2 Коринтян 4:1-6 – 4:7-12

2 Коринтян 4:1-6 – Світло в темряві

«Ось тому, мавши за милосердям Божим таке служіння, ми не тратимо відваги, але ми відреклися тайного сорому, не ходячи в хитрості та не перекручуючи Божого Слова, але з’явленням правди доручуємо себе кожному сумлінню людському перед Богом. Коли ж наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він образ Божий. Бо ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа, ми ж самі раби ваші ради Ісуса. Бо Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої в Особі Христовій.»

Я прийшов трохи раніше призначеного часу в офіс однієї організації, де в мене мала відбутися зустріч. Вахтер, що сидів на вході, направив мене до секретаря, який провів мене через два сходові прольоти, а потім через дуже великі та імпозантні двері, які явно вказували на приймальню керівника організації. Минуло вже багато років відколи ми бачилися з жінкою, що сиділа в цьому кабінеті тепер, і я не був упевнений, що зможу її відразу дізнатися.

Коли ми увійшли до кабінету, дуже презентабельна жінка середнього віку, широко посміхаючись, піднялася з крісла і попрямувала до нас, протягуючи мені руку. Я подумав, що моя пам’ять, здається, ще не почала мені зраджувати; я відразу ж її упізнав і, слід сказати, вона майже не змінилася з часу нашої останньої зустрічі. Ми потиснули один одному руки. «Приємно зустрітися з вами знову», – сказав я. Вона подивилася на мене з якимсь подивом, а потім пішла в протилежний кінець кімнати до ще одних дверей; від її несильного поштовху двері відкрилися. Там у внутрішньому кабінеті сиділа жінка, з якою якраз у мене і була призначена зустріч. І я її відразу ж упізнав, оскільки вона зовні абсолютно не змінилася. Я помилково прийняв секретаря за керівника цієї організації, яка зараз сиділа переді мною.

Павло виявляє серйозну заклопотаність тим, що коринтяни могли вирішити, що він вважає себе кимсь на кшталт керівника організації. Насправді він – просто один зі службовців, секретар, асистент: він той, у чий обов’язок входить супроводжувати людей до начальника. Він лише один з конторських службовців у Христа. Саме про це свідчить в. 5: «Бо ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа!» Ми приводимо людей до Нього, а не прагнемо тримати їх у приймальні, неначе ми самі є тими, кого ним тільки і треба знати. Якби ми надумали так поступати, то перестали б відповідати нашому власному покликанню. Наша робота полягає в тому, щоб сприяти популярності Ісуса, поширювати знання про Нього, а самим залишатися в тіні, не загороджуючи собою Його світла.

Світло при цьому – основна тема, про яку веде мову в цьому фрагменті Павло. Можливо, що він натякав тут на той момент у своїй біографії, коли він, повний несамовитої ворожнечі до молодої церкви, на шляху в Дамаск був повержений на землю сильним спалахом світла, що зливалося з небес і засліпило його. У цьому світлі він побачив воскреслого Ісуса в славі. Ця зустріч перевернула все його життя, причому сам Павло надавав значущість не лише пережитому ним тоді, але і сенсу того, що з ним сталося. Роздумуючи над цим, він дійшов висновку, що раз Ісус воскреснув з мертвих, то Він, дійсно, є Месія. Якщо ж Він є Месією, то виходить, що саме в Ньому і через Нього здійснилися і продовжують здійснюватися всі божественні цілі та обіцянки. Він є Син Божий, образ Божий, нове божественне світло.

По суті, Він є той, через кого Бог творить нове творіння. А світло, яке засліпило Павла під час його шляху в Дамаск, світло, яке несподівано спалахує в серцях людей, що чують його проповідь Благої звістки про Ісуса, – це все те саме світло, що сяяло на самому початку, коли Бог творив світ. «Хай станеться світло», – повеліває Бог-Творець, і з’являється світло (Бут. 1:3): світло, яке, як каже Іван (Ів. 1:5), «у темряві світить, і темрява не обгорнула його». Через Ісуса Бог привів у буття новий світ. Блага звістка не говорить про якогось іншого бога, який відмінний від того, що створив цей світ, але говорить про того ж самого Бога-Творця, Який дає нове життя і світло всьому світу – світу, куди здавна проникли і володарюють над ним смерть і пітьма. Павло підводить підсумок своєму міркуванню за допомогою божественного веління, яке поміщене в Бут. 1, і каже: те, що сталося зі мною того дня, те, що сталося з вами, коли ви увірували, і те, що відбувається зі всякою людиною, яка «навертається до Господа» (див. 3:16), є момент нового творіння (див. 5:17).

