2 Kоринтян 3:7-11 – 3:12-18

2 Kоринтян 3:7-11 – Смерть і слава

«Коли ж служіння смерті, вирізане на каменях буквами, було таке славне, що Ізраїлеві сини не могли дивитись на обличчя Мойсея, через славу минущу обличчя його, скільки ж більш буде в славі те служіння духа! Бо як служіння осуду слава, то служіння праведности тим більше багате на славу! Не прославилося бо прославлене, у цій частині, ради слави, що вона переважує, бо коли славне те, що минає, то багато більш у славі те, що триває!»

Два підлітки, увійшовши до вітальні, сіли і розвалилися в кріслах. Вони обидва слухали через навушники музику, і вираз їх облич був абсолютно відсутнім, оскільки вони були поглинені звуками чутними тільки для них одних. Один з них ритмічно мотав головою в різні боки; другий рухав пальцями, уявляючи себе гітаристом.

Ніхто з них не звертав уваги на те, що відбувалося в цей момент в іншому кінці кімнати. Там за піаніно тим часом сиділа гостя сім’ї; вона була знаменитою піаністкою, але ніхто з членів цієї сім’ї не знав про це; вона була приятелькою їх добрих друзів, які попросили прийняти її на пару днів. І зараз вона репетирувала перед концертом. Звуки тихої і прекрасної музики розливалися по всій кімнаті, проникали в передпокій, летіли вгору сходами – наповнювали увесь будинок, народжуючи в слухачів таке відчуття, неначе несподівано на їх очах розцвів сад, від якого розносяться весняні пахощі квітів і дерев.

Хазяйка будинку спустилася зі своєї кімнати вниз і увійшла до вітальні. Вона зупинилася в дверях, і при погляді на своїх двох дітей на її обличчі відбилося змішане почуття нерозуміння і розгубленості. Потім вона владним жестом спробувала показати їм, щоб вони на секунду відволіклися і звернули увагу на живу музику.

– Хіба ви не розумієте, чого себе позбавляєте? – неголосно промовила вона.

Старша дочка, слухаючи на своєму плеєрі через навушники чергову композицію якогось гурту, що виконував важкий рок, прочитала лише по губах, що сказала мати, і запитала:

– Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі те, – відповіла мати, – що в нашому будинку звучить чудова музика, а ви навіть уваги на це не звернули!

Хлопчик, який був трохи молодший за свою сестру, на хвилину зняв навушники і спробував послухати те, що грала їх гостя.

– Ця музика нікуди не годиться! – сказав він. – Вона схожа на якесь тужливе дзвякання дзвоника.

І він знову одягнув навушники з музикою, що гуркотить звідти.

Мати зробила ще одну спробу напоумити їх.

– Послухайте, – сказала вона, – те, що зараз ви слухаєте на своїх плеєрах, буде забуте буквально через декілька днів. Наступного тижня ви слухатимете вже щось нове і навіть не згадаєте про те, що зараз гримить і деренчить у вас у вухах. Але те, що вона грає на піаніно, живе у віках. Люди насолоджуються цією музикою вже не одне століття, і вона стає для них ще важливішою і змістовнішою з кожним роком!

– Я радий за них, – відповів хлопчик, – але мені це абсолютно не цікаве.

Я розумію, що навів недосконалий приклад для порівняння. Протиставлення, яке наводить Павло, набагато більш глибоке і серйозніше, ніж контраст, який можна відчути між сучасною рок-музикою, безліч композицій якої не живе довше за два-три тижні, і знаменитими творами великих композиторів-класиків. Контраст зі сфери музики навіть може породити асоціації з культурним снобізмом, який Павло терпіти не міг. Але ситуація, коли засмучена мати намагається переконати послухати класичну музику своїх дітей, яким такого роду музика абсолютно байдужа, чимось нагадує становище, в якому опинився Павло, намагаючись довести до свідомості коринтян розуміння того, що прагнення отримати Духа – річ набагато важливіша, а головне гідна їх, ніж гонитва за смертю; що «новий Заповіт», який Бог уклав з людством через Ісуса Христа, – це щось набагато славніше, ніж «Старий Заповіт», який був укладений раніше через Мойсея.

