2 Коринтян 11:1-6 – Передніші апостоли?
«О, коли б потерпіли ви трохи безумство моє! Але й терпите ви мене. Бо пильную про вас пильністю Божою, заручив бо я вас одному чоловікові, щоб Христові привести вас чистою дівою. Та боюсь я, як змій звів був Єву лукавством своїм, щоб так не попсувалися ваші думки, і ви не вхилилися від простоти й чистости, що в Христі. Коли бо хто прийде й зачне проповідувати про Ісуса іншого, про якого ми не проповідували, або приймете іншого Духа, якого ви не прийняли, або іншу Євангелію, якої ви не прийняли, то радо терпіли б ви те! Та думаю я, що нічим не лишаюсь позад передніших апостолів. Хоч і неук я словом, але не знанням, та всюди в усьому ми виявлені поміж вами.»
Існує багато фільмів, де є присутньою сцена з вінчанням, яке під час розвитку сюжету, врешті-решт, через ті чи інші причини уривається. Популярний у 1960-і роки кінофільм «Випускник» закінчується тим, що головний герой уривається в церкву, де його кохану підводять до вівтаря, щоб їй бути повінчаною з кимсь ще, і зупиняє церковну церемонію, поки не відбулося непоправне. Зовсім нещодавно ця тема була в дещо зміненому вигляді обіграна у фільмі під назвою «Наречена, що втекла», де наречена ніким не відводилася з-під вінця, а сама втікала в найвирішальніший момент вінчання.
Наскільки я знаю, цей мотив з одруженням, що не відбулося, знову і знову з’являється в романах, починаючи, принаймні, з «Джейн Ейр».
Павло в цьому фрагменті уявляє себе як батька нареченої, який влаштовує весілля для своєї дочки. (У його світі, особливо у єврейському світі, більшість шлюбів організовувалися саме батьками, і дуже часто в той момент, коли нареченій, за нашими мірками, ще були занадто мало років.) Про усе заздалегідь вже було домовлено; майбутній чоловік у захваті і щасливий, так само щаслива і майбутня наречена – або тільки так здається, що щаслива; батько раптом стає сумним, підозрюючи, що його дочка збирається узяти і втекти з кимсь ще. Під нареченою тут, звичайно, мається на увазі коринтська церква; жених – це Христос; тут, як і в ряді інших місць, Павло користується біблійним образом, де Ізраїль представлений нареченою ГОСПОДНЬОЮ, і перетворить його в образ церкви як нареченої Христової (див., напр., Рим. 7:4; Еф. 5:25-33). Але коли Христос кидає Свій погляд на Свою наречену, то помічає, що вона намагається сподобатися іншому чоловікові.
З цієї миті Павло починає розробляти ще одну добре відому в юдейській і християнській думці тему випробування і падіння з Бут. 3. (Мотиви цієї теми також звучать у Рим. 5:12-21 і 7:9-11.) Там він висуває на перший план Адама як того, хто через гріх став винуватцем усіх бід. Але тут Павло, унаслідок використання відповідного образного ряду, вказує тільки на Єву і на ту хитрість змія, за допомогою якої він обдурив її і переконав скуштувати заборонений плід. Створюється враження, що Павло украй стурбований виниклою загрозою другого «падіння»: за «новим творінням», про що він каже в 5:17 і що становить саму серцевину Благої звістки (див. Гал. 6:15), може слідувати і «нове падіння», і – хоча він не доводить своє міркування до цього логічного висновку – знову може запанувати хаос.
Так у чому ж власне полягала проблема? Мабуть, Павло звинувачує в цьому фрагменті деяких наставників (вони прийшли в Коринт після його від’їзду звідти) у чомусь набагато серйознішому, ніж те, що він згадував раніше. Маються на увазі не лише їх спроби переконати коринтських християн у тому, що справжнє лідерство повинне являти із себе щось набагато ефективніше і вражаюче, ніж це можна бачити в Павлові; і не лише випинання ними на передній план духовних практик і типу богослужіння, які підкреслювали соціальні відмінності. З послання стає зрозумілим, що вони пропонували людям залучитися до абсолютно іншого духу, іншої Звістки і, кінець кінцем, до іншого Ісуса! Але що Павло тут під усім цим має на увазі?
