2 Коринтян 4:13-18 – Бог потіхи всілякої
«Та мавши того ж духа віри, за написаним: Вірував я, через те говорив, і ми віруємо, тому то й говоримо, знавши, що Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить з Ісусом і нас, і поставить із вами. Усе бо для вас, щоб благодать, розмножена через багатьох, збагатила подяку на Божу славу. Через те ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній. Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги, коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне!»
«Тоді відправився я в Карфаген». Це рядок з однієї із знаменитих поем Т. С. Еліота[1]. Хтось з відвідувачів книжкового магазину, відкривши відповідну сторінку книги і прочитавши ці рядки, міг би спантеличитися питанням, що має на увазі тут автор? Чи дійсно він вирушив у Карфаген, місто в Північній Африці? Якщо це так, то що робити з усім іншим змістом поеми? – Чому він постійно повторює одну і ту ж фразу стосовно цього міста «Горить, палає»? І навіщо він каже тоді: «О Господь, Ти витягнув мене звідти»? Такого роду труднощі при читанні поеми, написаної в XX столітті, цілком можуть привести читача в крайнє замішання.
Але в той же час ці дивні фрази можуть викликати в когось і цілком визначені асоціації, що маються на увазі автором; ця назва викликає цілий світ образів, світ, який при читанні поеми розкривається в ній в абсолютно новому ракурсі, а часто з абсолютно іншим змістом. Еліот, поза сумнівом, пропонує тут алюзію на слова одного з найвідоміших у західному світі письменників і на найзнаменитіший його твір: на блаженного Августина і на його «Сповідь». У ній Августин описує, як у молодому віці він приїхав у Карфаген і побачив перед собою величезне місто, повне розпусти, що затягує його повз волю. Тільки Бог, за визнанням автора, міг (і в його випадку зробив це) «витягнути його звідти». Еліот, використовуючи спочатку тільки одну фразу, потім веде нас до того, щоб представити нам сучасний еквівалент Карфагена; а ліричне «Я» у поемі представлене в образі нового Августина. Виходить, що одна фраза містить у собі цілий світ.
Павло іноді теж використовує такий прийом, наводячи тільки короткий витяг з Біблії, коли він хоче, щоб його читачі уявили собі цілісну картину і зрозуміли напрям авторської думки. У даному випадку це цитата теж з віршованого твору, тільки біблійного, а саме з Пс. 116: «Я вірив, коли говорив»; цей не особливо сильний і насичений образами вислів, подібний до вищезгаданого, оскільки дуже часто люди говорять про те, у що вони вірять, або про те, що вони припускають. Проте давайте поглянемо на це трохи інакше. Про що в цілому йде мова в псалмі? І про що знову-таки в цілому говориться – у нашому фрагменті послання? Чи співвідносяться ці тексти один з одним?
Так, співвідносяться. І досить цікавим чином. Павло говорить упродовж усього послання, як у даному випадку і в цих віршах, про те, як він виявився в стані, близькому до відчаю, навіть втративши надію залишитися живим, і про те, як Бог Своєю силою, на його власний подив, зробив здатним його воскреснути з мертвих і дав йому нове життя. А от, про що каже псалом:
- Люблю я Господа, бо Він почув голос мій у благаннях моїх,
- бо Він нахилив Своє ухо до мене, і я кликатиму в свої дні!
- Болі смерти мене оточили і знайшли мене муки шеолу, нещастя та смуток знайшов я!
- А я в ім’я Господа кличу: О Господи, визволи ж душу мою!
- Господь милостивий та справедливий, і наш Бог милосердний!
- Пильнує Господь недосвідчених, став я нужденний, та Він допоможе мені!
- Вернися, о душе моя, до свого відпочинку, бо Господь робить добре тобі,
- бо від смерти Ти визволив душу мою, від сльози моє око, ногу мою від спотикання.
- Я ходитиму перед обличчям Господнім на землях живих! Я вірував, і тому говорив: я сильно скрушний.
- Я вірив, коли говорив: Я сильно пригнічений!
- Я сказав був у поспіху: Кожна людина говорить неправду!
- Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?
- Я чашу спасіння прийму, і прикличу Господнє ім’я!
- Присяги свої Господеві я виконаю перед усім народом Його!
- Дорога в очах Господа смерть богобійних Його!
- О Господи, я бо Твій раб, я Твій раб, син Твоєї невільниці, Ти кайдани мої розв’язав!
- Я жертву подяки Тобі принесу, і Господнім ім’ям буду кликати!
- Присяги свої Господеві я виконаю перед усім народом Його,
- на подвір’ях Господнього дому, посеред тебе, о Єрусалиме! Алілуя!
Думаю, немає потреби детально говорити про смислову відповідність між моліннями псалму і Павловою ситуацією – вони абсолютно адекватні. Усе більше, ніж очевидно. З тим знанням Біблії, яке мав Павло, який, крім того, із самого дитинства незмінно молився словами псалмів, він вважав, що досвід випробувань і бід, відбитий у цьому псалмі, цілком співзвучний з його власним станом, в якому він знаходився зовсім нещодавно. Йому здалося, що смертельно небезпечні пастки були розставлені йому і що зловісний запах підземного світу наповнив його очікуванням швидкої смерті. І там у глибинах відчаю і страшних передчуттів ГОСПОДЬ, Бог Ізраїлів, прийшов до нього на допомогу; той Бог, Який, як Павло добре знав, є Отцем Ісуса; Бог, силою Якого Месія, що пережив увесь морок залишення Богом і смерті, воскрес до нового життя. І з Ним сталося свого часу те саме, що з Павлом: «Ти визволив душу мою, від сльози моє око, ногу мою від спотикання».
