1 Коринтян 13:8-13 – Любов – міст у божественне прийдешнє
«Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!»
Коли Вольфганг Амадей Моцарт був ще юнаком і жив зі своїм батьком Леопольдом (до речі, теж прекрасним музикантом) у Відні, то, кажуть, відкидав з ним час від часу один забавний жарт. Молодий Вольфганг частенько досить пізно після бурхливих дружніх вечірок повертався додому; батько його на той час вже лягав спати. Вольфганг відкривав піаніно і починав грати, просто по черзі перебираючи всі клавіші клавіатури; піаніно під його пальцями звучало то тихіше, то голосніше… потім, не дійшовши до кінця клавіатури, він раптом припиняв грати на одній з передостанніх клавіш і вирушав спати.
Старий Леопольд у цей час, як розповідається в історії, починав, прямо не прокидаючись, ворочатися в ліжку, коли чув крізь сон, що не всі ноти були дограні до кінця. Така ситуація створювала для людини, яка мала дуже сильне відчуття музичної гармонії, такий внутрішній дискомфорт, що це нестерпно було переносити. Тому йому нічого не залишалося робити, як, розігнавши дрімоту, піднятися з ліжка, – спуститися вниз до інструменту і дограти декілька нот, що не дограли.
Немає сумніву, що він мав можливість помститися за себе своєму синові, що понад міру розпустувався, але це вже інша історія. Що нас більше цікавить зараз, так це те, як Павло говорить про заклик любові, який є закликом самого життя, – як незавершений музичний твір, фінал якого ще далеко не зіграний, і це спрямовує наші погляди до божественного прийдешнього. Музика любові, яка одного разу досягне свого кульмінаційного завершення, таким чином, не є те, що ми зобов’язані грати. Її виконання – це велика честь для нас.
Давайте на хвилину, перш ніж продовжити, зупинимося і поглянемо уважніше на відмінність, яка є між обов’язком і привілеєм. Не секрет, що занадто часто християнське життя відносно його моральних вимог уявляють як певний набір обов’язків: отаке нудне і украй виснажливе заняття, що має на меті відповідати відстороненому і навряд чи досяжному зразку. Але Павло розглядає усе життя в цілому через призму божественного прийдешнього – прийдешнього, що розцвіло вже в сьогоденні в особі Ісуса з Назарету, і передусім у Його воскресінні, завдяки якому стало явним, що Він – Божий Месія, Істинний Володар світу. У цьому прийдешньому Павло бачить світ, повний радості, веселощів і особливо любові. Таким чином, у сьогоденні є тільки три речі, які вказують на це прийдешнє (в. 13): віра, яка поглядає на Бога, Який відкрив Себе через Ісуса і довіряє Йому в усьому; надія, яка спрямована до Бога і до того, що Він збирається зробити в майбутньому, але що в той же час вже стало частково явним завдяки воскресінню Ісуса; і любов, завдяки якій буде остаточно пізнано те, що вже частково ми можемо знати зараз, і осягнуте те, що вже частково збагненне і осягнуте (див. 8.3, і, напр., Гал. 2:19-20 і 4:9).
Але чому любов називається Павлом найбільшої з них? Бо, як співається в одному церковному співі: Віра перетвориться на ведення, Надія перейде в радість, Любов же на небі сяятиме ще сильніше – або в Царстві Божому, яке буде встановлене на землі, як і на небі (як сказав би Павло услід за Ісусом). Проте центральний момент, думаю, тут зрозумілий. Любов – це спосіб існування в новому світі, з яким, по дії благодаті, ми пов’язані. І нам необхідно навчитися йому вже тут і зараз. Це граматика мови, якою ми говоритимемо там. Чим більше ми досягнемо у вивченні цієї граматики тут, тим більше підготовленими ми вступимо туди.
Павло протиставляє ці непорушні істини тому, що служило для коринтян предметом гордості і самовдоволення. Пророцтва? Але вони вже будуть ні до чого в майбутньому світі. Говоріння мовами? Але чи знадобиться це в тому світі, де всі розумітимуть один одного майже без слів? Особливе знання? Але ми дізнаємося там усе, що нам буде потрібно, і усе, що ми будемо здатні дізнатися. Усі ці здібності відносяться до тієї сфери, у рамках якої ми існуємо зараз. Любов – це Божа річка, яка, своїми потоками спрямовуючись у майбутнє, протікає по країні, де не живе гордість; немає боротьби за переважання, немає розбратів у середовищі народу Божого. Ми запрошені увійти до цієї річки тут і зараз та дозволити її течії нести нас.
