Євреїв 10:11-18 – 10:19-25

Євреїв 10:11-18 – Здійснена місія

«І кожен священик щоденно стоїть, служачи, і часто приносить жертви ті самі, що ніколи не можуть зняти гріхів. А Він за гріхи світу приніс жертву один раз, і назавжди по Божій правиці засів, далі чекаючи, аж вороги Його будуть покладені за підніжка Його ніг. Бо жертвоприношенням одним вдосконалив Він тих, хто освячується. Свідкує ж і Дух Святий нам, як говорить: Оце заповіт, що його по цих днях встановляю Я з ними, говорить Господь, Закони Свої Я дам в їхні серця, і в їхніх думках напишу їх. А їхніх гріхів та несправедливостей їхніх Я більш не згадаю! А де їхнє відпущення, там нема вже жертвоприношення за гріхи.»

У сучасному світі багато хто працює сидячи. От і я сиджу за столом і пишу свій коментар. Поза не ідеальна, плечі зведені, і я прекрасно розумію, що мені слід було б частіше виходити на прогулянку, а то і робити зарядку. Бухгалтери і адвокати теж увесь час сидять, більшу частину свого життя проводять за робочим столом бізнесмени, продавці не встають від кас. Коли ми зводимося на ноги, це означає, що робота або якась її частина закінчена, і тепер ми займемося чимось іншим.

Але для дуже багатьох людей і понині, і для більшості з тих, хто жив раніше, сидяча поза означала кінець роботи, а не її початок. Люди працювали в полі, працювали над чимось, що вимагало значних зусиль, наприклад, зводили будинки, і дуже мало хто мав привілей проводити життя сидячи. Більшість працювала стоячи і сідало тільки відпочити. Цей образ має на увазі Послання до Євреїв, протиставляючи священиків, які в ту пору все ще виконували древні обряди, регулярно приносячи жертви в Храмі, і те положення, яке Ісус зайняв після закінчення Своєї місії. Священики все ще «стоять», виконуючи свої обов’язки (в. 11), а Він закінчив Свою роботу, і засів праворуч Бога (в. 12). Йому немає потреби знову і знову приносити жертву, Він зробив це одного разу і назавжди, Його жертва звершена.

Перш ніж заглибитися в цю розмову, звернемо увагу на хід думок самого автора. Він знову звернувся до свого улюбленого тексту, Пс. 110, з цитати з якого він почав своє послання (1:13), і який він детально досліджував в розділах 5-8 (розмова про Мелхиседека). Тепер, у віршах 12 і 13, він повертається до вже згаданого ним рядка з цього псалму, того самого, де говориться, що Месія сидить праворуч Бога, чекаючи, поки Бог поклав Його ворогів «за підніжка Його ніг» (Пс. 110:1). Можна співвіднести цю цитату із словами Пс. 8:6, які цитуються в Євр. 2:8 – Ісус, представник людства, «під ноги Його» покладене в позі покори все творіння. Тут, у розділі 10, різні думки послання зводяться воєдино і складаються в загальну картину, яку автор із самого початку мав перед очима. Ісус Христос, досконала людина, великий первосвященик за чином Мелхиседековим, Який приніс досконалу жертву і встановив новий Заповіт, дарує прощення гріхів – усе це аспекти єдиної концепції. Усі розділи послання так чи інакше присвячені особі і місії Ісуса. Коли за допомогою цитат із Старого Заповіту ми переконаємося, що Ісус здійснив задум Божий, закладений вже в Писанні, нам залишиться лише йти за Ним, не чіпляючись за віхи і знаки, що тільки ведуть до реальності.

Коли ж ми задаємося питанням, де тепер Ісус і що Він робить, ми виявляємо, що Йому не доводиться помирати знову і знову, подібно до того як знову і знову приносяться жертви в Храмі, і що Він не приносить Свою жертву Отцю знову і знову, у певному ритуалі, встановленому в небесному святилищі. В. 25 у розділі 7 підтверджує, що Ісус має також постійну місію в небесному святилищі, але ця місія – клопотання за нас, людей (9:24). «Роботи» від нього більше не потрібно – ні обрядів, ні жертвопринесень. Він приніс Свою жертву раз і назавжди, вона здійснена і закінчена. Він «засів», тобто головне вже зроблене.

У цьому автор послання бачить джерело розради і підбадьорення. Ісус помер за нас і приніс нам повне прощення гріхів, як обіцяно в пророцтві Єремії, встановив новий Заповіт між Богом і нами. Це вже зроблено, і до зробленого нічого не потрібно додавати, а тим більше щось з нього повторювати і переробляти. Якби потрібно було додавати і повторювати, значить, жертва була неповною і недосконалою – щось Ісусу зробити з першого разу не вдалося. Коли ми, християни, потребуємо упевненості, що гріхи наші дійсно прощені, нам не слід посилатися на свої справи або заслуги Церкви, на які б то не було вчинки священиків, наставників, побратимів. Ми завжди згадуємо одне і те ж: Єрусалим, страшна п’ятниця, коли небо потемніло і здригнулася земля. І дякуємо Богові за те, що Ісус зробив для нас – одного разу, повністю, абсолютно.