Сенс протиставлення для нас тут більш ніж очевидний – поза сумнівом, Павло робить таке протиставлення навмисно, щоб з цим неможливо було не погодитися, – але не для коринтських християн. Що залишається не зовсім зрозумілим для нас, так це причина, по якій Павло зосереджує таку увагу на вказаному моменті. Можливо, у Коринті були люди, які учили членів ще молодої церкви необхідності дотримувати Закон Мойсеїв? Але в посланні в цілому – за винятком цього фрагмента – немає нічого, що підтверджувало б таке припущення. (У 11:22 апостол звертається до своїх опонентів, які були явно юдеї, проте там не з чого не видно, що вони учили про важливість Закону подібно до проповідників, з якими Павло веде полеміку в Посланні до Галатів.)

Мені думається, що Павло, швидше, хотів недвозначно раз і назавжди вирішити з коринтянами це питання – показати, як недосяжно новий Заповіт перевершує старий; і, роблячи це, він, як завжди, звертається до історії про встановлення Старого Заповіту. Розділ 3, фактично, є першою частиною розгорнутої аргументації, яку Павло вибудовує крок за кроком, досягаючи вищої точки в 6:3-10, де він роз’яснює коринтянам, що життя і служіння істинного апостола Ісуса Христа насправді набагато славніші, не дивлячись на те, що для них воно могло не здаватися таким.

Члени коринтської церкви уявляли собі, що всякий апостол – що вважався лідером нового руху, до якого вони прилучилися, – повинен повністю відповідати стандартам ефективного і успішного керівника, що володіє витонченим ораторським стилем, має особисту чарівливість і вміє догодити натовпу, прикладів чого тоді можна було зустріти просто безліч. Але Павло категорично заявляє їм із цього приводу, що всі вказані якості можна порівняти, використовуючи реалії сьогоднішнього дня, з дешевою низькопробною популярною музикою, і вони не мають нічого спільного із способом життя, до якого закликає Блага звістка про Ісуса. Вони подібні (щось аналогічне Павло міг мати на увазі) до похмурих тінейджерів, які не хочуть навіть краєм вуха послухати справжню музику, які не в змозі відчути, що в ній містяться і пристрасть, і краса, і захват, і любов, причому в такій мірі, якої вони собі і уявити не можуть. А спосіб, який Павло обирає для того, щоб розповісти їм про це, – це одне з біблійних оповідань про Мойсея, яке протиставляється історії Благої звістки і діям Духа.

Одна з подій у Мойсеєвому житті, яку наводить Павло, знаходиться у Вих. 34. Мойсей, піднявшись на гору, перебував там довгий час, отримуючи від Бога настанови відносно того, як і з чого будувати скинію, в якій сам Бог збирався оселитися і таким чином перебувати серед Свого народу. Народ же тим часом переконав Аарона відлити ідола, золотого тельця, відносно чого раніше Мойсей від імені Божого наказав у своєму Законі, що такого роду діяння повинні каратися смертю. Мойсей, якому Бог відкрив те, що сталося, був у такій ситуації вимушений клопотати про народ, благаючи Бога простити їх провину перед Ним. Палке благання з глибини серця зробило Мойсея здатним отримати нове одкровення про Бога: Мойсеєві була дещо відкрита слава Божа і він осягнув, що Бог, залишаючись непримиренним до гріха, одночасно є Бог усе покриваючої і незникаючої милості. І коли Мойсей повернувся після сходження на гору в стан ізраїльтян, його обличчя світилося, і народ був так сильно цим наляканий, що Мойсеєві довелося накинути на обличчя покривало і постійно носити його, за винятком тих моментів, коли він входив у скинію, де Бог являв йому Свою присутність і говорив з ним лицем до лиця.

