Євреїв 9:11-14 – Жертвопринесення Месії
«Але Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього втворення, і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення. Бо коли кров козлів та телят та попіл із ялівок, як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла, скільки ж більш кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому!»
Перший переїзд здався нам нечуваним везінням. З напівпідвального приміщення ми перебралися в окремий будиночок. У тій квартирі було сиро, пліснява росла на стінах, а в будинку – тепло і затишно. Зрозуміло, при квартирі не було садка, а тепер ми дістали маленький лужок з клумбами і власним деревом. Переїзд – справа непроста, але вона була того варта. Наскільки ж краще нам тепер жилося!
Автор послання продовжує терпляче роз’яснювати: в Ісусі здійснився новий Заповіт. Його заклик звучить голосно і чітко: у жодному разі не повертатися у свій старий будинок, у рідний юдаїзм, але за всяку ціну триматися за своє членство в народі Ісуса. Лейтмотив, що наростав поволі, досяг кульмінації: з приходом Месії розкрився обіцяний новий світ, і все стало набагато краще.
Змінилося в кращій бік усе, у тому числі скинія, куди увійшов Ісус. При старій системі священики щодня являлися в Храм, видозмінений варіант тієї скинії, яка супроводжувала євреїв у пустелі, а первосвященик один раз на рік входив у внутрішнє приміщення, у Святеє святих. Проте вже на початку розділу автор послання нагадує нам, що скинія і Храм самі по собі вторинні, вони служать тимчасовим знаком тієї реальності, яку із самого спочатку замислив Бог, копією того досконалого святилища, якою є присутність самого Бога в небесній реальності. Навряд чи ми зуміємо уявити собі небесне святилище у вигляді фізичної споруди, а в тому і річ: земні будови рукотворні (див. в. 11), лише натяки на реальність, а реальність – світло і святість, де мешкає Бог. Така реальність могла б засліпити нас. Наблизитися до неї ми можемо, тільки якщо якийсь посередник піде попереду нас і принесе жертву очищення, як робив це первосвященик у Храмі, на знак того, що ми визнані придатними і можемо увійти.
І ще одне покращення в порівнянні із старим Заповітом: Месія чекає Бога і здійснює періодичні жертвопринесення не з крові і м’яса тварин, а раз і назавжди зробив жертвопринесення власної крові. Ймовірно, з усіх думок, викладених у посланні, ця приголомшувала і навіть лякала більше, ніж усі інші. У всій об’ємній єврейській літературі від найдревніших книг Біблії і аж до сучасних Новому Заповіту творів не зустрічалося і натяку на прийнятність людських жертвопринесень, і тим більше несподівано, що жертвою стає сам Месія. За винятком потужних містичних мотивів в Іс. 53:10, де Отрок Божий приносить Себе у жертву, найбільш близьку ситуацію в юдаїзмі ми знаходимо в історії жертвопринесення Ісака на горі Морія (Бут. 22). Ця історія залишалася дуже значущою для юдаїзму і про неї ще піде мова в Євр. 11:17-18, проте Бог зупинив руку Авраамову, Ісак не був убитий. Жертвопринесення не відбулося. І вже зовсім немислимим здавалося, щоб первосвященик одночасно став і священиком, що приносить жертву, і самою жертвою. Подібна думка здалася б абсурдною, якщо не блюзнірською.
Так автор все ближче підводить нас до осереддя великої таємниці, якою є жертва. Можна виділити принаймні три аспекти. По-перше, люди віддають Богові щось цінне і чисте на знак того, що хотіли б віддати в якості подячної жертви Йому усе своє життя. По-друге, кров жертовної тварини, тобто її життя, виливається на знак того, що всупереч нашій нечистоті і зіпсованості Бог все ж врятує нас і дарує життя через смерть – через смерть нашого заступника. По-третє, обидві ці дії як би омивають нас, щоб ми могли почати усе заново, що очистилися і знову придатні для служіння Богові. Важко сказати, в якій мірі розрізнялися ці відтінки значення древніми євреями, коли вони приступали до ритуалу, але символіка часто виявляється доступною серцю, навіть якщо свідомість не перетворить її в слова і думки.
