Євреїв 7:20-28 – Вічне священство Ісуса
«І поскільки воно не без клятви, вони бо без клятви були священиками, Цей же з клятвою через Того, Хто говорить до Нього: Клявся Господь і не буде Він каятися: Ти Священик навіки за чином Мелхиседековим, то постільки Ісус став запорукою кращого Заповіту! І багато було їх священиків, бо смерть боронила лишатися їм, але Цей, що навіки лишається, безперестанне Священство Він має. Тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступитись. Отакий бо потрібний нам Первосвященик: святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників, що вищий над небеса, що потреби не має щодня, як ті первосвященики, перше приносити жертви за власні гріхи, а потому за людські гріхи, бо Він це раз назавжди вчинив, принісши Самого Себе. Закон бо людей ставить первосвящениками, що немочі мають, але слово клятви, що воно за Законом, ставить Сина, Який досконалий навіки!»
У багатьох старовинних церквах Англії є дошка – десь поблизу від дверей – з переліком усіх настоятелів. Іноді цей список йде углиб IX або навіть VIII століття. Але навіть якщо список починається ХV – ХVI століттям, тобто історія церкви налічує п’ять-шість віків, а не більше тисячі років, все одно з повагою і трепетом читаєш імена людей, які, – хто кращий, хто гірший – служили в міру своїх сил парафіянам, проповідували слово Боже і звершували таїнства.
Але де тепер усі вони? Відповідь очевидна: за винятком останнього в списку і, можливо, одного-двох його попередників, усі померли і забуті. Вони виконали своє служіння і набули, як ми віримо, спокій – більшість з них лежить на кладовищі біля цієї самої церкви. Щоб церква не вичерпалася, з покоління в покоління Володар ставить людей, що беруть на себе служіння, а потім вони у свою чергу йдуть і змінюються новими. І так зберігається спадкоємство поколінь.
Але припустимо, що в цьому списку виявилося ім’я настоятеля, що прийняв сан, допустимо, в 1600 році – і він все ще тут. Якимсь чином його не торкнувся загальний закон природи, і парафії не знадобилося шукати іншого йому на зміну, бо він все ще живий, все ще проповідує Благу звістку. Немислимо, неймовірно – хоча хто б не хотів познайомитися з такою людиною, почути з перших вуст розповідь про життя в останні 400 років, про все, що не потрапило в підручники історії! Проте замислимося над іншою стороною питання: що б ви відчули, як би ви жили, якщо б вашою парафією упродовж 400 років беззмінно керував один і той же священик?
Більшість людей здригнеться: адже ми розуміємо, що ніхто не досконалий. Регулярна зміна настоятелів вселяє надію, що нові сили і сучасніші навички обов’язково допоможуть вирішити проблеми і усунути наявні недоліки. Але якщо одна й та сама людина очолює парафію чотири століття поспіль, – означає люди цілком нею задоволені. Тільки така людина для них і потрібна, і не потрібно жодних змін.
Отже, левитів «було багато», вони служили в скинії посеред пустелі, а потім в Єрусалимському Храмі, і змінювали один одного, як настоятелі, про яких ми говорили. Кожен у свою чергу займав цю посаду, а потім помирав. Їх було багато, з покоління в покоління. Але Ісус рішуче протиставлений ним: «Навіки лишається, безперестанне Священство Він має». Як тільки список доходить до Його імені, перелік зупиняється. Немає нужди в наступниках. Дивний історичний і богословський момент, проте для нашого автора це становище важливе не саме по собі, а як елемент основної розмови про те, що ми отримуємо через Ісуса. Він помер за нас і воскрес, «тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступитись». Немає потреби шукати інший шлях, та і не буде удачі на іншому шляху. Ісус – єдиний шлях людини до самого Бога. Коли ми доберемося до кінця цього шляху, ми зможемо заспокоїтися, бо нам гарантовано: ми неодмінно доберемося і коли досягнемо своєї мети, нас охоче приймуть.
От так, розглядаючи з різних сторін екстраординарну подію – клятву, дану самим Богом, – автор послання витягає з неї всі нові підстави для затвердження у вірі своїх читачів. Бог присягнувся Аврааму благословити його великою сім’єю, сім’єю, яка нині включає всіх, хто приходить до Бога через Ісуса. Вірші 20-21 нагадують обіцянку Пс. 110: Бог присягнувся, що Месія, прийдешній цар, буде також царем за чином Мелхиседековим, і не короткий час, але навіки. І ця клятва, як роз’яснюють наступні три розділи, стає фундаментом для упевненості: в Ісусі оновлюється сам Заповіт, шлюбний союз між Богом і Його народом (в. 22).
