2 Коринтян 10:1-11 – Полонення думок
«А я сам, Павло, благаю вас лагідністю й ласкавістю Христовою; я, коли присутній слухняний між вами, а не бувши між вами сміливий я супроти вас. І благаю, щоб я, прибувши, не осмілився надією, що нею я думаю сміливим бути проти деяких, що про нас вони гадають, ніби ми поступаєм за тілом. Бо ходячи в тілі, не за тілом воюємо ми, зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові, і покарати ми готові всякий непослух, коли здійсниться послух ваш. Чи на обличчя ви дивитеся? Як хто певний про себе, що Христовий він, нехай думає знов по собі, що як сам він Христовий, так само Христові й ми. Бо коли б я ще більш став хвалитися нашою владою, яку дав нам Господь на збудування, а не на зруйнування ваше, то не осоромлюсь. Та щоб не здавалось, ніби хочу лякати вас листами. Бо листи його кажуть важкі та міцні, але особисто присутній слабий, а мова його незначна, такий нехай знає оце, що які ми на слові в листах, неприсутніми бувши, такі ми й на ділі, присутніми бувши.»
Я увесь був вимазаний пічною сажею і шпильки кущів, всередину яких я сховався, проколовши одяг, устромилися в мою шкіру. Я нікого не бачив, але мені було добре чутно, що хтось тихо ходить біля мене. Якихось можливостей досягти бажаної мети в мене тепер не залишалося; питання стояло лише про те, щоб не видати себе. Шпильки устромлювалися в шкіру все сильніше, і, незважаючи на всі мої зусилля залишатися нерухомим, мені треба було поворушитися і почухатися хоч би трохи. Мене почули, і вмить я був виявлений. У наступні декілька секунд на мене була одягнена нарукавна пов’язка, і я вимушений був перейти на бік супротивника.
Це була, звичайно, тільки гра – прекрасна розвага, яку організували вожаті в таборі для хлопчиків на лоні шотландської природи, серед пагорбів і лугів. Нас поділили на дві команди (іноді бувало і більше число команд) і поставили мету – добути прапор супротивника, який кожна з команд ховала у своїх таборах, що розмістилися на невеликій відстані один від одного, на протилежних схилах дикого пагорба. Правила гри дозволяли вибрати декілька чоловік з команди, які мали б право брати в полон гравців з команди-суперника і приєднувати їх до своєї групи. Поступово одна з команд мала стати численнішою, що дало б їй можливість здолати супротивника.
У в. 3, 4 і 5 Павло описує свою стратегію в битві або, точніше сказати, в операції із захоплення в полон думок супротивника. Осереддям цього фрагмента є слова із в. 5: ми «полонимо всяке знання на послух Христові». Це дуже сміливий задум, і весь цей фрагмент 10:1-11 присвячений міркуванням про сміливість, сміливість апостола, який балансує між м’якістю і упокорюванням Христовими і відвагою, завдяки якій руйнуються твердині. Смерть і воскресіння Царя Ісуса тут, як і скрізь, стоять у самісінькому центрі Павлових роздумів. У цьому місці, коли він звертається до теми, яка переважала на початку послання, – його непоказна репутація серед коринтських християн і критика його манери проповідувати, його служіння, його апостольства, якій він піддавався за його стиль з боку деяких членів їх общини, – і демонструє те, що знаходиться в самому осередді його відваги, яку він цілком здатний проявляти, не лише знаходячись далеко від своїх адресатів, через послання, але і будучи присутнім особисто серед них. У нього немає жодного бажання виявляти свою відвагу, але без цього, мабуть, не обійтися. І вони повинні знати, яке джерело і мотиви цієї відваги. Вони виникають з добре продуманої і вже тривалий час втілюваної на практиці стратегії війни, яку він провадить. Всюди в Павлових посланнях (наприклад, Рим. 13:12, Еф. 6:10-20 і 1Сол. 5:8) детально говориться про зброю, яку він використовує в боях; тут він вказує на те, проти чого вона використовується. Вона спрямована і використовується в битві проти різного роду ідей, софістики, філософій і світоглядів, які містять у собі елементи, протилежні до істинного знання про Бога. Павло прекрасно знає, про що говорить: світ Древньої Греції, Малої Азії, Сирії, Палестини кишів всякого роду релігіями і культами, філософськими вченнями і світоглядами, «таємничою» магією і «піднесеною» мудрістю, різними таємними присвяченнями і екстатичними практиками. Але серед цього багатоголосся він визнавав тільки одну подію, в якій абсолютно і безповоротно виявила себе могутність істинного Бога, Творця світу; і це були смерть і воскресіння Ісуса, Месії. У Павлове завдання не входило дати людям новий релігійний досвід, який став би ще одним з проявів духовної різноманітності, що наповнює світ, який оточує його. Ні, навпаки, він твердо протистояв чисто людським системам думки, які хоча і несли в собі певні відблиски істини, проте загалом швидше відводили людей убік від пізнання істинного Бога, ніж наближали до Нього.