Основна Павлова теза тут, таким чином, полягає в тому, що незважаючи на всю велич цього одкровення Божого, воно втрачає всяке значення порівняно з тією славою, яка відкрилася завдяки Благій звістці, Звістки про Ісуса, через Якого Божий Дух могутньо діє в людях, щоб наповнити їх життя і принести їм остаточне позбавлення від смерті і засудження. Проте, подібно до матері в описаному мною випадку, Павлу доводиться обґрунтовувати це положення, оскільки його істинність неочевидна для людей, розуми і серця яких захоплені абсолютно іншою культурою і які дотримуються власної системи цінностей, що разюче відрізняється від його. Звичайно, Павлове обличчя не сяє світлом у буквальному розумінні; будь воно так, коринтяни взяли б це до уваги і, можливо, виявили більшу повагу до нього. Але Павло намагається донести до них, що коли Бог діє серед них Своїм Духом, то вони дістають доступ до слави, що набагато перевершує Мойсеєву славу.

Суть цієї частини аргументації полягає, фактично, у тому, що християни повинні керуватися у своєму житті не тим, що видиме для всіх, але тим, що доки значною мірою приховане (див. 4:18); але саме це останнє і є те, що перебуватиме вічно, а не є просто яскравими і гучними досягненнями цього світу, сьогодні блискучими, а завтра зникаючими в небутті; воно не є просто спосіб життя або один з типів культури, оскільки все це тлінне і скороминуще, але є тим, що відноситься до життя по той бік смерті. Велика частина цього послання присвячена пов’язаній з усім цим тематикою, і в цьому фрагменті він зосереджує увагу на тому контрасті, який існує між усіма визнаним і славним служінням Мойсеєвим і як здається зовнішньому спостерігачеві неславним служінням, яке здійснює Павло як апостол. Він закликає їх прагнути до справжньої слави, хоча в даний момент вони і не в змозі її бачити; намагатися розчути таємничу і заворожливу музику Благої звістки, не дивлячись на те, що доки вони більше прив’язані до скороминущого блиску і гуркоту культури, що оточує їх. Це заклик, до якого церкві необхідно прислухатися знову і знову.

2 Коринтян 3:12-18 – Покривало і слава

«Тож, мавши надію таку, ми вживаємо великої сміливости, а не як Мойсей, що покривало клав на обличчя своє, щоб Ізраїлеві сини не дивилися на кінець того, що минає. Але засліпилися їхні думки, бо те саме покривало аж до сьогодні лишилось незняте в читанні Старого Заповіту, бо зникає воно Христом. Але аж до сьогодні, як читають Мойсея, на їхньому серці лежить покривало, коли ж вони навернуться до Господа, тоді покривало здіймається. Господь же то Дух, а де Дух Господній, там воля. Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього»

У повідомленні вказувався час, коли мало статися сонячне затемнення.

Газети, радіо і телебачення постійно повторювали попередження про те, щоб люди не намагалися дивитися прямо на сонце. Навіть використання сонцезахисних окулярів могло б вам не допомогти, якби ви спробували це зробити. Охочим поглянути на сонце було необхідно використовувати товсті, сильно затемнені окуляри. Магазини, в яких продавалися такого роду окуляри, мали непоганий дохід. Попередження, таким чином, мали позитивну дію. На завершенні усього цього якась жінка навіть написала в одну з центральних газет про свої нерозуміння відносно усієї події. Якщо це затемнення було таким небезпечним, писала вона, чому в такому разі люди так прагнули його побачити на власні очі.

Немає сумнівів, що політики і ті, хто ініціював масову рекламу, робили це тому, що бачили в цьому просто хорошу можливість заробити на видовищі чималі гроші. На щастя, по-справжньому дивні речі залишаються поза нашою владою, і ми не можемо їх експлуатувати у своїх вузько егоїстичних інтересах. Але в наведеному прикладі мені хотілося б скористатися образом захисного скла, яке запобігає шкідливому впливу на вас деяких дуже яскравих речей або явищ, на які ви хотіли б поглянути.

Мойсей, як ми читали в попередньому фрагменті, вимушений був накинути собі на голову покривало, щоб ізраїльтяни не були засліплені сяйвом слави, що випромінювалося його обличчям у результаті його перебування в присутності Божій і споглядання відблисків сяйва Його слави, які він сподобився спостерігати. Ізраїльтяни повинні були вживати, так би мовити, заходи особистої безпеки для того, щоб випадково не поглянути на сяюче Мойсеєве обличчя. Основна Павлова думка в цьому фрагменті та, що його служіння, його діяльність як апостола, зовсім не схожа на служіння Мойсеєве. Суть його служіння полягає, навпаки, у тому, щоб всі могли побачити Божу славу.