На жаль, для багатьох християн ця думка стала каменем спотикання і викликає нескінченні суперечки. На Таємній вечері Ісус говорив про «новий Заповіт», у рамках якого через пролиття Його крові прощені гріхи. Цю останню трапезу з учнями Він заповідав Своїм послідовникам повторювати на згадку про Нього. Ця подія, а також виконання Його заповіді у вигляді «трапези Владики», «меси», «євхаристії», «святого причастя» і так далі стало ключовою подією для всіх християн. Недивно, що з’являються все нові тлумачення символіки і сенсу трапези і того, яку вона має «дію».

У деяких церквах прийнято розглядати саму трапезу як жертву, а священиків, що звершують літургію, як жерців, тобто як уповноважених приносити жертву. У цьому тлумаченні є крупинка істини, оскільки трапеза, яку Ісус велів нам звершувати на згадку про Нього, черпає своє значення в тій одноразовій принесеній Ним жертві. З цього погляду ми продовжуємо брати участь в одноразовій жертовній події, подібно до священиків і відвідувачів Храму, які після ритуального заклання тварини їли її м’ясо. Проте сприймаючи євхаристію як жертву люди зазвичай заходили дещо далі і помилялися. Уривок, що розглядається нами, усуває усілякі непорозуміння, особливо припущення, ніби жертва Ісуса якимсь містичним чином повторюється на кожній церковній службі.

А що має на увазі Павло, кажучи, що, куштуючи хліб і відпиваючи з чаші, ви кожного разу «смерть Господню звіщаєте», доки Він не прийде (1Кор. 11:26)? Павло говорить, що трапеза вказує і містить у собі згадку про ту одноразову, виконану в минулому і неповторну подію, але не відтворює її. Єдиний раз, коли в Новому Заповіті говориться про повторне розп’яття Сина Божого, це звучить як суворе застереження проти вчинків, яких жодна нормальна людина не побажала б зробити (6:6).

Тема ця невичерпна, і я навіть не намагаюся повністю розкрити її. Але оскільки такі питання виникають знову і знову, я хочу підкреслити, що тут, у кульмінаційний момент одного з найважливіших новозавітних послань, нам ясно сказано: жертва Христова одноразова і унікальна, нею дароване прощення і більше вона не повинна повторюватися. Християнській релігії не властива циклічність, час, що вічно обертається і повертається у вихідну точку. Уся наша система влаштована інакше: події в ній рухаються вперед, складаються в історичну послідовність, йдуть від початку до вищої точки, потім до кульмінації, і далі – до наслідків цієї кульмінації. Бути християнином – означає належати до такого ходу історії і радіти цьому і дякувати: Бог простив наші гріхи, Бог встановив новий Заповіт з нами, і усе це – раз і назавжди.

Євреїв 10:19-25 – Прийдіть, вклонимося!

«Отож, браття, ми маємо відвагу входити до святині кров’ю Ісусовою, новою й живою дорогою, яку нам обновив Він через завісу, цебто через тіло Своє, маємо й Великого Священика над домом Божим, то приступімо з щирим серцем, у повноті віри, окропивши серця від сумління лукавого та обмивши тіла чистою водою! Тримаймо непохитне визнання надії, вірний бо Той, Хто обіцяв. І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків. Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохочуймося, і тим більше, скільки більше ви бачите, що зближається день той.»

Мама повернулася з магазинів, навантажена величезними сумками. Вона попросила мене принести з машини решту. Навіщо вона стільки накупила, я не знав, але слухняно відправився розвантажувати продукти і заносити їх у будинок. Потім я пригадав, що за останній тиждень мама часто говорила телефоном. Зазвичай їй вистачає двох-трьох дзвінків на день, а тут вона обдзвонювала десятки людей. У другій половині дня їй знову знадобилася моя допомога – прибрати парадні кімнати, протерти стіл, начистити посуд. Усе це мене дивувало, але не надто: я жив у своєму власному світі, як усі діти.

Але наступного дня задзеленчав дверний дзвінок і один за другим стали підтягуватися гості. Так от воно що – свято! От до чого вели телефонні дзвінки і покупки, прибирання і чищення посуду – мама запросила до нас друзів і сусідів. Усе було готово, і тут я нарешті зрозумів, до чого були всі ці приготування.

Так і автор Послання до Євреїв вже як би пройшовся магазинами, обдзвонив друзів, начистив срібло. Можна розсилати запрошення: приходьте на свято! Всю дорогу ми йшли до вірша 22, підбирали цитати з Писання, зводили аргументацію, наводили знайомі і незвичайні приклади, відточували і полірували концепцію про Ісуса – Сина Божого, досконалу людину, великого первосвященика, посередника нового Заповіту. Тепер ми бачимо до чого все йшло: «Приступімо у повноті віри». Вірші 19-20 коротко підводять підсумки усьому, що ми встигли обговорити: відвагу людини ввійти в присутність Божу, омившись кров’ю Ісуса, яка відкрила нам новий, чудовий шлях у Святеє святих через жертву нашого первосвященика. Який ще сенс може нести ця жертва, як не заклик підійти ближче.

