Євреїв 4:14-5:3 – 5:4-10

Євреїв 4:14-5:3 – Співчутливий первосвященик

«Отож, мавши великого Первосвященика, що небо перейшов, Ісуса, Сина Божого, тримаймося ісповідання нашого! Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать.

Кожен бо первосвященик, що з-між людей вибирається, настановляється для людей на служіння Богові, щоб приносити дари та жертви за гріхи, і щоб міг співчувати недосвідченим та заблудженим, бо й сам він перейнятий слабістю. І тому він повинен як за людей, так само й за себе самого приносити жертви за гріхи.»

Щойно я дочитав приголомшливий військовий щоденник англіканського священика, що потрапив до німців у полон у 1940 році. П’ять років він провів у концтаборах, намагаючись по змозі допомагати людям, які спали на землі, голодували і приходили у відчай. Багато що в цій книзі пішло мені на користь, і не в останню чергу – нагадування про те, що моєму поколінню, при всіх наших проблемах, слід радіти вже тому, що ми позбавлені від подібних випробувань.

Як додаток автор включив у книгу нарис, розповідь про австралійського солдата в таборі військовополонених. Том Мур був старшим по бараку, тобто він відповідав перед німцями за стан справ у бараку і перед своїми співвітчизниками, чиї інтереси зобов’язаний був відстоювати. От як пише про це автор щоденника, Джон Кінг: «Комендант табору міг покарати його, якщо щось у бараку або поведінці ув’язнених не влаштовувало німців, а ув’язнені чекали, що Мур захищатиме їх права, реальні та уявні. Зберегти довіру обох сторін і ефективно виконувати свої обов’язки здавалося майже неможливим, але Том впорався».

Цілими днями він вів переговори між німцями, австралійцями та іншими авторитетними фігурами, намагався усе улагодити, і це в тих нелюдських умовах. Його шанували усі.

От що таке роль посередника або первосвященика, яку перейняв на Себе Ісус. Звичайно, наведений мною приклад співпадає не в усіх деталях, як не всі деталі в Ісусових притчах відповідали тим реаліям, які Він ілюстрував: я не збираюся порівнювати Бога-Отця з офіцером ворожої армії, а Церкву – з бараком військовополонених. Але суть, до якої ми підійшли, основна думка, якій присвячена центральна частина послання, звідси і до кінця сьомого розділу, полягає в тому, що Ісус виконав древню обіцянку: Бог пообіцяв Своєму народу великого первосвященика, який абсолютно і тепер уже раз і назавжди принесе ту жертву, яку звичайні священики приносили символічно, не в повноті.

Незабаром зайде мова і про саму обіцянку, і вона буде детально розглянута. Спершу автор послання показує нам Ісуса: немов той молодий австралієць, Ісус цілком знаходиться на нашому боці і так же повноцінно вміє представляти нас перед Богом. Він став одним з нас і залишиться людиною, яка пам’ятає, що таке слабкість, хвороба, спокуса. (Відразу обмовимося: деякі християни серйозно помиляються, вважаючи, що Ісус, Який став після втілення людиною, перестав нею бути після Своєї смерті. Але до основних положень перших християн, які ми виявляємо зокрема і в цьому посланні, і в посланнях Павла, належить безумовна упевненість, що Ісус перебуває – цілком, будучи тепер у славі – людиною, і світом Він править як людина.) Клопочучи за нас перед Отцем, Він не поглядає на нас з висоти небес, зневажливо зглянувшись до жалюгідного творіння, яке не здатне хоч щось зробити для свого спасіння. Він співчуває нам і розділяє наші страждання. Він пройшов через усе це, і знає, як нам припадає.

Де ж Він тепер, що Він робить, і як це позначається на житті людей? Вірш 14 свідчить, що Він «небо перейшов». У древніх єврейських авторів є згадки про різні рівні небес; Павло в 2Кор. 12:2 розповідає, як він досяг «третього неба». Звівши Храм, Соломон нагадав, що «небо та небо небес не обіймають» Бога (1 Царів 8:27). У різних авторів ця думка формулюється по-різному, проте в цілому складається враження, що «небеса» (Божа частка у двоскладовому створеному світі, що протиставляється «землі», просторово-часовому континууму, де ми живемо) складаються з безлічі шарів, причому Бог мешкає в найглибиннішому з них.

Після смерті і воскресіння Ісус вознісся, пройшовши крізь усі шари небес аж до самого осереддя, до престолу Отця. Іншими словами, Він не відправився в якийсь спокійний куточок, у певну духовну сферу, щоб задоволено відпочивати там на віки вічні після закінчення Своєї земної місії – ні, Він відправився до престолу і судилища Отця, щоб перебувати перед Ним, заступатися за нас перед Отцем і тим самим продовжувати місію, здійснену на землі. Щось подібне каже і Павло в Рим. 8:34.