Павло прагне поставити особливий акцент на тому, що, оскільки їх служіння з Мойсеєм радикально відрізняються одне від одного, то йому слід використовувати найбільшу «свободу» і мати величезну сміливість (в. 12). Він не повинен приховувати справжньої Звістки; він зобов’язаний говорити усе прямо, не таячись і не прибігаючи до різних риторичних прийомів для впливу на аудиторію. Коринтяни, мабуть, критично ставилися до його грубуватої манери проповідувати без використання відшліфованих оборотів і витончених мовних зворотів. Вони були б значно більш раді, якби він говорив з ними культурнішою мовою і в той же час м’якше, непрямим чином трохи відкриваючи ті чи інші істини християнства, не пред’являючи їм жорстких вимог і не бентежачи їх своїми викриттями. Але ні, Павло зовсім не такий. Він категорично заявляє: оскільки ми маємо таку надію, ми повинні говорити сміливо і відверто. А причиною цього служить те, що діємо ми за натхненням від Духа, а де Дух Господній (в. 17) – там свобода!

Як він підходить до цієї тези у своїх міркуваннях – на цьому дуже цікаво зупинитися трохи детальніше. Ми з легкістю допустили при читанні цього фрагмента, що тут продовжує йти мова про контраст, який є між служінням Мойсея і Павла. Ми також на додаток до цих думок, про які однозначно говориться в тексті, висловили здогадку, що Павло, можливо, був упевнений у перевазі свого служіння над служінням Мойсеєвим. Крім того, цілком можливо, він хотів сказати, що Мойсей сподобився залучитися до слави дещо іншого роду, ніж сам Павло. Але хвилиночку: усе Павлове міркування обертається навколо твердження, що обличчя Мойсеєве сяяло найсправжнісінькою славою Божою! У цьому якраз і була проблема! Мойсей, насправді, поглядав на Бога, і завдяки цьому його обличчя сяяло світлом слави. Але проблема була не в Мойсеєві; проблема була в комусь ще, а саме – в інших ізраїльтянах. Як Павло наполягає в Рим. 7, проблема полягала не в Мойсеєві і Законі. Проблема полягала, так би мовити, у сирому і важко оброблюваному матеріалі, яким були люди з нечутливими і засліпленими серцями (в. 14), яких Закон мав хоч якось змінити.

Таким чином, Павло бере біблійну розповідь про Мойсея і покривало та тлумачить його сенс на двох рівнях. По-перше, він каже, що, оскільки головною причиною, по якій Мойсей покриває своє обличчя, був стан людських сердець, ми бачимо ще і зараз, що покривало лежить і на самому Законі, «Старому Заповіті», коли він читається під час синагогальних богослужінь. Інакше кажучи, Закон, насправді, є одкровенням Божим; він, дійсно, служить істинним керівництвом, будучи великою історією, спрямованою до свого завершення, до події пришестя Месії. Але для тих, чиї серця ще не підготовлені, на них як би накинуте «покривало».

Звідси витікає (що можна вважати другим виміром Павлового тлумачення), що разом з покривалом, яке лежить на Законі під час його читання, таке ж покривало лежить і на серцях тих, хто читає його (в. 15). Павло, звичайно, не мислить тут усунено про юдейський народ, ніби він сам не був його частиною. Він має на увазі, у першу чергу, ту людину, якою він сам був раніше, будучи не здатен бачити або навіть уявити собі, щоб розіпнутий Ісус з Назарету міг бути Месією Божим, тим, у Кому надія і доля Ізраїлю отримали своє виконання; тим, через кого Бог сказав своє «так» на усі обіцянки, дані в давнину (1:20). Він дивиться із скорботою, як це виражено і в Рим. 9:1-5, на своїх одноплемінників і жадає настання того великого моменту, коли покривало нарешті буде зняте.