Раніше, при розборі розділів 4 і 5, ми відмітили один аспект первосвященика Ісуса: Він – дійсно людина, яка зазнавала таких же спокус, як і всі ми, а тому Він може цілком розділити наші слабкості і зрозуміти, якого тиску ми зазнаємо (взагалі Він знає про це більше, ніж усі ми, оскільки ми намагаємося поступитися спокусі і не витримуємо її лютого натиску, а Він, жодного разу не згрішивши, боровся з нею і ніколи не мав передиху, полегшення, яке отримує той, хто здався на милість спокуси). Вірші 26-28 розкривають перед нами зворотну сторону справи: священство Ісуса схоже зі священством левитів у тій мірі, в якій ми потребуємо такої схожості, і відрізняється від нього знову ж таки там, де ми потребуємо чогось іншого. Він «досконалий навіки» (в. 28), досконалий у Своєму повноправному і високоефективному священстві, і в цьому сані Він самого Себе приніс у жертву одного разу і за всіх. Це вражаюче, немислиме жертвопринесення – ніколи в Старому Заповіті священик не приносив у жертву себе самого! – розглядається в подальших розділах послання. Зараз автора займає протиставлення Ісуса і левитів: ті звершували жертвопринесення день у день і з року в рік, але досконалість і повнота Його священства полягає (але не вичерпується!) також і в тому, що Ісус однією великою жертвою здійснив щось немислиме і остаточне, чого ніколи не могли досконало здійснити всі колишні ритуали, хоча і вказували вірний напрям.
Іноді християни забувають, наскільки важливий, потрібний сам Ісус для християнської віри, для кожного її аспекту. Іноді ми грузнемо в технічних деталях або хитросплетіннях логіки, а про роль Ісуса згадуємо лише потім, а то і зовсім упускаємо її із виду. Послання до Євреїв – сильні ліки проти подібної недуги, автор послання напружено роздумує саме над тим, хто такий був і є Ісус, що Він зробив Своєю смертю і здійснює завдяки тим новим життям, до якого увійшов, виявившись, таким чином, по той бік смерті. Над цим теж слід неабияк розміркувати. А потім вдивитися в різні моменти цієї історії і зрозуміти, яким чином Він був поставлений «досконалий навіки», завершивши довгий ряд колишніх священиків, і тоді посилений роздум приведе нас до вдячності, а вдячність – до надії і сподівання.
Євреїв 8:1-6 – Краще служіння, кращий Заповіт
«Головна ж річ у тому, про що я говорю: маємо Первосвященика, що засів на небесах, по правиці престолу величности, що Він Священнослужитель святині й правдивої скинії, що її збудував був Господь, а не людина. Усякий бо первосвященик настановляється, щоб приносити дари та жертви, а тому було треба, щоб і Цей щось мав, що принести. Бо коли б на землі перебував, то не був би Він священиком, бо тут пробувають священики, що дари приносять за Законом. Вони служать образові й тіні небесного, як Мойсеєві сказано, коли мав докінчити скинію: Дивись бо, сказав, зроби все за зразком, що тобі на горі був показаний! А тепер одержав Він краще служіння, поскільки Він посередник і кращого заповіту, який на кращих обітницях був узаконений.»
У дитинстві моїм синам подарували настільний футбол: зовсім, як справжній, тільки фігурки гравців були ростом всього в два дюйми. Клацнеш по такій фігурці пальцем, і вона ударить по м’ячу, та ще і постарається забити його у ворота супротивника. Весела гра, і в ній можна досягти непоганих результатів. І діти грали в неї особливо вправно – пальчики в них маленькі, моторні, вони клацали по фігурках футболістів так, щоб надати потрібний напрям м’ячу. Але варто одного разу сходити на футбольний матч, і ти зрозумієш, що в настільному футболі усе дуже далеко від реальності.
А тепер уявимо собі, що таку гру подарували сім’ї, що ніколи не бувала на футбольних матчах. Сім’ї, яка гадки не має про справжній футбол. Для них настільна версія була б реальністю – єдиною, яка існує у світі. Вони б не здогадувалися, що мають у розпорядженні лише копію справжньої гри, що їх настільна забава цікава і приваблива лише потому, що відтворює риси справжнього спорту і нагадує людям про «велику» гру.
І те, що я зараз сказав – теж «копія» того контрасту, який послання проводить, і буде надалі особливе на нього упирати, – контрасту між Єрусалимським Храмом і скинією, що передувала йому, де Ізраїльтяни зберігали свою святиню під час переходу через пустелю, і тим справжнім, істинним Храмом, який… на небесах. Так, нам важко от так відразу охопити усе, так що давайте зупинимося, і розбиратимемося помалу.
