Євреїв 5:11-14 – Готовність їсти тверду страву
«Про це нам би треба багато казати, та висловити важко його, бо нездібні ви стали, щоб слухати. Ви бо за віком повинні б бути вчителями, але ви потребуєте ще, щоб хтось вас навчав перших початків Божого Слова. І ви стали такими, яким потрібне молоко, а не страва тверда. Бо хто молока вживає, той недосвідчений у слові правди, бо він немовля. А страва тверда для дорослих, що мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло.»
Сьогодні в газеті поміщена чарівна фотографія немовляти з королівського роду Непалу. Кілька років тому Непал спіткала біда: один з членів королівської династії перестріляв своїх родичів. Але от з’явилося на світ нове покоління, рід починає відновлюватися. Після страшного потрясіння і горя пробивається надія.
На фотографії – немовля шести місяців від народження, він уперше намагається їсти з ложечки. Наскільки я розумію, це якась релігійна церемонія. Знадобиться ще певний час, перш ніж від молока і маленьких порцій пюре дитина зможе перейти на повноцінну тверду їжу. Але перший крок зроблений, і усі навколо малюка розпливаються в щасливих посмішках.
Так чому ж у XXI столітті, як і в I, багато християн вважають за краще живитися молоком і гніваються при одному натяку на потребу їх організму в ґрунтовнішій їжі? Давно вже мене турбує це питання. У нашій країні, серед людей освічених, що спеціалізуються в складних галузях, що читають товсті газети і серйозні журнали, серед людей, які визнали б ганебним не орієнтуватися в новинах культури і світових подіях, багато хто не докладає анінайменших зусиль, щоб зрозуміти християнську віру. У результаті і всередині Церкви, і за її межами ми стикаємося з вражаючим неуцтвом, з невмінням відповісти на елементарні питання: хто такий Ісус, у що вірили перші християни, як слід християнинові уявляти собі Бога і світ, як зрозуміти християнське вчення в цілому, про що можна прочитати в Біблії і – яка роль кожного християнина окремо, що міняє в його житті і в його сприйнятті Благої звістки. У світі все ще залишається немало місць, де не вгамовано бажання знати все це і якнайкраще розібратися у вченні. Ні, не перевелися ще християни, які жадають твердої їжі. Але який жаль, що в багатьох церквах Західної Європи більшість людей задовольняються невеликими порціями підігрітого молока.
Отже я цілком розділяю те почуття, з яким написані ці слова послання. Автор добре знав свою аудиторію, він блискуче аналізував їх стан – духовний і розумовий – і сміливо говорив їм про це в обличчя. Пізніше в нього знайдуться деякі розради для них, проте починає він з ясного викриття – мабуть, на перших його слухачів ці слова обрушилися як холодний душ. Сподіватимемося, вони подіяли як холодний душ: розбудили сплячих.
Передусім автор звинувачує своїх слухачів у ліні, у небажанні засвоювати новий матеріал. Його становище зрозуміло всякому учителеві, який намагався пояснити своєму класу складну тему та ще під кінець стомливого шкільного дня, коли діти маються і мріють скоріше втекти. Автор послання знав, як важливо слухачам усе зрозуміти і засвоїти, але всюди натикався на затьмарені погляди і ледаче мимрення: «А простіше не можна?» Сьогодні в Церкві ми помічаємо ту ж тенденцію. Вибачне, якщо «немовлята у вірі» або втомлені, потребуючі передиху люди просять чогось простіше, але зовсім інша справа, коли християни із стажем, що виявили достатні здібності до навчання і зростання у вірі, починають говорити, вголос або натяками: «Ми занадто ледачі, залиш нас у спокої».
Не варто обманювати самих себе. Чим більше ми дізнаємося про християнський світ, про ту величезну мапу, на яку нанесені ми самі і наша церква, чим більше розбираємося в деталях і подробицях, тим більше зростаємо у своїй молитві, своєму житті, своїй євангельській праці. Відмовляючись від подібної праці з хибним упокорюванням, ніби, «мені цього не зрозуміти» (а насправді – неохота і спробувати), ми залишаємося духовними немовлятами. І от таким духовним немовлятам автор послання каже: їм пора вже самим ставати учителями, а вони все ще чекають настанов з боку. На його думку, за досить короткий термін християнська община і її члени повинні дорости до такого рівня, коли зможуть самі наставляти наймолодших у вірі. Їм вже давно слід було перейти на тверду їжу, а вони все ще просять молока.
Яку ж зрілість він має на увазі? Тут теж потрібно вслухатися, бо і ці його слова містять заклик і підбурювання аудиторії. До твердої їжі готові люди, наставлені в слові Божому до «правди» (в. 13), «мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло» (в. 14). Те слово, яке тут і в багатьох інших контекстах Нового Заповіту перекладається як «праведність», краще було б перекласти як «правда», інакше складається враження, ніби йдеться про якийсь спеціальний релігійний тип поведінки. Ні для євреїв, ні для ранніх християн такий підхід невластивий. І слово «правда» не цілком передає цей сенс, але, принаймні, воно вказує на одну з основних тем Благої звістки: Бог прагне привести світ до ладу, у першу чергу «вправити» людину. От що намагається сказати нам у цих віршах автор послання: люди повинні навчитися розуміти і застосовувати цілком і повністю усю Звістку Божого зцілення, відновлення в правах, рятівній справедливості. Він хоче, щоб його слухачі і читачі сприйняли повідомлення Писання і Благої звістки як єдине ціле, зуміли співвіднести її зі своїм життям, з життям общини і світу, усвідомили, як поєднуються один з одним різні сторони одкровення, як вони застосовуються до різних ситуацій, як перетворюють ці ситуації і все життя.