Мені здається, що Павло під час подібних роздумів прийшов до віри в Ісуса Христа як того, Хто єдиний є віддзеркаленням найживішого Бога, Світло нового творіння може випромінювати тільки живий Бог; і коли ви кидаєте ваш погляд на Ісуса, як це було і в Павла, коли ви зустрічаєтеся з Ним лицем до лиця, то несподівано розумієте, що дивитеся ні на що інше, як на сяйво слави самого Бога. Це, у свою чергу, відкриває вам доступ до знання про сокровенні таємниці всесвіту і божественні плани про нього; і в цьому знанні сконцентрована така кількість світла, яке, вивільняючись, яскраво освітлює вам шлях через пітьму світу. Про всі ці речі говориться у в. 6.

Завдяки цьому нам стає зрозуміла надмірна упевненість і напористість. Якщо ви по-справжньому вірите, що Бог відкрив Себе через Ісуса, у Його житті, смерті і воскресінні, і поставив вас на служіння проповіді Благої звістки, тоді вам немає потреби прибігати до всякого роду риторичних хитрощів і хитросплетінь. Вам абсолютно не треба провадити нечесну, подвійну гру, коли ви тлумачите Біблію або ділитеся Благою звісткою з іншими. Ви просто покликані говорити про це відкрито, прямо і з відвагою. Адже, окрім усього іншого, це не є проповідь і знання про бога, який абсолютно нікому невідомий. Ні, це Звістка усе про того ж Бога-Творця, образ Якого носять усі люди і про що хоч би смутно здогадується кожен з нас. Кожна без виключення людина наділена совістю, до якої звернена християнська Звістка, як лист або звісточка від майже вже забутих родичів, що народжує старі добрі спогади і несе нові надії.

Але не всі реагують на неї однаково, і Павлу про це, як нікому іншому, добре відомо. А причиною цього, каже він, є те, що «покривало» ще не скинуте з внутрішнього погляду єврейського народу, і він ще не пережив того, що сталося з ним самим; але Звістка спрямована не лише йому, але і всім іншим народам. Проте трагедія полягає в тому, що дуже багато людей з різних народів залишаються сліпими, як би з «покривалом» на серцях, накинутим богом «цього віку». Павло в даному випадку так називає носія темної сили, сатану, який опирається Божій істині та світлу. Звичайно, Павло знає, що як у його випадку, так і у випадку багатьох інших, Блага звістка змогла зробити діри в цьому покривалі. Тут виявляється те, як Павло намагається уникнути попадання в словесну пастку, щоб, з одного боку, його слова не були зрозумілі так, ніби люди, що навертаються в християнську віру, стають християнами, просто вибравши її з безлічі інших релігій за чисто випадковим збігом обставин; з іншого боку, він говорить так, щоб ніхто не подумав, що Блага звістка про Ісуса недоступна розумінню найпростіших людей. Зовсім невірно вважати, що християнське благовістя є певною дивною, досить чужою силою, що вторгається в життя людей і змушує їх ставати тим, чим вони в принципі бути не можуть. Навпаки, такою дивною і чужою силою є те, що здійснює «бог цього віку», який намагається закрити людям доступ до зцілення і животворчого світла Благої звістки.

Таким чином, виходить, що цей фрагмент містить сутнісне розуміння Павлом того, що він робить. Христос є найповніший і найадекватніший вираз єдиного Бога-Творця, за образом Якого були створені усі люди. Проповідувати про Нього не означає вдаватися до якогось дивного або безглуздого заняття; суть цієї діяльності полягає в тому, щоб відкривати істину і світло, які нехай часом дуже смутно, але відчуваються усіма без виключення людьми. І нехай ніхто не думає, що джерелом цього світла та істини є сам Павло. Він всюди проповідує зовсім не про себе і намагається представити не себе. Він проповідує про Ісуса і виявляє Його.