Біда в тому, що ледве ми співвідносимо щось у земному світі зі світом «небесним», ми припускаємо стосунки, за зразком розроблених грецьким філософом Платоном: усе в цьому світі простору, часу і матерії є копією, причому копією другорозрядною, відносно «ідеї» або «форми», що перебуває в ідеальному світі. Багатьом читачам спочатку здається, ніби і Послання до Євреїв закликає нас так само протиставляти небесну і земну реальність. Проте в Біблії, зокрема і тут, поняття «небесного» і «земного» суттєво відрізняються від платонівських. По-перше, ми вже знаємо, що Ісус перейшов у небесний світ, залишаючись при цьому цілком людиною – щось, для Платона неприпустиме. У Біблії «небеса» мають не лише «духовний» вимір, як щось «нематеріальне», але і просторовий: це Боже «місце», Боже Царство, яке за всіма параметрами перетинається з нашим світом, «землею». Більше того: в уявленнях древніх євреїв Єрусалимський Храм був тим місцем, де зустрічалися – буквально, фізично сходилися – земля і небо. Коли священик входив у Храм, особливо, коли раз на рік первосвященик проникав у Святеє святих, він потрапляв на небо.
От чому, назвавши скинію і Храм «образом й тінню небесного», автор послання вимушений зупинитися і пояснити свою думку. Скинія, яка супроводила Ізраїль у пустелі і залишалася осереддям культу, поки Соломон не звів Храм, була виготовлена згідно детальної інструкції, даної Мойсеєві самим Богом у Книзі Вихід (розділи 25-31). Тут у вірші 5 цитується Вих. 25:9,40, і щось подібне ми знаходимо у Вих. 26:30, 27:8 і Чис. 8:4, а саме: коли Мойсей піднявся на гору Сінай, Бог показав йому небесне святилище, Він дозволив йому заглянути по той бік завіси, що відділяє місце, де знаходимося ми, від місця перебування Бога, так що Мойсей бачив істинну реальність і постарався відтворити її земну копію. Далі в посланні ми побачимо, що небесний Храм складає частину небесного Єрусалиму, до якого вже належать усі послідовники Ісуса (12:22-24). Це велика таємниця, як і багато що в посланні, і усе це дуже нелегко осмислити. Знадобиться неабияка старанність, щоб стежити за думкою і зрозуміти уявлення перших християн, відбиті тут.
Автор підсумовує протиставлення Ісуса, як істинного первосвященика, і усіх священиків, що служили до Нього. Контраст, як у раму, поміщений між іншими двома протиставленнями: протиставлення земної і небесної скинії, або Храму, і протиставлення старого Заповіту, союзу між Богом і Ізраїлем, встановленого на горі Сінай, і нового Заповіту, здавна обіцяного і тепер здійснюваного через Ісуса. Ця думка сформульована у вірші 6, який готує міркування про Заповіт у наступному розділі, починаючи з вірша 7.
Поки що читачеві пояснили необхідність розрізняти копію і реальність. Немов маленькі діти, що вперше побачили справжній футбол і усвідомили, що їх настільна гра була лише мініатюрною його заміною, християни також вчаться любити і цінувати сьогодення, не чіпляючись за копію. Ця зміна перспективи дається нелегко, особливо юдеохристиянам, які все життя молилися в Єрусалимському Храмі, у ньому бачили осереддя культу, мету паломництва, дім Божий, а священиків сприймали як представників Божих даних для них на всі часи. Проблема була не лише богословською, але і політичною: євреї I століття в Єрусалимі і його околицях жили під тяжким гнітом римлян. Незабаром ці тертя переростуть у відкриту війну, яка завершиться в 70 р. знищенням Храму і міста. Людина, яка стверджує, ніби Храм – лише копія реальності, а увійти до істинного Храму і наблизитися до Бога можна через посередництво Ісуса, здавалася зрадником. А коли країна, її історія і культура перебувають на краю загибелі, підозра в зраді загрожує загибеллю підозрюваному…
У розділі 10 ми побачимо, як відбувалася справа: одним з приводів для написання цього послання стала саме загроза, якій піддавалися юдеохристияни. Їм треба було терміново зрозуміти, і як можна чіткіше, що Ісус, за Ким вони йдуть, є істинний первосвященик, Який увійшов до істинного Храму клопотати про них. Старий Храм був хороший, ніхто не сперечається, проте новий, істинний – краще. Колишні священики чесно робили свою справу, але новий Священик – досконалий. Старий Заповіт праведний, новий – краще, він узаконений (в. 6) на кращих обітницях. Озираючись на перші роки християнства, намагаючись встати на місце наших попередників по християнській вірі і відчути те, що вони відчували, ми повинні запитати себе, чи так велика наша відданість Ісусу, чи так високо ми цінуємо те, ким Він є і що Він зробив, чи відводимо ми Йому головне місце у своєму житті, як закликав до того автор послання. Якщо Він «кращий» за Храм і священства, наскільки ж Він «кращий» за всі інші речі, які так часто відволікають нас від безроздільної відданості Йому.