Проте яким чином воно може бути зняте? Павло продовжує міркувати, маючи на увазі Вих. 34. У розповіді про Мойсея, що використовує покривало, говориться, що він знімав покривало лише тоді, коли входив час від часу в скинію, у присутність Господню. Покривало було потрібне лише через неприйняття людських сердець, але в ньому абсолютно не було ніякої потреби, коли він говорив віч-на-віч з Господом. Тобто Павло бере Вих. 34:34 («А коли Мойсей входив перед Господнє лице на розмову з Ним, то здіймав покривало») і, дещо змінюючи, розширює його сенс: нині, коли б хто не звернувся до Господа – слово «навертатися» може означати «звернеться» або «розкається», – покривало знімається. (Нам обов’язково треба тут підкреслити основну ідею: що коли хтось звертається до Господа, він стає здатний розуміти справжній сенс Біблії.)

Павло, як ми пам’ятаємо, так пояснює природу свого служіння: воно є служіння, в якому «покривало» не використовується і яке не несе в собі ніяких псевдотаємних речей і риторичного трюкацтва. Це служіння, що вимагає від його виконавця «сміливості», «свободи в мові», бо він і його слухачі – це люди, що «навернулися до Господа», і внаслідок цього їх серця тепер уже не грубі і не черстві. Ви не потребуєте більше захисних екранів, каже коринтянам Павло. Вам надалі вже не треба дивитися на славу Божу через товсті затемнені окуляри. Покривало раз і назавжди зняте і відкинуте.

Але постає ще запитання: яким чином Павло застосовує цей текст з Книги Виходу для усунення конфліктних моментів у стосунках зі своїми адресатами? Оскільки, каже він, ім’я «Господь» у цьому тексті може відноситися до Духа, Який тільки і може пом’якшити серце і змінити життя людини, Який несе нове життя вже зараз і гарантію його продовження в майбутньому (1:21-22). Таке міркування підводить Павла до можливості сказати чи не найчудовіші слова в усьому цьому розділі (в. 18). Коли він дивиться на общину, а община дивиться на нього, то в такому взаємному спогляданні кожен дивиться в цей момент на того, у чиєму серці живе і діє Дух, Господь, Який здійснює зцілення, Який пом’якшує і змінює їх серця, Який дає їм нове життя – іншими словами, відкриває і наповнює їх своєю славою. Павло в даному випадку не міркує про те, яким способом, залежно від традицій того чи іншого віросповідання, ми споглядаємо лице Господнє. Він не вдається до розбору того, кого ми споглядаємо – Бога чи Ісуса. Він каже лише – і це цілком можна вважати смисловим вінцем усього розділу – про те, як ми вдивляємося, як споглядаємо животворчого Духа в обличчях наших єдиновірців.

Замислимося над цим (особливо над тим образом, який Павло вживає у в. 18). Коли уранці сонце встає над горизонтом, залежно від пори року воно часто світить своїми променями у вікна будинку моїх сусідів і тільки потім у мої. Я дивлюся на сусідський будинок і бачу сонячне сяйво. Так, вигукує Павло, ми дивимося на славу Господню і бачимо її, як у дзеркалі; але замість того, щоб ховатися або використовувати покривало, ми виявляємо себе, кожен з нас кожного другого преображеним подібно до того, як був преображений Мойсей, сходячи від однієї сходинки слави до другої, бо Господь, Дух, діє в нас.

Звичайно, зазвичай наші обличчя не сяють, як у Мойсея, хоча існує декілька історій, що дійшли від християн колишніх поколінь, в яких розповідається про подібного роду випадки). Але основна думка Павла в цьому місці полягає в тому, що ця слава осягається нами шляхом віри. І вона є якраз те, що вам не хотілося б приховувати або затемняти, застосовуючи хитромудрі формулювання. Завдання апостола – як і будь-якого істинного служителя християнської Благої звістки – полягає в тому, щоб бути провідником цього нового і оновлюючого Заповіту; а це, поза сумнівом, припускає сміливість, відверту, для усіх зрозумілу і усім доступну проповідь. І славу.

Попередній запис

2 Коринтян 3:1-6

2 Коринтян 3:1-6 – Дух і буква «Чи нам знов зачинати доручувати самих себе? Чи ми потребуємо, як дехто, листів ... Читати далі

Наступний запис

2 Коринтян 4:1-6 – 4:7-12

2 Коринтян 4:1-6 – Світло в темряві «Ось тому, мавши за милосердям Божим таке служіння, ми не тратимо відваги, але ... Читати далі