2 Коринтян 10:12-18 – Похвала в єднанні з Господом
«Бо не сміємо вважати себе чи рівняти до інших, що самі себе хвалять, вони нерозумно самі себе міряють собою, і рівняють з собою себе. Ми ж не будем хвалитись над міру, а в міру мірила, що його Бог призначив на міру для нас, щоб і до нас досягти. Бо ми не розтягуємося над міру, ніби не досягли ми до вас, бо ми досягли аж до вас із Євангелією Христовою. Ми не хвалимось над міру у чужих працях, але маємо надію, що як буде рости ваша віра, то за нашим мірилом сильно звеличимося ми між вами, щоб і в дальших за вами країнах звіщати Євангелію, а не хвалитись готовим, як це чужі твердять. А хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі! Бо достойний не той, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь!»
Якось одним сніговим ранком я відводив свого сина в школу. Він одягнув теплі черевики, рукавички, вовняну шапку і тепле пальто. Коли ми досягли місця призначення – а синові було близько п’яти років, – нам довелося докласти чимало зусиль, щоб роздягтися і привести себе в порядок перед тим, як йти в клас. Щоб допомогти йому впоратися з черевиками, мені довелося сісти на лавку в роздягальні; лавка була для маленьких дітей і мала висоту не більше 30 см. Коли я на неї сів, виявившись майже на підлозі, до нас підійшов інший маленький хлопчик. Він зупинився перед нами, обвів мене від ніг до голови поглядом (моя голова якраз була на рівні його), а потім заявив: «Мій тато вищий, ніж ви».
Запропоноване порівняння не зовсім співпадає за змістом з думками, які висловлює тут Павло, проте це дуже близько. Украй легко зробити поспішний висновок про людину, яку ви намагаєтеся охарактеризувати, але вам необхідно на хвилину замислитися і запитати самих себе: а чи правильну міру ви використовуєте, чи вірно вибрали співвідношення, чи всі факти враховуєте при цьому? І помилка людей, до яких зараз звертається Павло, полягає в тому, що вони роблять занадто поспішні судження, засновані на невірній оцінці як самих себе, так і інших людей.
Небезпека, що виникла зараз, – це частина тієї проблеми, про яку вже йшла мова в посланні трохи раніше: швидше за все, тут маються на увазі люди, що «зарекомендували себе», які висували умову Павлу, що, якщо він хоче знову відвідати коринтську общину, йому необхідно мати при собі «рекомендаційні листи» – неначе вам потрібен офіційний дозвіл на те, щоб зайти в дім, який ви самі ж і побудували і де живе ваша власна сім’я! Подібно до того, як у випадку з християнином, якого Павло послав разом з Титом (див. кінець розділу 8), ми не знаємо його імені, так і у випадку з Павловими опонентами не можна точно встановити, хто були ці люди, що «зарекомендували себе» (в. 12 і 18). Коли він детальніше говорить про них у наступному розділі, виникає враження, що це були ще якісь апостоли або, можливо, представники інших апостолів: ясно це були християни з юдеїв, які намагалися вивести коринтську общину з-під опіки і Павлового керівництва. Проте ці люди не схожі на тих юдеохристиян, з якими Павло полемізував у Посланні до Галатів, бо ці останні вимагали від новонавернених прийняти обрізання. Якби в нинішніх опонентів були схожі цілі, то Павло не забув би вказати на це, що зробило б зрозумілішими їх розбіжності з Павлом. Замість цього вони, мабуть, просто прагнули до того, щоб коринтська община виявила до них більше поваги, ніж до нього, як визнаним і видатним наставникам і керівникам. Кінець кінцем, вони поводилися так, ніби Павло взагалі не мав жодного значення для общини і не заслуговує якогось особливого ставлення до себе з боку коринтян.
Але за яким шаблоном вони міряють його і себе? Павло рішуче вимагає від них відповіді на це запитання. Йому здається, що вони порівнюють себе із собою ж; якщо три людини невисокого зросту стануть мірятися один з одним, то для них може здатися, що вони мають дуже навіть чималий зріст – до тих пір, поки до кімнати не увійде по-справжньому висока людина. Чи: я можу загордитися, що мій зріст дорівнює семи футам; проте якщо мене підвести до приладу для виміру росту у футах і дюймах (чи метрах і сантиметрах), то мої ілюзії тут же розвіються. Коли Павло думав про ті зусилля, які він доклав, про завдання, які йому вдалося вирішити, він ніколи не порівнював себе з іншими людьми. Він міряв себе тільки за допомогою істинного Божого мірила – того одкровення, яке містило в собі доручення, дані йому Богом із самого початку його служіння. Він навіть у думках не мав – намагатися порівняти себе ще з кимсь. Він порівнював себе тільки з тим, так би мовити, шаблоном, який сам Бог встановив конкретно для нього.