Молячись нашому Небесному Отцю, ми не волаємо з такої далечини, що і голосу не розібрати, не намагаємося марно привернути увагу того, кому до нас і діла немає. Вірш 16 підбадьорює нас: ми приступаємо до «престолу благодаті», тобто (а) престолу Божого і при цьому (б) ми маємо право бачити в Ньому Бога благодаті, приступати до Нього відважно і упевнено. Відважно – не означає нахабно. Якщо ми дійсно усвідомлюємо, хто такий Ісус, що Він зробив для нас і продовжує робити, нахабством було б відмовитися від Його допомоги, від Його заступництва перед Отцем, уявити, ніби ми зуміємо обійтися без Нього, впораємося і самі. Тим, хто приходить до Бога через Ісуса, пропонується «милість і благодать»: милість, яка звільняє від гріха і дурості, – інакше ми загрузнемо в них з головою – і благодать, яка зміцнює нас і ставить на ноги, щоб ми могли служити і свідчити.

Розділ 5 підхоплює розмову про первосвященика і розвиває її, готуючи попередній підсумок, який прозвучить у наступному уривку. Нині багато християн, вихованих у ліберальній традиції, не усвідомлюють роль священства, оскільки змінилися уявлення про християнських священиків. Проте перевагу англіканської традиції, разом з католицькою і православною, я бачу в тому, що старозавітне священство не переростало в християнське, а досягало своєї досконалості і в цьому сенсі завершення в Ісусі, християнське ж священство розумілося як продовження служіння Ісуса. Продовження, але не буквальне: зроблене Ним зроблено раз і назавжди.

Як же розуміє автор це священство, і яким чином пов’язує його зі своїм уявленням про Ісуса?

Передусім він розбирає традиційні єврейські поняття, представлені в Писанні: священик і первосвященик особливо – сполучна ланка між народом і Богом. Від імені народу він звершує ритуал, приносячи Богу жертви і дари. Зрозуміло, ці дії не є «викручуванням рук» Богові – ніякі наші дії не можуть зобов’язати Його зробити щось по-нашому. У такій формі євреї дякували Богові за творіння і Заповіт, а також символічно виражали факт спокутування їх гріхів Богом. Бог брав на Себе роль пастиря, піклувався про Свій народ, співчував йому, йшов на чолі народу, і поступово ідея «сполучної ланки» укорінювалася в досвіді. Зрозуміло, звичайний священик – такий же грішник, як і всі люди, а тому приносить жертву не лише за чужі гріхи, але і за свої власні.

Так складається подвійний контекст, який автор має намір далі досліджувати. По-перше, Ісус – вище втілення такого священства. По-друге, Він перевершує будь-кого з колишніх священиків, Він може робити все те, що робили вони, у тому числі співчувати людським слабостям, але Його священство особливого роду – ми можемо покластися на Нього цілком і навіки. Така основна тема, яка розвивається упродовж трьох наступних розділів, і вона вимагає уважного осмислення. Чи готові ми покласти на Ісуса всю віру і сподівання? Чи достатньо ми довіряємо Йому?

Євреїв 5:4-10 – Син стає священиком

«А чести цієї ніхто не бере сам собою, а покликаний Богом, як і Аарон. Так і Христос, не Сам Він прославив Себе, щоб Первосвящеником стати, а Той, що до Нього сказав: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив. Як і на іншому місці говорить: Ти Священик навіки за чином Мелхиседековим. Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти, і був вислуханий за побожність Свою. І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був. А вдосконалившися, Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння, і від Бога був названий Первосвящеником за чином Мелхиседековим.»

Один мій знайомий пішов батьковими стопами, щоб включитися в батьківський бізнес. Звучить непогано: прямо після закінчення коледжу хлопець усаджується в просторому кабінеті поряд з батьківським, вчиться справі, щоб у належний термін самому узяти його в руки, управляти компанією і жити щасливо – грати в гольф, пригощатися на бізнес-ланчах, їздити у відрядження і так далі.

Насправді відбулося не так привабливо. По-перше, мій знайомий почав працювати в пору кризи, коли в компанії грошей не вистачало навіть на пристойний ланч, не кажучи вже про зарубіжні поїздки. Більше того, батько вимагав, щоб син вивчав справу із самого низу. Йому довелося працювати в майстернях пліч-о-пліч з досвідченими механіками. Оглядати склади, запам’ятовувати, звідки надходить сировина, розбиратися, що до чого. Потім він відправився у світ не як мандрівник, а як роз’їзний торговець, що рекламував похмурим клієнтам те, що вони зовсім не збиралися купувати. І в бухгалтерському відділі він сидів, складаючи величезні, неслухняні числа, в яких відбивається успіх або поразка. І лише коли він досконально вникнув у кожну галузь бізнесу, батько надав йому окремий кабінет. Навіть це був тільки початок. Тепер наш герой вчився керувати, управляти працівниками в пору страйків і наростаючих вимог профспілок, вчився представляти свою справу в країні і у світі, пов’язувати бізнес з політикою. Поступово він зрозумів, що означає бути сином свого батька. До цієї ролі він був призначений від народження, проте знадобилося довге виховання, суттєві зусилля.