Але підходить не всяке поклоніння, не всякий стан душі. Вірш 22 перераховує чотири аспекти нашого внутрішнього стану. До такого стану ми повинні були прийти завдяки усьому, про що йшла мова вище.

Передусім потрібно мати «щире серце». Цей вираз нагадує обіцянку з Єр. 31:33, яке цитувалося вище у вірші 16 і в 8:10 – Бог вкладе Свій закон у наші серця і запише його в нашому розумі. Щось відбувається з людьми, коли вони стають учасниками нового Заповіту, і це цілком захоплює їх серця. Людина стає людиною в усій повноті, зсередини і зовнішньо. Робота починається з серця, а потім поширюється на всю особу – думку, вчинки, звички, увесь спосіб життя.

По-друге, потрібна «повнота віри». Віру неможливо сколихнути в собі лише своїми власними зусиллями. Вона зміцнюється завдяки пильному спогляданню об’єкту віри, Ісуса, або самого Бога, Якого ми бачимо в лиці і в житті Ісуса. Послання цілком присвячене Ісусові і нам – тому, чим ми стали завдяки тому, хто є Він і що Він зробив. Якщо продумати цю думку до кінця і міцно триматися за неї, настане та повнота віри, про яку говориться в посланні.

Третій момент розвиває і поглиблює два перших: ми повинні окропити «серця від сумління лукавого». Як ми казали раніше, у цьому полягає основна дія жертви Ісуса (9:14). Більшість людей майже весь час страждають від якихось гріхів, що обтяжують серця, від вчинків і слів, які вони б не хотіли чинити і казати, або ж вони приховують щось погане і страшаться викриття. Яке диво – зрозуміти, нарешті, що жертва Ісуса і «кроплення крові», прилитої Ним, має владу, якщо ми приймемо її з вірою і сподіванням, омити нашу совість від будь-якої плями, щоб ми без страху наблизилися до Бога і ніщо більше не затьмарювало б наші стосунки з Ним.

По-четверте, тіло також потрібно «омити водою чистою». Ймовірно, автор має на увазі хрищення (див. 6:2) як знак приєднання до оновленого народу Божого, хоча спеціально цю тему послання не обговорює.

Отже, ми приходимо вклонитися Богові не лише на самоті, хоча особиста молитва і поклоніння нескінченно важливі, але і публічно, як община. Мабуть, вже в ранній Церкві, як і зараз, існувала помилка, ніби людина може бути християнином сама по собі, окремо від інших, проти чого і застерігає нас вірш 25. Можливо, відхід у «приватну релігію» був викликаний не лише недостатнім розумінням громадської сторони християнства і тим більше не лише лінощами або неприязню до сусідів-християн, але також і переслідуваннями (це з’ясується трохи пізніше). Набагато легше вислизнути від уваги влади, якщо не ходити на зібрання вірних. Просто кажучи – не висовуватися.

Так не годиться, каже нам Послання до Євреїв. Кожен християнин потребує підбадьорення, яке він отримує від іншого християнина. Всякий, хто приходить на богослужіння, яке проводиться в будиночку в сусідньому провулку або у величезному соборі на центральній площі, служить до підбадьорення і розради всіх присутніх. Вже тим, що ми зібралися разом, ми всі разом «заохочуймося», а ще ми всі разом слухаємо слово заохоти «до любови й до добрих учинків» (автор, що любить точність, тут навмисно використовує найзагальніший вираз, щоб охопити усі боки людського життя). Ми тим більше потребуємо цього заохочення, продовжує вірш 26, що відчуваємо наближення Дня, коли Ісус повернеться (9:29) і Бог завершить нове творіння (12:26-28).

От чому треба тримати «непохитне визнання надії», нашої надії, спрямованої до остаточного здійснення Божого задуму, надії, яку ми «сповідуємо» як невід’ємну частину життя особи. Якщо виникають сумніви, не варто самим підшукувати мудровану відповідь, але слід повністю довіритися Тому, хто дав нам обіцянку, Богу, Якого ми навчилися визнавати завдяки Ісусу. На Нього можна покластися цілком – і тут, як нерідко в цьому посланні, ми бачимо відгомін Павлових думок (1Кор. 10:13; 1Сол. 5:24 і інше).

Свято влаштоване, запрошення розіслані, срібло начищене і гості вже на порозі. А ти – чи готовий прийняти запрошення і увійти разом з усіма?

Попередній запис

Євреїв 9:23-28 – 10:1-10

Євреїв 9:23-28 – Христос перебуває в небесному святилищі «Отож, треба було, щоб образи небесного очищалися цими, а небесне саме кращими ... Читати далі

Наступний запис

Євреїв 10:26-31 – 10:32-39

Євреїв 10:26-31 – Попередження відносно суду «Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться ... Читати далі