І цей шаблон, це мірило, ці доручення включають і коринтську церкву! Це показує, яким сміхотворними, вірогідно, мали здатися для її членів претензії новоприбулих мандруючих учителів, які хотіли для себе якогось особливого визнання з боку коринтян. Заснування церкви в Коринті було однією з тих справ, які доручив Павлу зробити Бог. Він це зробив; він належав їм, а вони – йому, у сенсі найближчих і найтепліших сімейних стосунків, які і можуть мати місце тільки в середовищі народу Христового. Саме цей пункт він і хотів прояснити для своїх адресатів, перш ніж продовжити шлях до них. Якщо доводиться робити якісь зіставлення і з’ясовувати, хто є хто в історії і житті коринтської общини, то вони не можуть просто узяти і викинути Павла із загальної картини: адже він був тим, хто першим прийшов до них і проповідував Звістку про Христа. Що б відтоді у вас не відбувалося, але це залишається основоположним і непорушним фактом вашого християнського буття; і це є те божественне доручення, яке він повинен був виконати; і, має на увазі Павло, те, що коринтська церква все ще існує, є найкращою рекомендацією і похвалою йому – від Бога, – яку тільки можна мати.
І це ще не все. Він повний надій і бажання розширювати масштаби свого служіння. Як ми бачили в найпершому вірші послання, Блага звістка поширилася на той час вже за межі Коринта, в інші області південної Греції. Павло виражає свої плани продовжувати працювати над цим і далі. Від самих коринтян це може зажадати, як Павло каже у в. 15, ще більше віри: не віри в якогось іншого, досконалішого бога, а вже наявної в них віри в Бога, Який здійснюватиме нові і ще чудовіші речі, ніж навіть те, що вони могли собі досі уявити. Якщо вони зупиняться зараз на такого роду дурницях, як суперечка про лідерство чи шанування тих або інших наставників, або чомусь подібному, вони можуть позбутися розуміння реальних завдань, які ставить перед ними Блага звістка.
У всіх цих міркуваннях Павло міг мати на увазі одну специфічну проблему, на яку він натякає у в. 15 і 16 і повертається до неї в Рим. 15:20. Особливе доручення, отримане їм від Господа, полягало в тому, щоб бути одним з перших місіонерів і проповідників, тобто нести Звістку в ті місця, де її ще не чули. У цьому, власне, і полягає те «міряло», яким він міряє себе самого. У даному випадку йому неважливо, які доручення Господь дав іншим людям, оскільки він повинен залишатися вірним своєму. Можливо, що тут Павло мав на увазі угоду, яку він уклав з Петром та іншими єрусалимськими апостолами, як про це повідомляється в Гал. 2:9, що вони підуть з проповіддю в єврейські громади, а він піде до язичників, хоча зрозуміло, що дотримуватися цього на практиці було досить складно (оскільки євреї жили тоді по всьому Середземномор’ю серед язичників), що не усвідомлювалося до кінця. Втім, що турбувало Павла найбільше, так це реалізація принципу, згідно з яким він не повинен був вторгатися на чужі території і щоб інші апостоли або проповідники не претендували на статус «засновників» тих церков, які раніше Бог доручив і дав сили заснувати йому.
Усе вищесказане підводить Павла до визначення того, що є християнська «гордість» чи «похвала»: всякий, хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі, в ім’я Господнє! Він вже наводив цю цитату (узяту з Єр. 9:23) у Першому Посланні до Коринтян (1:31), де стверджується, що все, чим би церква не хвалилася – не в останню чергу її соціальні переваги або культурні досягнення, які могли мати ті чи інші наставники, що мали риторичний дар, – має перебувати в підпорядкованому положенні стосовно хреста. Цього разу він цитує ці слова знову із зрозумілою, але дещо відмінною метою. Він хоче застерегти церкву від тих, хто прагне «зарекомендувати самих себе», але не має рекомендації від Господа, а також він готує читачів до сприйняття одного з найбільш, можливо, приголомшливих текстів, які Павло колись писав. Цей текст – у розділі 11 – присвячений «похвалі», яка має показати коринтянам, а також і нам, що означає творити своє життя разом з Христом за допомогою Його хреста. Таку похвалу ви хочете почути від мене, запитує Павло? Тоді ви її почуєте; але не чекайте, що вона буде схожа на щось, що вам близьке і знайоме. Вам доведеться зрозуміти, що «єдність з Господом» спричиняє за собою радикальну переоцінку цінностей. Здійснюється абсолютно неймовірний переворот – і це відноситься в тому числі і до «похвали».