2 Коринтян 4:7-12 – Скарб у посудинах глиняних

«А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас. У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені. Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове. Бо завсіди нас, що живемо, віддають на смерть за Ісуса, щоб з’явилось Ісусове в нашому смертельному тілі. Тому то смерть діє в нас, а життя у вас.»

Сер Олівер Франк був одним з найчудовіших і найзнаменитіших людей в Оксфорді під час мого перебування там студентом. На ранньому етапі своєї кар’єри він читав лекції з філософії; він також обіймав посаду директора Оксфордського коледжу, коли був досить молодий. Тепер він очолює інший коледж, куди він зміг повернутися на місце директора після свого звільнення з цієї посади в бурхливий період кінця 60-х років. Але що найчудовіше, у той момент, коли він покидав місце директора, його запросили на серйознішу посаду, і він обіймав її в найбільш важливий, хоча і короткий, відрізок часу після закінчення Другої світової війни, якраз коли починала набирати оберти холодна війна і був створений Північноатлантичний альянс (НАТО). Він став послом Великобританії в США.

Як послу йому постійно доводилося мати справу з президентом – по один бік Атлантики і з прем’єр-міністром – по другий. Він був, можна сказати, у них однією з найбільш довірених осіб. Він часто відправляв термінові, надзвичайної важливості і найвищої міри секретності повідомлення з Вашингтону в Лондон і отримував такого ж роду повідомлення назад. Звітувати про результати своєї роботи по телефону було украй ризиковано, оскільки все ретельно прослуховувалося. Для доставки інформації існувала спеціальна дипломатична пошта, яку транспортували щодня одним з авіарейсів через океан. Таким був спосіб для надійного переправлення відомостей. Але коли виникала нужда у відправці інформації найвищої міри секретності, яка при цьому мала бути доставлена в максимально короткі терміни, він не довіряв її навіть особливій пошті. Він поміщав її в звичайний конверт і відправляв звичайною поштою.

У фрагменті, який ми збираємося розібрати, Павло говорить про те, що навряд чи хтось міг би бути уражений вмістом найзвичайнішого листа, відправленого звичайною поштою, де йдеться про повсякденні справи і турботи. Вісник сам по собі не має особливо великого значення; максимально важлива – просто життєво важлива і невідкладна – сама Звістка. Подвійний божественний блеф, якщо буде дозволено так виразитися, переслідує мету перехитрити владу і сили віку цього, подібно до того, як подвійний блеф посла був спрямований на обман ворожих агентів. Коринтяни дивилися на конверт – на Павла, на його зовнішній вигляд, на його манеру проповідувати, на його безперестанні пригоди, бідність, а тепер ще і стан, що межує із смертю, – і могли дійти висновку, що він нічого привабливого собою для них не являє. Він, на їх думку, повинен був мати значніший вигляд, якби дійсно був вісником, що несе важливі повідомлення від живого Бога!

Ні, каже Павло: просто ви випустили з уваги один дуже важливий момент. Усе йде абсолютно інакше: важливість Звістки вимагає, щоб вісник був як можна менш помітний і сильно не впадав у вічі. У даному випадку виявляється дуже точним порівняння такої Звістки і вісника, що її несе, із скарбом, поміщеним у глиняний горщик або глек; вони дуже крихкі і недовговічні, проте в даному випадку важливе, який скарб у них поміщений. Невірно приписувати їм якусь цінність самим по собі.

Це все одно, що конверт почав вважати себе листом. Так Павло починає описувати, що є життям істинного апостола, і цей опис триває в тій або іншій формі упродовж усього іншого тексту послання. Тут бере свій початок перерахування бід і знегод, що припали на долю Павла, говорити про які він продовжить детальніше в розділах 6, 7 і 11. Але вже на самому початку він відразу повідомляє усю суть: апостольське служіння він зводить на основі Благої звістки, і вона проявляється через його життя і навіть через його тіло. І він абсолютно переконаний, що це неспроста. Ця невід’ємна якість його діяльності, усього його покликання.