Павло дуже хоче, щоб коринтяни, окрім усього іншого, навчилися мислити поняттями божественного прийдешнього в його відношенні до сьогодення. Такий спосіб мислення частково схожий з юдейським, на відміну від язичницького способу мислити, що постійно їх привертав. Перший з названих способів також підводить їх впритул до того, щоб поставити воскресіння Ісуса в центр їх розуміння світу, часу, історії і самих себе. От чому розділ 15, зміст якого вже частково мається на увазі в цьому моменті, явить собою кульмінацію усього послання. Тут же Павло, підводячи до завершення свою невелику поетичну частину, використовує три образи, що свідчать про перехід, що вже почався, від сьогодення до майбутнього, про перехід, який показує величезну важливість того, щоб любов стала центром їх життя тут і зараз.
Перший образ описує дитину, яка з часом стає дорослою. «Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина». Говоріння мовами, пророцтва, слова мудрості і знання – усе це дитячі ігри, каже Павло. Покажіть мені щось більш належне дорослим людям: реальну духовність, внутрішню зрілість. Засвідчіть мені таку гуманність, яка залишиться назавжди, вдосконалена і звільнена від усього чужого їй, у новому Божому світі. Інакше кажучи, покажіть мені любов – любов такою, як вона описана тут, любов, яка є вищою формою знання і людського існування, якого тільки можна досягти і в цьому світі, і в прийдешньому.
Другий образ використаний у фрагменті, – дзеркало. Дзеркала робилися у великих кількостях у Коринті, але те, на що звертає увагу читачів Павло, дуже схоже з тим, що каже багато древніх авторів. Коли ви дивитеся в дзеркало, то все, що є правим, там відбивається як ліве. Ви ніколи не можете бачити все, як воно є насправді. Саме на це, каже Павло, і схожий нинішній вік. Ви в змозі зрозуміти дещо в Божому плані, наприклад зрозуміти частково сенс, що відбувається навколо нас або які цілі має Бог відносно створених Ним людей. Але у світі, який прийде на зміну нинішньому, усе стане ясним і очевидним. Вираз «обличчям в обличчя» міг послужити для того, щоб висловити думку, що в божественному майбутньому «ми більше не дивитимемося в дзеркала»; також це могло бути нагадуванням його читачам про те, що, як каже Іван у своєму Першому Посланні, коли Ісус з’явиться, ми станемо схожими на Нього, «бо будемо бачити Його, як Він є» (1Ін. 3:2).
Усе це підводить нас до того, щоб зрозуміти і третій образ, який Павло застосовує, щоб наочно проілюструвати свої думки. У в. 9 і 10 вказується на різницю, яка існує між частковим пізнанням і цілісним досягненням. «Тепер розумію частинно»; така річ, як істинне християнське знання, існує в сьогоденні, хоча одночасно є небезпека, що це «знання» може породити «гордовитість» (8:2). Але в майбутньому – у новому Божому світі, у світі, народження якого чекають християни, проблиски якого засіяли у воскресінні Ісуса – «потім пізнаю, як і пізнаний я». У нинішній момент значуще не ваше знання Бога, але, як вже говорилося в 8:2-3, знання Бога про вас; проте і ваше знання досягне досконалості в майбутньому віці.
Мислити в згоді з планами Божими – от що намагається вселити для них Павло. Якщо ви так робитимете, то ви не лише зрозумієте всю важливість любові, але і знайдете сили впоратися з багато чим: здолати поділення на супротивні один одному угрупування; перемогти спокуси, що криються у вічних розшаруваннях за соціальною ознакою на вечерях Господніх, і самовдоволення, що народжується від володіння духовними дарами. Крім того, ви станете здатними побачити духовні дари в їх істинному світлі. Зрозумієте, що вони допомагають творенню церкви в нинішньому віці і наскільки важливо навчитися користуватися ними правильно. Детальному обговоренню цього і присвячений наступний розділ. Але любов, ця доки не дограна гамма, – є те, що не перестане, і те, що буде завжди в новому Божому світі. Одного разу сам Син спуститься вниз і дограє не догране.
1 Коринтян 14:1-5 – Пріоритети в церковному богослужінні
«Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте, а найбільше щоб пророкувати. Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє, і він духом говорить таємне. А хто пророкує, той людям говорить на збудування, і на умовлення, і на розраду. Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе, а хто пророкує, той Церкву будує. Я ж хочу, щоб мовами говорили всі, а ліпше щоб пророкували: більший бо той, хто пророкує, аніж той, хто говорить мовами, хібащо пояснює, щоб будувалася Церква.»