Прийнявши ці три елементи староєврейського ритуалу, ми починаємо розуміти, яким чином смерть Христова могла замінити їх усі в якості кращої і остаточної, звершеної раз і назавжди, жертви. По-перше, як людина, яка стоїть за всіх людей (розділ 2), Ісус віддає Своє життя Богові, покірно йде на смерть і тим самим приносить жертву від імені усього людства. По-друге, таким чином, Його життя через смерть поширюється на нас усіх: Він помирає, щоб нам не довелося померти. По-третє, подібно до того, як старовинне жертвопринесення очищало ззовні життя вірного (що був спаплюжений через зіткнення з нечистим або своїми гріхами), так і жертва Ісуса, Месії, Який стоїть за всіх, і первосвященика, очищає людей, але її очисна дія проникає набагато глибше.
Що стосується того, що Його жертва виявляється «кращою», то мається на увазі, що вона досягає найбільших глибин особи. Ісус входить у живу присутність Божу, не в рукотворну будівлю з внутрішніми приміщеннями, але туди, де Бог мешкає у світлі і святості, а тому наслідки Його жертви позначаються не лише на зовнішній стороні життя Його народу, як відновлення народу або як «очищення» його в тілесному плані, але і в містичних глибинах, у «Святеє святих» кожної людини, у тому «місці», де ми дійсно є самими собою. Послання до Євреїв ще неодноразово повернеться до розмови про «совість» вірних (див. 9:14; 10:2; 10:22; 13:18), і кожного разу автор підкреслюватиме той факт, що новий Заповіт несе очищення, що пронизує душу до самої серцевини.
Це очищення позбавить нас від «мертвих учинків», «щоб служити нам Богові Живому» (в. 14). Як ми вже зрозуміли (6:1), вираз «мертві учинки» означає як язичницький ритуал, від якого слід відмовитися з покаянням, прийнявши християнство, так і регулярний цикл єврейських обрядів, який хоча і дарований Богом і сам по собі не був поганий, ніколи не міг цілком відповідати своєму призначенню, тобто здолати гріх і смерть. Тепер живий Бог, Бог, Якого Ізраїль завжди шанував, завершив перший етап задуму спасіння і відкрив раз і назавжди людям шлях у Свою присутність, відкрив можливість радісно і з веселощами служити Йому так, щоб анінайменша пляма, анінайменша тінь не затьмарювали їх совість.
Навіть сьогодні багато християн забувають про те, до наскільки радісного, рясного благодаттю служіння вони покликані – без «задньої думки», без провини і страху. Чому нам важко утримати в пам’яті цілющу і звільняючу Звістку? Чому ми завжди не готові до переїзду в кращий, комфортабельніший будинок?
Євреїв 9:15-22 – Призначення крові
«Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку. Бо де заповіт, там має відбутися смерть заповітника, заповіт бо важливий по мертвих, бо нічого не варт він, як живе заповітник. Тому й перший заповіт освячений був не без крови: Коли бо Мойсей сповістив був усі заповіді за Законом усьому народові, він узяв кров козлів та телят із водою й червоною вовною та з ісопом, та й покропив і саму оту книгу, і людей, проказуючи: Це кров заповіту, що його наказав для вас Бог! Так само і скинію, і ввесь посуд служебний покропив він кров’ю. І майже все за Законом кров’ю очищується, а без пролиття крови не має відпущення.»
Комусь ці слова послання дуже дороги, інших вони не на жарт лякають. Надто багато крові було пролито в XX столітті: війна, терор, насильство і наростаюча злочинність забрали більше життів, ніж усі попередні століття, і коли люди читають, що «без пролиття крови не має відпущення», вони реагують з відразою і жахом: «Варварство»!
Не варто судити поспішно. Хто з нас варвар? Сучасне суспільство допускає і навіть заохочує багато речей, які колишні покоління і деякі народи, що понині живуть на землі, визнали б гірше за варварство (атомна бомба, аборти як метод контролю народжуваності, антипіхотні міни-розтяжки – це ще неповний список на букву «а»). Отже нічого кидати зарозумілі погляди на таємничі і незрозумілі символи іншої культури і сходу проголошувати їх примітивними, варварськими та безглуздими. Спершу розберемося хоч би про що йде мова.
