Євреїв 9:23-28 – Христос перебуває в небесному святилищі
«Отож, треба було, щоб образи небесного очищалися цими, а небесне саме кращими від оцих жертвами. Бо Христос увійшов не в рукотворну святиню, що була на взір правдивої, але в саме небо, щоб з’явитись тепер перед Божим лицем за нас, і не тому, щоб часто приносити в жертву Себе, як первосвященик увіходить у святиню кожнорічно із кров’ю чужою, бо інакше Він мусів би часто страждати ще від закладин світу, а тепер Він з’явився один раз на схилку віків, щоб власною жертвою знищити гріх. І як людям призначено вмерти один раз, потім же суд, так і Христос один раз був у жертву принесений, щоб понести гріхи багатьох, і не в справі гріха другий раз з’явитися тим, хто чекає Його на спасіння.»
– Яким був чудовий день, – сказала вона. – От би його повернути!
Ми розглядали фотографії за два тижні після весілля. Там зібралися всі родичі і друзі. Сяяло сонце, грала прекрасна музика. Свято вдалося, були вимовлені хороші тости, усі отримали масу задоволення. Такий день у житті більшості людей буває лише одного разу, а багато і того не мають.
У тому уся річ. Люди не одружуються щорічно, щомісячно, щотижня. Через те і збирається стільки гостей, що подібна подія відбувається лише один раз у житті. (Звичайно, у реальному світі, де трапляються і розлучення, і смерть, люди грають іноді і два, і три весілля, але, принаймні, – не з однаковою урочистістю.) Деякі значущі події значущі саме тому, що бувають один раз. Якщо людина намагається відтворювати їх знову і знову, то вона чи не зрозуміла їх сенсу, чи перше щось не вийшло.
Тут і в наступному розділі послання повторюється думка: Ісус помер «один раз» (вірші 25-26, 28, і продовження тієї ж думки в 9:12 і 10:10). Його смерть відноситься до розряду найбільш значущих подій, які трапляються тільки один раз і не повинні повторюватися. І в цьому сенсі жертва Ісуса знову ж таки «краще», ніж жертви, що регулярно приносилися священиками в Храмі згідно з приписами старого Заповіту.
Автор пояснює, що небесне святилище, подібно до земного, потребує очищення, проте в очищенні вищого роду. Ці слова, як і багато що в цьому розділі, спочатку спантеличують. Для чого потрібно очищення небесного святилища? Що з ним не так?
Виявляється, з небесним святилищем все гаразд, проте його потрібно підготувати до появи людей, а от з людьми все дуже навіть «не так» – вони грішні. Як нам увійти до присутності святого Бога? Зрозуміло, ми не можемо наблизитися до Нього. Але ж нам обіцяне, що ми увійдемо до Його присутності, і жертва Ісуса відкрила нам шлях до Нього, от чому автор каже, що Ісус очистив саме небесне святилище, так що коли люди входять до нього, вони, подібно до древніх євреїв у тому земному святилищі, розуміють, що все тут несе на собі відбиток жертовної любові Божої. Ісус увійшов до присутності Божої і відкрив нам шлях.
«Перед лицем Бога живого», – от що буквально каже вірш 24. Одна із засадничих єврейських традицій: видіння Божого лиця настільки потужне і приголомшливе, що навіть ангели в присутності Божій закривають обличчя свої (Іс. 6:2). Тепер же Ісус вознісся, щоб побачити обличчя Отця, і зробив це і для нас, а тому настане день, коли ми розділимо з Ним це славне видіння і не устрашимося, бо кров очистила нас цілком і повністю.
У центрі цього розділу – постійно підкреслюване протиставлення між поновлюваними жертвопринесеннями старого ритуалу і одноразовою, раз і назавжди здійсненою жертвою Ісуса. При цьому автор має на увазі не стільки рутинні щоденні жертвопринесення, що звершуються в Храмі рядовими священиками, скільки великий День спокутування, що настає одного разу на рік, коли первосвященик входить у Святеє святих – тільки цього дня з усіх днів року. Здійснене Ісусом і схоже на це, і несхоже, стверджує він. На шляху до мети ми бачимо безліч віх, але мета одна, так і Днів спокутування з початку історії Ізраїлю і до часів, коли написане послання, була множина, але лише один день, коли помер Ісус. Іншого такого дня не буде навіки.