Хтось вважає, що ці розділи містять у собі полеміку з християнськими проповідниками, які не мають жодного відношення до тих, про яких говориться в перших шести розділах послання. Можливо, припускають такі тлумачі, це були якісь нові проповідники, що прийшли в Коринт і намагалися схилити общину до чогось подібного тому, що мало місце в Галатії. Адже і тут, як і відносно галатійських проповідників, Павло висуває звинувачення в проповіді «іншої Благої звістки» (Гал. 1:6-9). Проте мені здається вірогіднішим, що маються на увазі всі ті ж наставники, про яких повідомлялося і раніше в цьому посланні, і він попросту підходить до найголовнішого, за що він їх критикував упродовж усього тексту. Звичайно, тут не можна буквально розуміти слова про те, що вони розповідали про якогось абсолютно іншого Ісуса; і справді, у I столітті була величезна кількість євреїв, що носили це ім’я, проте здається вкрай неймовірним, що вони говорили про когось іншого, ніж учитель з Назарету, Який був розіпнутий при наміснику Юдеї Понтії Пилаті. Також було б невірно припускати, що вони закликали залучитися до абсолютно іншого духу, ніж той, спільниками якого коринтяни стали раніше; у той час, поза сумнівом, різними релігіями людям пропонувалося набути досвіду, пов’язаного з множиною інших «духів», проте згадувані в посланні проповідники, швидше за все, претендували на володіння тим же Духом, Який діє і діяв у церкві. І останнє: зовсім не варто думати, що вони проповідували Звістку, яка не мала нічого спільного з Павловою Звісткою, викладеною в 1Кор. 15:3-8. Ні, проблема, видно, була набагато складнішою і насилу уловимою.
Вона полягала в тому, що вказані християнські учителі занадто жваво розповідали про Ісуса; вони голосно заявляли про свої претензії на якесь особливе володіння Духом; вони були сповнені якогось надмірного ентузіазму відносно Благої звістки – і було дуже складно провести грань між їх Ісусом, їх Духом, їх Звісткою і тим, що є істиною про все це. Адже справжній Ісус був тим, хто упокорено постраждав. Справжній Дух – це крик і стогін світу (Рим. 8:18-27), що страждає, а справжнє благовістя несе в собі розповідь про приниженого Господа, Який страждає. Учителі ж, що прийшли в Коринт або з часом вийшли із середовища самих коринтян, занадто ослабили це сутнісне ядро Звістки, загладили усі гострі і неприємні моменти, присутні в ній. І це було цілком логічно з погляду їх культурних і соціальних установок і прагнень. Це зовсім не відповідало тому витонченому стилю і витонченій манері проповідувати, яка була в них. Одночасно це не обіцяло нічого доброго в плані надбання ними бажаного статусу і репутації в суспільстві. Адже якщо і насправді вірити в Месію, що страждає, і намагатися будувати на підставі цієї віри своє життя, вважали вони, ви можете дійти до такого стану, до якого довів себе… так, Павло. А цього їм дуже не хотілося.
На цьому етапі своїх міркувань Павло виражає упевненість, що наречена не втече з-під вінця з іншим чоловіком. Новини, які Тит приніс з Коринта (7:5-16), були підбадьорюючими. Община в цілому встала на бік Павла і бажала побачити його знову і остаточно примиритися з ним. Але ті проповідники ще знаходилися в них. Вони могли зараз леліяти плани відносно того, що, дочекавшись Павлового прибуття, вони мали б можливість знову виставити його в непривабливому світлі як неука, як людину, що не має майже жодних культурних навичок і соціальних переваг. І такого роду зіткнення, яке могло привести рядових членів церкви в ще більше зніяковіння, Павлу абсолютно не хотілося мати після прибуття в Коринт. Тому йому здавалося украй необхідним вирішити цю проблему на нинішньому її етапі. Невже наречена просто візьме і втече з тим, хто заграє з нею, стрибнувши за першим його закликом до нього в обійми через вікно? Чи вона залишиться стояти там, де вона стоїть, зберігаючи незмінну вірність Христові, Христу, Який страждає, розіпнутому і воскреслому, вмирання і співвоскресіння з Яким з такою ясністю проявляється в житті і служінні Павла?
2 Коринтян 11:7-15 – Ні, вони фальшиві апостоли!