Вище ми вже бачили, що старозавітна система, яка надзвичайно детально регулювала порядок жертвопринесень, розглядала як мінімум три аспекти цього дійства: люди віддають Богові щось, що символізує їх самих в усій цілісності; кров або життя виливається на знак очищення гріхів; що в результаті той, хто звершує жертвоприношення, очищається. Тепер нам належить зробити ще один крок і проникнути глибше в містичну суть другого аспекту. Якимсь таємничим чином кров жертовних тварин мала ще одне значення, вказувала на ще глибшу істину: в основі складної системи жертвопринесень лежить безкорислива любов Божа.
Про це сказано тут безпосередньо, особливо у вірші 15: через Ісуса починається «новий Заповіт», про який говорилося в розділі 8. Розділи 9 і 10 розвивають ту ж ідею «нового Заповіту» і його обіцянки, особливо обіцянки повного прощення гріхів. Колишній Заповіт не залишав можливості для такого досконалого і повного прощення. Але тепер автор послання вводить новий нюанс: Заповіт набуває сили лише у зв’язку із смертю заповідача.
Адже перед смертю людина виражає свою останню волю, яка оформляється у вигляді заповіту, і дає останні розпорядження про своє майно. Цей юридичний документ має обов’язкову силу, проте не вступає в дію, поки не буде встановлений факт смерті заповідача. З немислимою відвагою наш автор декларує: новий Заповіт набув чинності лише після смерті того, хто його встановив… тобто після смерті Ісуса.
У цій перспективі вірші 18-22 набувають додаткового сенсу: кров жертовних тварин, якою Мойсей окропив народ, скріплюючи перший Заповіт, якимсь чином символізувала жертовну Божу любов. Автор послання нагадує, що все, що мало відношення до колишнього Заповіту, було окроплено кров’ю – і книга, в яку він був записаний, і люди, з якими Бог уклав Заповіт, і скинія, де звершувалися подальші жертвопринесення, і посудини, які використовувалися в цих обрядах. Кров жертовних тварин відмічала всі істотні моменти в стосунках Ізраїлю з Богом і як би свідчила народу Божому: «Усе це відбувається тому, що Я полюбив тебе і віддаю заради тебе Себе самого, Своє життя». Тобто тварини представляли не лише людей, що звершували ритуал, але і дар Божий Своєму народу. Їх смерть, витікання крові і життя, служила символом жертовної Божої любові.
Та все ж у тому стародавньому світі нікому і на думку не спадало, що Бог сам може стати людиною і буквально віддати Своє життя, пролити Свою кров, так що всі знаки і символи стануть реальністю. Така потужна ідея, така неосяжна, – багато людей, у тому числі і християни, відсахуються з жахом і відразою. Часом я думаю, чи не ці рядки, чи не ця центральна для Послання до Євреїв ідея стала причиною того, що велика, утішлива книга більшістю церков залишається в зневазі. Хоча про жертву Бога, про пролиття Його крові – наскільки б парадоксальною і навіть блюзнірською не здавалася ця думка – йдеться і в інших новозавітних текстах, наприклад, Павло міркує про це перед ефеськими пресвітерами (Дії 20:28). Поки все не буде сказано до кінця, ми не зуміємо осмислити смерть Ісуса так, як розуміло її перше покоління християн.
От чому такий важливий для нас останній вірш, навіть якщо він нас лякає. Він не встановлює як певний жорстокий загальний принцип, що всяке прощення тримається лише на крові – він нагадує про Божі встановлення для першої скинії, про освячення намету і його начиння. Тоді все було очищене кров’ю, і ця кров означала очищення і прощення людям гріхів. Але в усій системі не знайти і натяку на думку, ніби жертвопринесення, культові будівлі, обряд і навіть самі люди можуть щось зробити без любові Божої, що була дарована для них. Для людської гордині місця не залишалося, усе було підвішене на гачок Божої милості. І якщо так йшли справи із старим Заповітом, який служив лише знаком, віхою на шляху до нового, наскільки ж більше це істинне тепер, коли Ісус утілив у Своєму житті і смерті, у пролитті власної крові ті любов і прощення, які Бог завжди жадав явити.
