Євреїв 6:9-12 – Не втомлюйтеся в благому ділі
«Та ми сподіваємось, любі, кращого про вас, що спасіння тримаєтеся, хоч говоримо й так. Та не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ви, що святим послужили та служите. Ми ж бажаємо, щоб кожен із вас виявляв таку саму завзятість на певність надії аж до кінця, щоб ви не розлінились, але переймали від тих, хто обітниці вспадковує вірою та терпеливістю.»
Френсіс Дрейк належить до когорти англійців, що прославилися в царювання Єлизавети I. Він здійснив подорож навколо земної кулі, багаторазово перетинав Атлантичний океан, бився в морських битвах в усіх краях світу, двічі обирався до парламенту, в 1588 році здобув перемогу Англії над іспанською Армадою, що прямувала до її берегів. Про нього збереглася безліч анекдотів: як він холоднокровно продовжував партію в кеглі, коли вже показалися ворожі кораблі; як він кинув свій плащ у бруд, під ноги королеві; як він намагався підняти британський прапор над Каліфорнією і так далі.
Менш відома, хоча не менш важлива для розгадки таємниці його надзвичайного і романтичного життя, молитва, що вигадана самим Дрейком і понині використовується в церковній службі. У ній звучать ті ж думки, на які ми натрапляємо посеред шостого розділу Послання до Євреїв:
«Господи Боже, оскільки Ти дарував рабам Твоїм відвагу до великого, даруй нам і усвідомлення того, що це не початок, але продовження того, що має бути із завзятістю доведене до завершення, і спрямоване до істинної слави через Того, Хто заради звершення труда Твого віддав Своє життя, через нашого Визволителя, Ісуса Христа. Амінь».
Дрейк говорить про великі справи земні – напевно, він замислював чергову далеку і небезпечну подорож, а можливо, він має на увазі реформи, за допомогою яких він помітно полегшив життя селян на південному заході Англії. Послання до Євреїв говорить про все наше життя, про відважний задум жити по-християнські. Звичайно, без доброго початку не обійтися, але набагато важливіше продовжувати, упиратися, дійти до кінця.
От вже це зрозуміло кожному з нас. Скільки планів ми складаємо, а потім – спотикаємося на дрібницях. То мову зберемося вивчити, то скинути вагу, то намалювати картину, то розібратися з цікавою і складною книгою. А можливо, почати власну справу, відкрити магазин, побудувати будинок. Буває і так, що, вклавши немало часу і сил у подібний проект, ми усвідомлюємо, нарешті, що не створені для цієї справи і буде набагато розумніше вчасно зупинитися. Але ж частенько ми беремося за щось добре і цілком для нас корисне, а потім проходимо через послідовні стадії процесу: прилив ентузіазму спочатку, захват від новизни, потім – убування енергії, коли ми стикаємося із стомливою щоденною працею, і от вже тиждень за тижнем (а що, якщо рік за роком) ми піднімаємося з ліжка, безрадісно зустрічаючи ранок, відчуваючи похмуре небажання братися за справу, мріючи про щось свіже, цікаве, що могло б знову пробудити в нас старанність, але єдине наше заохочення – сяюча далеко попереду мета. Вона досяжна, потрібно тільки переставляти ноги, одну за другою – і ми доберемося.
Таке життя християнина, і автор послання добре розумів почуття своїх слухачів і читачів. Усі починають добре, швидко накопичують вражаючий список заслуг перед Богом і один перед одним. Дуже приваблива картина християнського життя, намальована у вірші 10: община працює щосили, здійснюючи реальними справами той ідеал любові, на якому заснована справжня віра, усіма засобами служачи один одному і народу Божому. Це переконливе свідоцтво правильного початку, ці люди дійсно належать до Божого народу, а вірші 9 і 10 підтверджують, що Бог звернув увагу на їх труди і не допустить відпадання. Але в той же час (і в цьому таємниця християнської вірності, стояння у вірі) саме тому, що Бог знає і пам’ятає їх справи, самі християни повинні додавати максимум зусиль і боротися із спокусою ліні, повинні упиратися у вірі і терпінні «аж до кінця», і наслідувати приклади інших людей, що пройшли той же шлях (в. 12).