Цей приклад допомагає мені зрозуміти один з найбільш загадкових виразів цього послання, на який ми натикаємося у вірші 8: «Навчився послуху з того, що вистраждав був». Здавалося б (каже нам автор) Син Божий народжений для того, щоб розділити з Отцем владу над світом, славу і блаженство. Але ні – Бог, Отець Ісуса, Творець світу, так відданий Своєму творінню, хоча воно відхилилося від вірного шляху, збилося, що і Свого сина учить піклуватися про це творіння, на Нього покладає завдання – врятувати людей, що загрузли в гріху. Син повинен пізнати і все вище в творінні Отця, і всі вади, Він навчиться послуху і стражданню не тому, що Бог схильний до садизму і хоче влаштувати Своєму єдиному синові «веселе» життя, а тому, що світ, створений і улюблений Богом, повний болю і зла, і Син повинен пройти через його муку і пітьму, щоб врятувати цей світ.

От про що каже вірш 9: Ісус став «вдосконаленим». Грецьке слово означає «досконалий і цілісний». Це не означає, що раніше Він був недосконалим, гріховним, проте усієї повноти синівства Він досягає через досвід болю і скорботи, розділивши скорботу Отця про світ, що заблукав. Так в усій повноті та істинності розкривається спочатку властива Йому природа.

І лише завдяки тому, що Син, так би мовити, на практиці пізнає синівство, виявляється здійснимою і друга частина Його місії. Автор послання, як багато ранньохристиянських мислителів, співвідносить різні біблійні висловлювання про Месію, зокрема Пс. 110, де він названий священиком. У вірші 5, як і в 1:5, цитується Пс. 2:7, де Бог звертається до щойно помазаного царя Ізраїлю: «Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив», але тепер ця цитата співвідноситься з Пс. 110:4 і набуває несподіване звучання: Месія стає також священиком і священиком особливого роду або «чину» – «за чином Мелхиседековим».

На цьому місці багато читачів запинаються: «Годі, ніколи я нічого не зрозумію». Але, на щастя, у наступному уривку (починаючи з вірша 11) автор послання обговорює якраз таку реакцію. Він знає: зрозуміти нелегко, але якщо ми згодні старанно слухати, він поступово пояснить усе. (З приводу нашого рівня сприйняття йому теж є що сказати: він закликає нас швидше дорослішати і вникати в його складні побудови.) Але поки що ми стоїмо на твердій землі. Пс. 110, який частіше за інших цитується в Новому Заповіті, починається словами, які процитовані в 1:13: «Промовив Господь Господеві моєму: Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів за підніжка ногам Твоїм!». Цій же меті служить цитата з Пс. 8, на яку ми наштовхнулися в розділі 2: усе скорено під ноги Месії. І тепер Послання до Євреїв заглядає глибше в таємниці псалму, розбираючи нову думку: Бог призначив Ісуса також і первосвящеником за якимсь особливим «чином».

У тексті підкреслюється реальність цього призначення – така воля Божа, а не бажання Ісуса. Автор знає, що його сучасники критикують християнство і самого Ісуса за привласнення ролі, яка раз і назавжди відводилася Єрусалимському Храму і його офіційним служителям (первосвященикам, священикам і так далі). Стає очевидно, що віра в Ісуса скасовує, робить непотрібним усе, що відбувається в Храмі і сам Храм – аргументація цього розділу робить ще один крок у цьому напрямі. Але суть у тому, що священство належить Ісусу як Месії спочатку, по волі Божій. З Писань ясно виходить, що, посилаючи на землю Месію, Бог робить Його священиком, причому священиком нового «чину».

Вражаючий образ, який з’являється перед нами у вірші 7, позбавляє від всяких недобрих думок щодо переваги або зарозумілості Ісуса: авторові пам’ятні страждання Ісуса в саду Гефсиманському, описані Марком (14:33-42), Матвієм і Лукою, і він відтворює животрепетні деталі – «голосіння», «сльози», напружену, до смертного поту, молитву про позбавлення. І тоді (про це говорить наступний вірш) він пізнав усю міру послуху: Він молився Тому, хто був владний врятувати Його від смерті, але Бог не став Його рятувати. Він молився про порятунок, а у відповідь почув – «Не буде!» Тільки так міг Ісус до кінця осягнути суть синівства. У цьому і була відповідь: молитва, як це часто буває, перетворилася на прийняття: «Нехай буде воля Твоя!» Тільки так міг Ісус стати первосвящеником, яким призначив Йому бути Бог: здатним розділити з нами найтемніші моменти нашого існування.

Попередній запис

Євреїв 4:1-10 – 4:11-13

Євреїв 4:1-10 – Досягти суботнього відпочинку «Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось ... Читати далі

Наступний запис

Євреїв 5:11-14 – 6:1-8

Євреїв 5:11-14 – Готовність їсти тверду страву «Про це нам би треба багато казати, та висловити важко його, бо нездібні ... Читати далі