Природно, Блага звістка – це передусім проповідь про смерть і воскресіння Ісуса. Усе написане Павлом незмінно обертається навколо цих центральних подій. Але в жодному зі своїх послань він не вплітає ці події в саму структуру того, про що пише і роздумує, як він робить це в цьому, суто особистому посланні, зміст якого можна уподібнити потоку сліз, що виливаються із самої глибини серця його автора. «Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове». От стан Павлів, який він пережив в Азії (1:8-10), і він усвідомлював цей досвід як щось, що не лише не суперечить Благій звістці, але, навпаки, що парадоксальним чином підтверджувало її. Якщо ви хочете вже тут і зараз на своєму власному житті пізнати дію воскресіння, то в такому разі вам треба бути готовим до пізнання дії хреста. І якщо в коринтян є щире бажання бачити і мати стосунки з апостолом, який живе згідно із Звісткою, яку він проповідує, – Павло не був повністю упевнений, що в них є таке бажання, але вони, вірогідно, були упевнені в цьому для себе, – то вони повинні звернути увагу от на що. Не надаючи особливого значення презентабельності і риторичній манері апостола, що може відвести убік від проблем і страждань цього світу, намагатися розгледіти в ньому того, хто готовий віддати себе на смерть заради Ісуса, щоб і життя Ісуса могло відкритися в їх, хоча ще і смертному, людському житті.

Надзвичайно дивним чином виходить, що життя і смерть не є чимось, що обмежене досвідом окремої людини. Вони є те, що впливає на тих, з ким і для кого проповідники і апостоли здійснюють свою місію. Смерть, каже Павло, діє в нас – а життя у вас! Іншими словами, як він пише про це в Кол. 1:24, його власні страждання, згідно з не до кінця збагненною божественною дією, є частиною месіанських страждань самого Ісуса, чия смерть і життя мають місце в Павловому тілі і, більше того, чинять дію на церкви, які він заснував. Як це відбувається – залишається таємницею. Але в Павла не виникає і тіні сумніву, що це відбувається. Одночасно він прагне, щоб коринтяни не уявили це неправдиво. З того, що він страждає, а вони завдяки цьому процвітають, ще не витікає, що вони тепер піднялися над смертю, а він залишився в цьому смертному стані. Усе це означає лише те, що існує певний глибокий взаємозв’язок між ним і коринтянами. І саме це і має, за його переконанням, зробити їх ближче один одному і зміцнити їх любов.

Коли ми зіставляємо в. 8 і 9 цього розділу із в. 8 і 9 першого розділу, виявляється одна вкрай примітна річ. «У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми, – каже Павло в цьому фрагменті, – ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені». Але при читанні першого розділу видно, що час від часу такого роду важкі обставини могли сприйматися саме як сильна внутрішня пригніченість, як крайнє нерозуміння, покинутість і загибель. Подібний стан міг виникнути в нього, швидше за все, через навислу над ним смертельну небезпеку. Те, про що говорить Павло в цьому фрагменті, є не що інше, як просто оцінка минулих подій, які були ще свіжі в його пам’яті. Усі слова цього фрагмента несуть у собі величезну розраду тим, хто піддається гонінням, терпить різну скорботу, ніяковість, поневіряння, переживає втрати та інші неприємності. Усе це, поза сумнівом, майже завжди пов’язане із станом, що описується тут як пригніченість. І це близько або навіть тотожне тому, що переживав Павло. Але така скорбота і ніяковість можуть вказувати на життя, яке згодне з благовістям. Саме такого роду речі відбуваються дуже часто з істинними служителями Ісуса Христа. І це також є один з надійних способів, щоб у жодному разі не сплутати служителів з їх хазяїном або начальником і не прийняти конверт за лист.

Попередній запис

2 Kоринтян 3:7-11 – 3:12-18

2 Kоринтян 3:7-11 – Смерть і слава «Коли ж служіння смерті, вирізане на каменях буквами, було таке славне, що Ізраїлеві ... Читати далі

Наступний запис

2 Коринтян 4:13-18

2 Коринтян 4:13-18 – Бог потіхи всілякої «Та мавши того ж духа віри, за написаним: Вірував я, через те говорив, ... Читати далі