Особливо автор хоче бачити, як християни дорослішають, як люди і громади навчаються – єдино можливим способом – відрізняти добро від зла. Так вчиться або повинна вчитися дитина, і це необхідний процес дорослішання: поступово вона звикає відрізняти погане від доброго. Так і християни, кожен окремо і община в цілому, у будь-якому місці світу, будь-якій конфесії, повинна зростати до зрілості, засвоюючи межу між належною християнину поведінкою і неналежною. Зауважимо: автор не виховує своїх слухачів, про це навіть гадки немає – навпаки, він виділяє ознаки зрілості, він наполегливо нагадує їм про те, що такий стан – зрілість – досяжний і бажаний, і що дорослі люди потребують твердої їжі і споживають її, а не розбавлену рідину. От що слід зрозуміти і прийняти нам, а якщо ми ухиляємося від вимоги замислитися над своєю вірою, пора поставити собі питання, скільки ж ми хочемо перебувати в тривалому дитинстві духу.
Євреїв 6:1-8 – Вороття немає
«Тому полишімо початки науки Христа, та й звернімося до досконалости, і не кладімо знову засади покаяння від мертвих учинків та про віру в Бога, науки про хрищення, про покладання рук, про воскресіння мертвих та вічний суд. Зробимо й це, коли Бог дозволить. Не можна бо тих, що раз просвітились були, і скуштували небесного дару, і стали причасниками Духа Святого, і скуштували доброго Божого Слова та сили майбутнього віку, та й відпали, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі Сина Божого та зневажають. Бо земля, що п’є дощ, який падає часто на неї, і родить рослини, добрі для тих, хто їх і вирощує, вона благословення від Бога приймає. Але та, що приносить терня й будяччя, непотрібна вона та близька до прокляття, а кінець її спалення.»
Чомусь я на все життя запам’ятав, як учив алфавіт. Взагалі я умів читати на той час, як пішов у школу, але в перші тижні увесь клас, дітей 50, дружно виспівував алфавіт на відомий кожному школяру мотив. Вчителька нам запала в душу, і ми старалися щосили. Навіть сьогодні, коли я перегортаю словник, у голові моїй звучить ця пісенька, що допомагає швидше відшукати потрібну букву, і я радію, що моя освіта почалася саме з неї.
Але що б сказали університетські викладачі, якби і через 15 років я просив дозволу без кінця виспівувати цю пісеньку на семінарах з філософії і древньої історії? Вони визнали б мене за хулігана чи божевільного. Для того ми і учимо алфавіт у підготовчому класі, щоб надалі використовувати готові знання, а не повторювати увесь час одне й те ж.
От про що автор послання твердить нам знову і знову: якщо ви наважитеся подорослішати, знайдеться і соковите м’ясо, в яке слід вгризтися зубами! Він готує свою аудиторію до більш поглибленого вчення і суворо застерігає від спроб почати вивчення християнської віри з першооснов, якщо перший раз здався в чомусь невдалим. Одного разу вивчивши алфавіт християнської віри, потрібно рухатися далі – вороття немає. Що станеться з велосипедистом, який, трохи проїхавши, вирішить позадкувати назад? Він звалиться разом з велосипедом, і таке ж падіння чекає на нас.
Трохи пізніше ми розберемося, на підставі якого досвіду застерігає нас послання і що конкретно має на увазі його автор, але спочатку давайте уважніше придивимося до його уявлень про витоки і першооснови християнства.
У віршах 4 і 5 ясно описаний стан новонаверненого. Усе починається з «просвіти» – духовне око починає розрізняти світло, істину про Бога і світ, про самого себе і ближнього. Потім неофіт куштує «небесного дару», набуває нового життя, любові, яка дотягується до нього, обіймає, підхоплює, і він розуміє, що це життя і любов даровані небом, даровані самим Богом.
По-третє, він причащається Духа Святого. Так у найбільш особовій формі автор описує входження Бога в общину і в життя окремої людини, одкровення істини, обіцянку любові, пробудження надії.
По-четверте, він куштує «доброго Божого Слова»: Біблія і Звістка про Ісуса – немов затяжний прохолодний ковток у спекотний день, немов щедра їжа саме вчасно, коли людина тільки-тільки відчула голод.
По-п’яте, він куштує «сили майбутнього віку». Нове творіння, яке Бог має намір здійснити до кінця, вже почалося в Ісусі, і ця новизна надихає присвяченого, будить подвійне бажання: щоб цей світ настав якнайскоріше – і щоб він сам встиг підготуватися до нього.