Треба розібратися в цьому непростому поєднанні Божої і людської справи. З XVI століття, з часів Реформації багато християн засвоїли цілком справедливу думку: жодні наші справи не надають нам «права» на благодать. Благодать – це дар, Бог любить нас просто тому, що Він нас любить, а не тому, що нам вдалося справити на Нього враження або заробити додаткові бали в небесному табелі. Та все ж увесь корпус Нового Заповіту, від вчення Ісуса, як воно викладене в євангеліях, до Звістки в посланнях Павла і в таких посланнях, як Послання до Євреїв, Якова і так далі, аж до великої Книги Об’явлення Івана, наполягає, що діла християн, які вже відчули любов і благодать, і покладаються в молитві і вірі на благодатне оновлення, яке спрямовує кожен їх крок, мають дуже важливе значення. Жити по-християнськи зовсім не означає скласти руки на грудях і надати всю роботу Богові.
У нашому житті трапляються такі моменти, коли, подібно до дітей Ізраїлю на березі Червоного моря, ми чекаємо слів: «Господь буде воювати за вас, а ви мовчіть!» (Вих. 14:14). Але це – велике і славне виключення, хвилини крайньої нужди, коли самі ми нічого зробити не можемо і повинні повністю віддати ситуацію Богові. Звичайне життя християнина – це життя, повне трудів, зусиль, ентузіазму, терплячої і важкої роботи. Трагічний самообман – передоручати все Богові і сидіти, розвалившись, відмовляючись поворушити хоч пальцем заради власного спасіння.
У Посланні до Євреїв, а також і в усіх посланнях Павла, передбачена і протилежна помилка: коли люди терпляче служать один одному і намагаються жити у святості, їм не слід забувати – а якщо забудуть, потрібно нагадати – про джерело їх енергії. Филип’янам Павло радить приступати до справи спасіння «зо страхом і тремтінням», пояснюючи: «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (2:12-13). Енергію, необхідну нам для будь-якої нашої справи, ми отримуємо від Бога, Який діє в нас силою Святого Духа. Дух учить нас застосовувати до свого життя колишні обіцянки Божі (про це мова піде в наступному розділі) і впустити в нього звершений подвиг Ісуса Христа. Ця робота зачіпає наші думки, нашу уяву і (не в останню чергу) нашу волю. От таємниця, велика таємниця спільної роботи Бога і людини, присутня в усі моменти християнської думки і життя.
Отже, не чекайте відповідного настрою, щоб почати правильне життя, полюбити ближнього, зайнятися християнським служінням, до якого ви покликані і яке ви вже почали. Наші почуття такі ж мінливі, як погода (кажу як англієць, що не звик до постійності небес на відміну від жителів південної Каліфорнії, де за однією сонячною днинкою йде друга не гірша і так далі в тому ж дусі). Треба відгукнутися на заклик Благої звістки, почути Божу обіцянку і зрозуміти свій обов’язок бути вірним і терплячим зараз, у сьогоденні, «аж до кінця».
Євреїв 6:13-20 – Незмінні обітниці Божі
«Бо Бог, обітницю давши Авраамові, як не міг ніким вищим поклястися, поклявся Сам Собою, говорячи: Поблагословити Я конче тебе поблагословлю, та розмножити розмножу тебе! І, терплячи довго отак, Авраам одержав обітницю. Бо люди клянуться вищим, і клятва на ствердження кінчає всяку їхню суперечку. Тому й Бог, хотівши переважно показати спадкоємцям обітниці незмінність волі Своєї, учинив те при помочі клятви, щоб у двох тих незмінних речах, що в них не можна сказати неправди Богові, мали потіху міцну ми, хто прибіг прийняти надію, що лежить перед нами, що вони для душі як котвиця, міцна та безпечна, що аж до середини входить за заслону, куди, як предтеча, за нас увійшов був Ісус, ставши навіки Первосвящеником за чином Мелхиседековим.»
– А це що таке?
Хлопченя тягнуло мене за руку, вказуючи на корабель, що пропливав повз, – на носі корабля височів якийсь потворний металевий предмет.
Я пройшов зі своїм супутником трохи далі, поки не розшукав інше судно. Воно стояло біля берега, потворного предмета на носі не було видно – тільки товстий металевий канат, що йшов під воду.
– Це якір, – сказав я. – Коли моряки хочуть зупинитися, вони кидають якір, і він утримує корабель. Він падає на саме дно і чіпляється за нього. Навіть при сильному вітрі і відливі корабель не зрушиться з місця. А коли моряки знову зберуться в дорогу, вони піднімуть якір на борт.
Хлопчик уважно подивився услід кораблю, що плив у відкрите море.
– У кожного корабля є якір? – запитав він.
– Думаю, що так, – відповів я. – Інакше морякам буде кепсько.