«Чи я гріх учинив, себе впокоряючи, щоб підвищити вас, бо я Божу Євангелію благовістив для вас дармо? Оббирав я інші Церкви, приймаючи плату для служіння вам. А коли я прийшов до вас і терпів недостачу, то нікого я не обтяжив. Бо мій нестаток поповнили брати, що прийшли з Македонії; і в усьому беріг я себе, щоб не бути для вас тягарем, і збережу. Як правда Христова в мені, так оця похвала не замовчана буде про мене в країнах Ахаї. Для чого? Тому, що я вас не люблю? Відомо те Богові! А що я роблю, те й робитиму, щоб відтяти причину для тих, хто шукає причини, щоб у тому, чим хваляться, показались такі, як і ми. Такі бо фальшиві апостоли, лукаві робітники, що підроблюються на Христових апостолів. І не дивно, бо сам сатана прикидається анголом світла! Отож, не велика це річ, якщо й слуги його прикидаються слугами правди. Буде їхній кінець згідно з учинками їхніми!»
Двері в мій домашній кабінет були відчинені, коли в передпокої пролунав телефонний дзвінок, так що я мимоволі підслуховував розмову, а точніше, окремі її частини. І те, що я почув, сильно мене занепокоїло.
«Як ти міг навіть подумати, що мені таке може спасти на думку?..»
«Але я не казала нічого подібного».
«Ні, ви абсолютно не зрозуміли, що малося на увазі; я не знаю, хто розповів вам цю історію».
«Знаєте, мені дуже шкода, але я маю прямо вам сказати, що ви абсолютно не розібралися в ситуації».
«Але я ніколи так не думала і думати не збираюся!»
Після удару різко кинутої слухавки в передпокої знову запанувала тиша, але я на хвилину замислився, що за проблеми стоять за цією розмовою. Бажання дізнатися, що сталося, охопило мене і змусило встати і вийти з кабінету; у мене чомусь було відчуття, що всі запевнення в невинності прозвучали дуже щиро, і дійсно, як я зрозумів з пояснень із цього приводу, так воно і було.
Проте такого роду пояснення, або точніше з’ясування стосунків, ніколи не мають місця в Павлових посланнях, як би нам ні хотілося побачити їх там. (До тих пір, поки ряд археологічних відкриттів не дасть нам у руки хоч якусь кількість античних документів, які будуть або новими Павловими посланнями або його супротивників… до цього всі спекуляції із цього приводу навряд чи будуть переконливими.) І цей фрагмент є ледь не найбільш надривним з Павлових текстів. Нам залишається тільки губитися в незліченних спробах розгадати, наскільки дозволяють наявні дані, що саме проповідували і казали згадані вище християнські наставники коринтянам, що призвело їх до вкрай помилкового розуміння усієї діяльності Павла, його мотивів, його почуттів, його планів і способу життя. Чому йому довелося розсіювати таку велику кількість непорозумінь і докорів?
Перше з цих непорозумінь повертає нас назад до 1Кор. 9. Там Павло роз’яснює (втім, у контексті дещо іншої дискусії; Павло, здається, ніколи не обмежується одним пунктом, коли можна одночасно обговорити по ходу разом два або три), що він навмисно не приймав від коринтської общини платні, навіть на найнеобхідніші витрати, що стосуються подорожей і купівлі провіанту. Інші апостоли, навпаки, робили це, і Павлу доводиться рішуче відстоювати як свій принцип, так і те, що вони мали право робити так, як робили. Він же чинить інакше, щоб Блага звістка не стала для когось тягарем (1Кор. 9:18, з яким перекликається в. 7 цього фрагмента). І це завжди було для нього «предметом гордості». Йому здається дуже важливим, що ніхто в Ахаї не може звинуватити його в тому, що він проповідує Звістку з метою самозбагачення. Чи, можливо (але тут ми торкаємося такого роду речей, які стосуються сфери припущень), він ставив себе так перед християнами Ахаї, щоб ніхто з них не міг сказати, що він повністю залежить від них, що за плату, яку він отримує за своє служіння в них, вони можуть робити з ним, що їм заманеться, тобто змусити його чинити так, як вони вважають за правильне, або пристосовувати його Звістку до своїх смаків і потреб.