І хоча його читачі ще не вийшли з дитинства і потребують молока замість твердої їжі, автор послання упевнений, що цей досвід у них є, і вони з готовністю підтвердять його слова. Що ж сталося з нами, чому ці початки християнської віри вже не сприймаються як її необхідний фундамент?
Таке ж питання виникає при читанні християнського алфавіту, тих елементарних основ науки, які вже не належало б повторювати. От вони, у віршах 1 і 2.
Передусім – покаяння від мертвих учинків. Йдеться і про язичницькі ритуали (шанування ідолів і супутні обряди) і про типову поведінку язичницького суспільства. Проте тут же мається на увазі і продовження єврейських храмових ритуалів, сенс яких знищений служінням і жертвою Ісуса.
Далі, віра в Бога. Про неї автор говорить детальніше у віршах 11:1 і 11:6. Віра і сподівання на істинного Бога протиставляється язичництву.
По-третє, вчення про хрещення і покладання рук. Із самого початку цим подвійним актом новий член приймався в християнську общину. Служіння Ісуса почалося з хрещення в Івана, і з перших днів Церкви новонавернених хрестили і покладали на них руки – це був символ і спосіб залучення їх до нового життя в єдиній християнській сім’ї.
По-четверте, воскресіння мертвих і вічний суд (чи суд майбутнього віку). Знову ж таки із самого початку християни чекали тієї години, коли Бог здійснить суд над всім світом і остаточно настане майбутній вік. Жодних смутних надій на поступові поліпшення, жодних сумнівів з приводу того, який вплив на посмертну долю зробить нинішнє життя – міцна і конкретна надія, вкорінена в давній єврейській традиції і оновлена, посилена воскресінням Ісуса.
Що на це скажуть сучасні християни? Боюся, багато хто в подиві витріщить очі: це – основи? Алфавіт раннього християнства? Та наша община жодної гадки про таке не має! Запитайте членів своєї церкви, і ви переконаєтеся, що багато хто забув, для чого потрібне хрещення, що таке воскресіння мертвих і на якій основі ми віримо в нього, а вже щодо мертвих учинків і покаяння в них – тут вже і зовсім провал. Якщо це алфавіт нашої віри, доведеться громадам у цілому і багатьом християнам індивідуально повернутися в підготовчий клас. І біда не в тому, що вони давно вивчили алфавіт і дещо встигли забути – ні, вони ніколи його не знали. У духовному плані вони все ще перемовляються окремими звуками і жестами.
Наш автор заявляє: до цих першооснов він повертатися не має наміру. Він бажає йти далі, наставляти складнішим, глибоко продуманим істинам. Прислухайтеся до суворого застереження тим, хто «відпав», у віршах 4 і далі: хто вивчив досконально алфавіт і з ентузіазмом попрямував на шлях християнства, не має права сподіватися, що його знову за руку поведуть цим шляхом, якщо він свідомо відмовився від нього і звернув убік. Уявіть собі дитину, що вивчила алфавіт, але наполегливо відмовляється читати, писати і навіть нормально розмовляти. Рано чи пізно учитель запідозрить щось недобре.
І от – нищівні образи віршів 7 і 8: земля була окроплена і принесла урожай, але плоди її – терня й будяччя (згадаємо Бут. 3:18, тернина й осот, супутні людині після гріхопадіння). Землероб махне у відчаї рукою і спалить терня. Що означає цей образ у реальному житті християнина або християнської общини?
Автор послання вимовляє страшні слова про тих, хто «відпав», які «розпинають у собі Сина Божого». Видно, це члени громади, що увійшли до її життя, але не зуміли його прийняти і повернулися у світ, що зневажає і переслідує християнство. Напрошується питання: невже це можливо – щиро прийняти віру, а потім її втратити? У Посланні до Євреїв це питання розглядатися не буде, а в Посланні до Римлян Павло відповість на нього рішучим «Ні!» і наведе немало аргументів проти такої вірогідності. Тут же автор мимохідь заспокоює слухачів – ніби, вони навряд чи належать до подібної категорії – але спеціально в цю богословську проблему не вникає. Звичайне протиріччя між цією картиною і Посланням до Римлян усувається таким чином: люди, описані у віршах 4 і 5 відчули силу Благої звістки і привабливість спільного життя в єднанні з Месією, вони стали членами общини, проте не прийняли це життя до кінця, не перейнялися ним до глибини душі. Коли у вірші 12:15 він застерігає: «Щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою», він, ймовірно, має на увазі саме таких людей. Проте сам автор ніяк це не пояснює, і не варто вимагати в нього відповіді на питання, яких він навіть не ставив.
Краще прислухаємося до тих гострих і незручних питань, які він ставив, – причому безпосередньо нам самим. Чи існує небезпека, що ми або хтось з нашої общини обернеться спиною до віри і приєднається до натовпу, що знущається з Церкви і Благої звістки? Де наше місце – серед тих, хто наполегливо тримається своєї первинної віри і надії, або серед тих, хто, подібно до Петра в ту страшну ніч, готовий заперечувати своє знайомство з Ісусом?