По правді кажучи, у тому єдиному випадку, коли Новий Заповіт говорить про якір не метафорично, морякам навіть з якорем доводилося туго. Я маю на увазі 27-й розділ Дій Апостолів, історію морської подорожі Павла, яка завершилася корабельною аварією біля берегів Мальти. Тут, у Посланні до Євреїв, ми бачимо єдиний і досить дивний випадок порівняння надії з якорем – тим більш дивний, що цей якір, котвиця «аж до середини входить за заслону». Як це розуміти? Якір кидають у море, і він чіпляється за дно. Причому тут якась заслона, завіса? Про що взагалі йде мова?
Цей образ не земний, а небесний, от у чому вся річ. У наступному розділі автор постарається пояснити статус Ісуса – первосвященика «за чином Мелхиседековим». Оскільки мова зайшла про первосвященика, автор, природно, згадує Храм і той обряд, який священик звершує в Храмі, а оскільки він згадує дії первосвященика в Храмі, для нього, як для єврея, цілком природно заговорити про головний момент, що настає один раз на рік, коли первосвященик відсовує останню завісу і входить в якнайглибше, приховане святилище Храму, у «Святеє святих». Там, в осередді святості, людина виявлялася щонайближче до Бога, там первосвященик приносив жертву спокутування за весь народ.
Далі ця ж думка буде розвинута: Ісус увійшов не до земного Єрусалимського Храму, але в істинне святилище, у сокровенну глибину небес, до престолу люблячого Отця, у Його живу присутність, щоб клопотати перед Ним за нас. Ми пов’язані з Ним немов довгим якірним канатом. Там, у присутності Божий, Він – наш якір, і доки не порветься цей зв’язок через Нього, а ми перебуваємо перед Богом, жоден вітер, прилив, шторм не зрушить нас з місця. У пору тяжких випробувань утішливо згадати, як надійний і твердий наш якір (в. 19). (На цьому тижні двоє моїх друзів раптові в катастрофі втратили своїх дорослих синів – на жаль, іноді буря накриває нас з головою.) Ніхто не обіцяв нам безхмарне небо і спокійне море – інакше яка нужда була б нам в якорі. І нам обіцяли якір надійний і твердий.
І спираючись на цю обіцянку, послання закликає нас стояти твердо, триматися і вправлятися в терпеливості. У тому уривку, який ми зараз розглядаємо, розбирається приклад Авраама – «класичний випадок» терпіння і віри людини, яка в біді і в радості пам’ятала, що обіцяв їй Бог. Один дуже важливий момент допомагає зрозуміти, чому Авраам точно знав – і нам слід знати – що слово Боже непорушне, що Його обітниці тверді і надійні: обіцяючи, Бог присягнувся ні кимсь або чимось, але Самим Собою.
Ця клятва – як якір – прихована під водою і не відразу стає зрозумілою. Спробуємо уявити слова обіцянки у вірші 14, хоча ми не відразу зрозуміємо, чому вони сприймаються як клятва, та ще клятва Самим Собою. «Благословляючи, благословлю тебе», а ще точніше: «Якщо я дійсно не благословлю тебе…» От він, ключ: ця пропозиція складає частину більшого контексту. Бог каже: «Якщо я дійсно не благословлю тебе, можеш змішати Моє ім’я з брудом». Сильно сказано? Сильно, і на цьому Послання до Євреїв наполягає. Мало того, що Бог дав Аврааму Своє слово – Він скріплює його клятвою. «У двох тих незмінних речах», як формулює вірш 18, Бог не може збрехати.
От чому ми маємо право і навіть зобов’язані прийняти цю обітницю як надійну і безумовну, і от на чому засновані заклики зберігати надію і упиратися у вірі, що прозвучали вище. Ні, ми не блукаємо в пітьмі, підбадьорюючи себе насвистуванням, християнська віра – не порожній оптимізм, не смутна надія – ніби, якось усе улагодиться. Християнська віра – це сподівання, непорушне і в біді, і в радощі, сподівання на Бога, Який дав непорушну обітницю і неодмінно виконає її. Християнська надія спрямована вперед, до тих часів, коли, виконуючи Своє слово, Бог створить світ наново, завершить труд, початий через Ісуса. На Ісусі і тримається усе наше сподівання. От чому християни день у день, з року в рік, у літургійних встановленнях, встановлених Церквою, повторюють історію Ісуса.
Будемо міцно триматися за цю розповідь, за кінець якірного каната. А якір сам по собі надійний і міцний. Автор піде ще далі в дослідженні глибоких і несподіваних істин про Ісуса-Первосвященика, бо ці відкриття дарують його читачам, у тому числі і нам, нові сили для віри і сподівання. А сили нам знадобляться.