Саме цей день знаходиться «на схилку віків» (в. 26). Точніше було б сказати не «схилку», тут виражена дещо складніша ідея: буквально грецьке слово означає щось, що примикає до чогось іншого, так що ці дві речі доповнюють одна одну. От що має на увазі Послання до Євреїв, хоча в нашій мові немає відповідного слова для точної передачі цієї думки. Колишній вік, з усім, що до нього відноситься, завершується; життя і смерть Ісуса стають здійсненням, виконанням, метою і завершенням старого Заповіту, і вони ж, це життя і смерть, кладуть початок новому віку, давно обіцяному і тяжко очікуваному. Перша ознака нового віку, передбачена ще Єремією, – повне і остаточне прощення гріхів.
Євреї I століття добре знали ритуал Дня спокутування. Здійснивши попередні обряди, первосвященик вносив у Святеє святих посудину з жертовною кров’ю, щоб звершити щорічне очищення народу. Він повертався до вірних сповістити, що обряд прощення в черговий раз відбувся і щоб зайнятися ще невирішеними проблемами своєї общини, тобто практичним застосуванням цього обряду.
Цей образ автор послання також має перед очима. Ісус, істинний первосвященик, увійшов до небесного святилища і повернеться до нас. У даний момент Його послідовники напружено чекають Його повернення (цей вірш і 10:37 найвиразніше в усьому посланні говорять про друге пришестя; мабуть, і автор, і читачі, приймали його як саме собою зрозуміле). Але друге пришестя вже ніяк не пов’язане з гріхами людей. Нового спокутування не знадобиться. Коли Ісус повернеться, мета в Нього буде одна: врятувати тих, хто чекає на Нього, преобразити їх (як Павло каже у Фил. 3:20-21), щоб вони стали народом Божим, частиною нового творіння.
Євреїв 10:1-10 – Припинення жертвопринесень
«Бо Закон, мавши тільки тінь майбутнього добра, а не самий образ речей, тими самими жертвами, що завжди щороку приносяться, не може ніколи вдосконалити тих, хто приступає. Інакше вони перестали б приноситись, бо ті, хто служить, очищені раз, уже б не мали жадної свідомости гріхів. Але в них спомин про гріхи буває щороку, бо тож неможливе, щоб кров биків та козлів здіймала гріхи! Тому то, входячи в світ, Він говорить: Жертви й приношення Ти не схотів, але тіло Мені приготував. Цілопалення й жертви покутної Ти не жадав. Тоді Я сказав: Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже! Він вище сказав, що жертви й приносу, та цілопалення й жертви покутної, які за Законом приносяться, Ти не жадав і Собі не вподобав. Потому сказав: Ось іду, щоб волю Твою чинити, Боже. Відміняє Він перше, щоб друге поставити. У цій волі ми освячені жертвоприношенням тіла Ісуса Христа один раз.»
Минулого року в нас вийшла відпустка усередині відпустки. Ми поїхали на три тижні в тихе містечко, щоб оговтатися після декількох місяців нещадної, виснажливої роботи, але доки ми там відпочивали, видався шанс відвідати симпатичне містечко на південному узбережжі Ірландії. Поїздка зайняла лише чотири дні, але після повернення нам здавалося, ніби ми відлучилися як мінімум на місяць. Ця перерва надала новий вимір відпустці, і до роботи ми повернулися по-справжньому відпочилими і свіжими.
Вкласти одну ідею всередину іншої, коли пишеш розумну книгу, не так легко, але, подібно до відпустки усередині відпустки, цей прийом посилює дієвість опису усього досвіду в цілому. Це відбувається в даному уривку, а тому слід спочатку окинути поглядом ціле, щоб не випустити з уваги загальну думку, а потім здивуватися вдало підігнаним деталям. Звідси і аж до вірша 18 автор продовжує обговорювати цитату з Єр. 31, яку він наводив у розділі 8, він все ще пояснює, яким чином смерть Ісуса принесла справжнє прощення гріхів, на яке вказували храмові жертвопринесення, але яке вони не могли здійснити цілком. Тепер він пояснює, як цей же подвиг Ісуса приніс новий Заповіт, заснований на прощенні гріхів. Тут він не посилається прямо на Єр. 31, проте не слід забувати, що мета в нього залишається вся та ж: розібратися, яким чином здійснилося обіцяне.
І тут всередину більшої екзегези він вставляє меншу, цитує ще Пс. 40:6-8, який на його думку пояснює, яким чином добровільна жертва людини, виконуючої волю Божу, виявляється тією самою жертвою, яка угодна Богові, виявляється тією істиною, на яку всі жертви і приношення в Храмі тільки вказували, не в силах порівнятися з нею за значимістю. Чи – ще один образ – ці обряди були лише тінню, а не самою реальністю, тінню, відкинутою предметами, на які падає яскраве світло Божого задуму.
