наш. Кожен з нас у глибині серця мріє, щоб світ був доведений до ладу, а якщо людина не прагне до цього, значить, зло якимсь чином служить йому на користь і він розраховує уникнути відповіді.
І вираз «духів удосконалених праведників», підводить підсумок думки, що пронизує все послання: Бог бажає привести людей до повної реалізації їх людської природи, до «досконалості», цілісності, і для цього потрібно усунути гріх, очистити совість до самого дна, привести все життя в гармонійну єдність з Божим задумом. І, нарешті, ми дивимося славу, що вінчає новий Єрусалим – Ісуса, через кого нам дарований новий Заповіт і прощення гріхів, кров, що не волає до помсти, як кров Авелева (Бут. 4:10), але очищає і несе прощення, про що вже говорилося детально в розділах 9 і 10. Яка потужна, велична картина, що тішить дух!
Але особливо приголомшує думка, виражена у вірші 22: ті, хто живе вірою і надією, у певному значенні вже досягли небесного міста. Вони вже стали його громадянами, молитвою і поклонінням з’явилися перед Божим престолом. Напрошується очевидне питання: а ваше молитовне і церковне життя, наодинці із собою або разом з іншими вірними, чи викликає у вас ту радість і те хвилювання, що вирує в цих віршах? А якщо ні, то чому?