Таким чином, коли Павло роздумує тут про пережите ним, він бачить себе в тому ж становищі, що і укладач псалму: всупереч усьому «він залишився вірний, і зараз говорив» про це (в. 10). Псаломщик залишився вірний і говорив – звертаючись до ГОСПОДА у відчайдушному благанні, з глибини свого страждання, а також і до тих, хто читатиме або пісенно виконуватиме його псалом. Павло теж зберігає вірність і говорить у молитві і подяці Богові, Який воскресив Господа Ісуса. Він вимовляє усе це як у своїй сердечній молитві, так і на свідоцтво тим, хто читає його послання: оскільки він, подібно до псаломщика, дуже сильно бажає, щоб уся подія з ним стала джерелом ще більшої дяки живому Богові. Адже чим більше людей сповнюватиметься вдячності Богові, тим усе більшою мірою світ наближатиметься до тієї мети, для якої він і був створений, і тим більше сила Божа відкриватиметься тим, хто украй потребує її рятівної і цілющої дії. Павло мав на увазі увесь псалом, відчувши те ж саме, що і його автор, досвід чого був переосмислений у світлі Благої звістки про Ісуса. І зараз він використовував Пс. 116 як засіб для того, щоб звернутися до коринтян з наміром показати, що його страждання або невдачі і нещастя не щось ганебне і негідне апостола, ні; вони є приводом для них віддати хвалу Богові разом з ним.
Так Павло повертається у в. 16 до того, з чого розділ 4 починався: пояснення причин того, чому він не падає духом, незважаючи на всі обставини, які людей можуть кидати в такий важкий стан, що вони починають зневірятися в турботі Божій про їх життя. І роздумуючи про це, він врешті-решт приходить до абсолютно приголомшливих висновків відносно християнської надії, які виражає геніальним чином.
На жаль, часто сьогодні люди не зовсім вірно розуміють, що Павло має тут на увазі. Найлегше подумати, керуючись сучасними популярними уявленнями, що у в. 17 і 18 йдеться про незначність матеріальних зовнішніх речей. Дійсно, є велика спокуса припустити, що він відстоює істинну реальність тільки для усього нематеріального і безтілесного та в цьому сенсі – «для духовного». Проте, як і в інших його текстах, так і, особливо, у наступному розділі цього послання, ми побачимо, що в цьому фрагменті мається на увазі зовсім не це. Павло говорить не про «фізичну» або «нефізичну» реальність, а про справжній світ і за контрастом з ним про світ майбутній. Поняття «видиме» відноситься до того, що ми можемо бачити лише обмежений проміжок часу. Але справжня божественна реальність, яка одного прекрасного дня заповнить собою все в наново народженому світі, буде також фізичною, але тільки в якомусь іншому, більш насиченому сенсі, що ми ледве зараз можемо собі до кінця і уявити – настільки воно буде прекрасною і чудовою.
Усе, що ми знаємо про це, – це те, що в новому світі буде величезне «багатство слави». Слава, яка була дана через Закон абсолютно меркне в променях тієї слави, яка трохи відкривається нам завдяки Благій звістці, як Павло стверджує в розділі 3. Тепер він проголошує, що і ця остання слава, яка знаходиться в нас, як скарб у посудинах глиняних (в. 7), – ніщо в порівнянні з тією славою, яка буде відкрита. І у світлі її навіть найжахливіші і смертельно небезпечні біди і страждання, які обрушуються на Павла, здаються йому як «легке наше горе». Він виказує тут розуміння, що нинішнє тіло – це тільки перший, так би мовити пробний, одяг, який у призначений Богом момент буде замінений на прекрасніші і досконаліші наряди. Слід зауважити, що таке розуміння абсолютно відрізняється від того, згідно з яким вважається, що «теперішнє тіло є зовнішньою по відношенню до особи тимчасовою оболонкою, яка колись (дяка Богові) буде скинута разом з усіма тяготами тілесного життя». Сказане Павлом навіть більше, ніж погляд, який можна було б виразити в такому вигляді: «У нинішньому тілі я живу все одно що в наметі, але в майбутньому я житиму як у палаці!»
З цієї проблеми Павло міркуватиме в наступному розділі. Проте вже зараз нам недаремно було би знати, який напрям прийме його хід думки. До цього моменту Павло говорив лише про своє апостольське покликання і діяльність та намагався роз’яснити читачам, чому незважаючи на всі обставини, які повинні, вірогідно, привести його в повний відчай, він не падає духом. Щоб наочно показати причини такого стану речей, він розписує в усіх подробицях своє уявлення про воскресіння в його відношенні до нинішнього життя з його стражданнями і скорботою. Детально описуючи це, він, крім усього іншого, покаже, як його служіння узгоджується з універсальним божественним планом, за яким головна мета Бога, – примирити світ із самим Собою.
[1] Мається на увазі відома поема Еліота «Безплідна земля», видана їм у 1922 р. – Прим. пер.