Знову ж таки, як і в деяких інших місцях, читач замислюється, якою мірою автор послання був знайомий з ідеями знаменитого філософа Платона, особливо «тінь», яка не є «самий образ речей», нагадує добре відомий міф про печеру, де люди, що ніколи не бачили світла, уявляють, ніби пізнають реальність, а бачать лише тіні на стіні, що відкидаються недоступними для їх зору об’єктами.
Але ця схожість з Платоном лише зовнішня: на відміну від Платона автор послання протиставляє не предмети і нематеріальні ідеї, «форми», а, як сказано у вірші 1, нинішню і майбутню реальність. Ісус, Який раніше нас увійшов до майбутньої реальності Божої, повернеться тоді, коли майбутня реальність прорветься в нинішню і захопить весь світ. Сам Він при цьому залишається цілком матеріальною істотою, людиною.
Ритуали і жертвопринесення старого Заповіту недостатні не через свою матеріальність, не тому, що вони «земні», говориться в посланні. Жертва Ісуса була такою ж земною, фізичною реальністю, як і тваринні жертвопринесення в Храмі. Це – невід’ємний елемент християнської віри, навіть якщо він шокує витончених платоніків минулого і сучасності. Колишні жертвопринесення погані лише тому, що їх доводиться поновлювати знову і знову, тобто вони не можуть вирішити основну проблему. Якби мені доводилося кожного тижня повертати машину в ремонт і знову стикатися з тією ж проблемою після цього, я б змінив механіка.
Особливо, як з’ясовується з розділу 9, приписи старого Заповіту не вирішували проблему гріха і провини в совісті вірних (в. 2). У кращому разі вірні очищалися від зовнішньої нечистоти, що передбаченою Законом Мойсеєвим, і що набувалася, приміром, у результаті зіткнення з мертвим тілом. Обряд підтверджував членство в народі Ізраїлю, всупереч скоєним гріхам, але ці жертви ніколи не давали глибокого очищення, зцілення пам’яті і серця – того, що дарувала кров Ісуса. Кров «биків та козлів» не могла знищити гріхи, відновити гріховну людину в той стан, коли її совість була б відмита дочиста і вона могла би радісно і впевнено з’явитися перед Богом.
Як і в інших місцях послання, автор підкреслює, що древні тексти вказували вперед, на невідворотно нове, що наближалося. Цього разу він цитує Пс. 40, який із самого осереддя Старого Заповіту, посеред щоденних і річних ритуалів, раптом проголошує, що хоча всі ці обряди наказані Богом, насправді не цього Він хоче. Подібна думка висловлюється не лише в цьому псалмі; можна навести для порівняння 1 Сам. 15:22; Іс. 1:10-17; Ос. 6:6 (його Ісус цитує в Мт. 9:13 і 12:7). У сукупності ці цитати, як і Пс. 95 у розділах 3 і 4 і Пс. 110 у розділах 5-8, а також розділ Єр. 31, який нам ще належить остаточно розібрати, підтверджують одну і ту ж думку: старий Заповіт, колишні встановлення вказують кудись за межі самих себе, на щось краще, що Бог бажає і неодмінно здійснить.
Це нове, краще засноване на добровільній, покірній жертві Сина. Замість ритуальних жертв Він виконує волю Отця (вірші 7, 9). Отже – цю думку автор на протязі всього послання повторює на різні лади – Закон, хоч він і дарований Богом Ізраїлю, хоч він і могутній і царствений, не є останнє слово. Жертва Ісуса Христа, одного разу і назавжди, виконала і увінчала колишній задум Божий і поклала початок нової реальності, яка змінює стару.
І це означає, що читачі вчинили б безглуздо, якщо б шукали притулку всередині старої системи – про це автор послання вже говорив і незабаром сформулює остаточний висновок. Подібна втеча могла б вирішити миттєві проблеми, але в результаті вони опиняться в становищі людини, яка сховалася від негоди в розвалинах. Увесь сенс старої системи в тому, що вона вказувала за напрямком вперед, до нової реальності, і сама себе викрила як вже непотрібну і зайву. Пс. 40 не стверджує, ніби Старий Заповіт і встановлена ним система погана, але вона – тимчасова, і сама того не приховує. Тепер, коли з’явилася довгождана і остаточна її заміна, до чого чіплятися за тимчасове, і, скуштувавши нове, вічне, яке щойно з’явилося, навіщо ж повертатися до колишнього?