Тому Павло, природно, ставав об’єктом страшної ненависті серед його сучасників у тій же мірі, в якій він і його погляди є предметом обурення з боку людей нашого часу, які вважають за краще дотримуватися розпливчатого релігійного плюралізму, ніж визнавати, що існує тільки один істинний Бог і що тільки Він відкриває Себе абсолютно унікальним і приголомшливим чином через Ісуса Христа, істинного Володаря світу. У результаті Павло таким чином вимушений захищатися: йому доводиться відбивати не лише аргументи суперників, але і пояснювати своїм однодумцям, що такого роду боротьба украй потрібна.
Проте такого роду ідейне протистояння може породити не зовсім вірний погляд, згідно з яким виходить, що абсолютне всякий світогляд або філософія, яка не є за зовнішнім виглядом християнською, повинна категорично відкидатися. Павло пропонує дещо іншій підхід. Він не був дуалістом. Для нього усе, що відносилося до істини, мало пряме відношення і до Бога. Істина як така, при неправильному до неї ставленні, може легко стати для людини засобом самовпевненості і гордині, і так дуже часто відбувається. Але таке становище може бути виправлене; і одним з дієвих засобів цього є «полонення» і заміна нарукавної пов’язки, що стане знаком переходу полоненого на бік істини. Немає на світі жодної такої концепції або світогляду, навіть найістиннішого і найбільш піднесеного, який не міг би стати приводом або навіть предметом для людської зарозумілості і тим самим бути перекрученим. Подібним же чином не існує і такий, нехай навіть найменший відблиск або натяк на справжню реальність, сильно або слабо спотворений і що потьмянів, який не можна було б поставити на служіння Творцеві світу і законному його Господові.
Само слово «Господь» дає нам чудовий приклад. У Павлові дні «господом», «паном» або «володарем» світу, так само як і його «спасителем», визнавався Цезар[1]. Павло бере ці титули і додає їх до Ісуса, здійснюючи свого роду крадіжку того, чим гордилися Його вороги. Те ж саме він робить і з безліччю інших ідей і образів, наприклад з поняттям «Повнота Божества» в Кол. 2:9, використовуючи вираз, який мав широкий вжиток у певних язичницьких релігіях того часу, і проголошуючи, що такі і подібні до них слова відносяться з більшою справедливістю до Ісуса. Можливо, одним з найяскравіших і найвідоміших прикладів є вказівка Павлом у своїй промові в атенському ареопагу (Дії 17:23) на вівтар Незнаному Богові. За Павловими словами, як вони передані автором Дій Апостолів, така назва цього вівтаря свідчить нам про єдиного істинного Бога, Який відкрив Себе в усій повноті через Ісуса, Месію і Господа.
Полонення думок із самого початку існування церкви залишається одним з основних її завдань. Але завдання не полягає тільки в тому, щоб захоплювати в полон і робити християнами тих, хто знаходиться поза церквою. Також вона спрямована і на самих членів церкви і якраз про це говорить Павло в цьому фрагменті послання. Він знає, що на даний момент коринтська община в цілому схиляється до нього (7:5-16). Але ще залишається, мабуть, певна кількість наставників, які могли перебувати в конфронтації з ним і казати про нього те, що казали і раніше: що він, хоча і непоганий письменник, проте оратор ніякий; і що, не дивлячись на те, що він приндиться на відстані, він є повною нікчемою в особистому спілкуванні. Павло визнає, що він, і справді, будучи абсолютно простою людиною, як і всі інші, не є якоюсь «духовною» особою в тому сенсі, в якому вважали себе його опоненти.
Центральна думка цього фрагмента полягає в наступному: якщо вони кидають йому виклик, то він готовий прийняти його. Моє служіння, крім усього іншого, полягає і в тому, щоб відбивати нападки тих гордівників, які занадто заносяться і таким чином опираються істинному знанню про Бога. Якщо я так дію відносно людей, що знаходяться поза церквою, то невже я не зможу діяти подібним же чином, якщо це знадобиться, і відносно тих, хто вже є членом церкви?
Багато людей сьогодні вважають, що таке розуміння Павлових слів створює картину занадто нездорової ситуації в коринтській общині. Вони не можуть допустити для себе, що між церковними учителями могло бути таке жорстке протистояння. Але нам доводиться визнати це як факт з двох міркувань. Павла звинувачували за його невдачі і непривабливість, за не дуже зв’язний виклад свого вчення. Він же, зі свого боку, збирається показати, що ті, хто стверджує це глибоко помиляються; і вони зрозуміють це, коли він представить їм далі свої аргументи і факти. Він збирається хвалитися собою, але ця похвальба є чимось абсолютно протилежним тому, що зазвичай під цим мають на увазі. Докази, які він зараз наведе, самі по собі послужать доброю ілюстрацією тих принципів, які він відстоює. Уявлення про гордість і гордовитість у результаті самі захоплюються в полон і ставляться на службу Благій звістці про Ісуса.
[1] Звання римських імператорів, починаючи з Октавіана Августа, який був усиновленим внучатим племінником Юлія Цезаря, від якого і прийняв це ім’я. Наступники Августа, незалежно від того, чи були вони споріднені з Цезарем чи ні, незмінно наслідували його приклад, нарікаючи себе Цезарями. – Прим. пер.