Але тепер Павлу стає зрозумілим, що його критикують як за те, що він не бере гроші, так і за те, що бере їх. Він піддається нападкам за нещиру любов до них, бо дозволив християнам з інших громад допомагати собі у фінансовому плані і відхилив якісь спроби допомоги з їх боку! (І, природно, щоб усунути виниклі непорозуміння і невдоволення, він зараз же просить у них грошей, але не для себе, а для єрусалимської общини.) Для коринтян, видно, було величезною загадкою, навіщо Павла супроводжують християни з Македонії при здійсненні збору грошей на пожертвування. Але в нього були вагомі причини для того, щоб зробити збір і відправку грошей саме таким чином, і він детально їм усе пояснює.
У будь-якому випадку, сумніви в його мотивах і діях мали одне цілком очевидне джерело, точніше, виходили з однієї цілком певної групи людей: з групи «передніших апостолів», як Павло іронічно називає їх у в. 5. Тепер він відкидає всяку іронію і рішуче заявляє, що вони не ніякі «передніші апостоли», а фальшиві апостоли, що проповідують і поширюють хибну Звістку. Гірше за те: вони – служителі сатани. Це, напевно, найсильніше звинувачення, яке тільки можна було зробити, але це не просто якийсь жорсткий, але образний вираз, що використовується в релігійних спорах і характеристиках. Наставники в Коринті звинувачували Павла в багатьох речах, в яких, як сам Павло розумів, він був абсолютно не винен. Традиційно в біблійній і юдейській думці сатана виступає в ролі обвинувача, так би мовити, генеральний прокурор на небесному суді. Його основний обов’язок був звинувачувати людей, збирати матеріал, спрямований проти всіх лиходіїв. З тією метою, щоб цього матеріалу було якомога більше, сатана, мабуть, нашіптує різні погані думки на вухо людям… і таким чином стає ще і спокусником, на додаток до того, що вже є обвинувачем. І якщо люди не піддаються його спокусливим пропозиціям скоїти гріх, він починає придумувати хибні звинувачення проти них.
Саме таку ситуацію Павло і виявляє в Коринті. Тамтешні учителі намагалися переконати усю церкву, що Павло повинний у різного роду непристойних вчинках, а він, у свою чергу, намагається показати, що всі ці звинувачення – відвертий наклеп; але тоді, що можна сказати про тих, хто пред’являє йому такі звинувачення? Так, вони – люди, що перебувають на службі в обвинувача. Це, звичайно, досить ризикована мова, і Павло усвідомлює те, що він говорить. Він не використовує її просто, щоб виразити своє обурення, і зробив це саме зараз, щоб чітко позначити проблему, яку він намагається вирішити і щоб підготувати читачів до фінальної промови. І він вважає своєчасним шокувати своїми заявами коринтян, щоб сприяти їх правильному рішенню: якщо їх наставники праві, тоді він, Павло, не правий, але якщо ж правий він – а більшість членів коринтської общини явно були упевнені в цьому, – тоді вказані проповідники пропонують їм не просто забарвлену в місцевий колорит інтерпретацію Благої звістки. Вони ставлять під загрозу все те, що справжня Блага звістка зробила в їх общині, відмовляючись сприймати істинний глибокий сенс хреста і воскресіння. Ці проповідники, незалежно від того, розуміють вони це чи ні і прагнуть вони до цього чи ні, чинять на догоду ворожій християнам силі.
Історія церкви показує, на жаль, що часто, коли люди, які вважають себе християнами, здійснювали угодні дияволові справи (наприклад, геноцид або жорстоке поводження з дітьми), церква не називала речі своїми іменами; і коли (що бувало досить часто) люди звинувачували один одного в спілкуванні з сатаною, це було просто політичною грою. І великодушний і широко мислячий ліберал, який терпіти не може говорити, що хтось не правий, легко може впасти у велику помилку і піддатися впливу зла. І якийсь недалекий і зашорений консерватор, який майже завжди вважає, що не праві абсолютно всі, може видати добро за зло. Але ми не можемо запідозрити Павла в жодній з цих помилок. Він боровся за достовірність Благої звістки, і питання про це стояло дуже гостро; чи стане Звістка про Ісуса просто одним із складових елементів місцевої філософської і релігійної культури або вона залишиться провідником нового творіння, яке творить Бог?