Одного разу уранці, багато століть тому, у двох будівельників видався вихідний день. Один з них пішов уздовж кривих вуличок старого міста і йшов до тих пір, поки нарешті не виявився в місцині, на якій знаходилася ділянка, де він працював день за днем, роблячи щось дуже важливе. Він будував маленький, але красивий будиночок, цілком відповідний за розмірами для нього і його сім’ї. На зовнішній вигляд він не був нічим особливо видатним. У тій частині земної кулі люди зовсім не піклувалися про те, щоб здивувати інших декоративною обробкою огорожі. Але сам будиночок був зведений прекрасно. Стіни, що простягнулися по периметру невеликого внутрішнього дворика, блищали мармуром. Вікна і віконниці виглядали доброзичливо і гостинно. Кімнати з їх освітлювальними приладами були дуже славними. Тільки він і члени його сім’ї могли б побачити усе це, і для них це був справжній палац. Весь інший світ міг не надавати жодного значення усьому цьому, але для нього це було надзвичайно важливим.
Другий чоловік прийшов на центральну площу міста, де разом з дюжиною інших хлопів продовжив роботи зі зведення величезної будівлі, яка займала значну частину території площі, абсолютно змінюючи її вигляд. Їх виконроб дуже енергійно пояснив для них завдання на день – одній команді підвозити колони до намічених місць, другій – шліфувати каміння, призначене для наступного поверху, третій – відбирати крихітні камінчики для мозаїки, ще одній – робити різьблені великі двері. Але що за будинок таких масштабів вони зводили? Вони будували кафедральний собор для міста: прекрасна і грандіозна будівля, що вселяє своїм виглядом трепет усім, хто молиться і звершує богослужіння в ньому, впродовж майже цілого тисячоліття, символ божественної любові і могутності, що надає можливість кожній людині радісно і покірливо увійти до Його присутності.
Відмінність між двома будівельниками підводить нас до розуміння відмінності, яку Павло проводить упродовж усього розділу 14. Він вже приготував своїх слухачів для засвоєння цього найрізноманітнішими способами. Тут він сконцентровує їх увагу на дуже специфічній проблемі, яка хоча, на перший погляд, і стосується питання впорядкування богослужіння, з іншого боку, на глибшому рівні підходить впритул до самої суті того, що він намагався донести до коринтян.
Контраст тут виявляється між людьми, які зводять своє особисте духовне життя, і тими, хто під час спільного богослужіння, творять общину. Павло нічого не має проти індивідуальної духовності. Це прекрасно (як у тому прикладі про будиночок) – прикрашати інтер’єр своєї власної домівки і робити її місцем присутності краси, радості і затишку. Насправді, у багатьох сучасних церковних колах часто висловлюється побоювання, що Павло був би вимушений нагадувати деяким християнам, щоб вони більше витрачали часу і зусиль на турботу про прикрасу власного дому – розвиток і поглиблення свого особистого знання Бога, переживання Його присутності і любові, – і це загалом правильно і зовсім не є ознакою зацикленого на собі індивідуалізму. Чесноту важко плекати посеред внутрішнього духовного безладу. Але Павло ясно усвідомлював – і знову ж таки такого роду попередження, поза сумнівом, потребують у різних частинах сьогоднішньої церкви – серйозну небезпеку в протиставленні цих двох життєвих орієнтації.
Проблема в цьому фрагменті пов’язана з двома «дарами», наведеними в списку розділу 12. І основне питання, яке він піднімає в першому вірші, таке: чи провадите ви спосіб життя, згідний з принципами, викладеними в розділі 13? Чи реалізуєте дані вам Богом дари в дусі любові? Тут, як і у в. 1,2 розділу 8, мається на увазі певна опозиція: існують речі, які можуть робити вас «самовдоволеними» і дуже пихатими від свідомості своєї значущості, але єдина річ, яка творить людей, це любов. І впродовж усього цього розділу Павло намагається як можна переконливіше показати, що призначення спільного богослужіння саме в тому, щоб «усіх створювати», а не бути тільки місцем для розвитку свого власного дарування, і, звичайно, воно зовсім не для того, щоб випинати це останнє і надиматися від цього. Коли люди збираються разом для поклоніння Богові, Який відкрив Себе в Ісусі, то не для того, щоб зводити свої приватні будиночки. Вони зводять величний собор, куди будь-яка людина могла б прийти і набути радості.
Окремі «дари», на яких Павло концентрує свою увагу тут, – це «говоріння іншими мовами» і «пророцтво», і нам слід сказати пару слів про кожен з них перед тим, як перейти до міркувань апостола про них. «Говоріння мовами», або просто «мови», є даром виголошування промов або фраз, які хоча бувають і осмисленими, але здебільшого промовляються в стані екстазу або сильного збудження, майже несвідомо. Така мова може переживатися як потік хвали, в якій промовець, хоча він може і не промовляти виразно того, що хоче сказати (на що Павло зверне увагу дещо пізніше), хоче виразити і вилити свою любов до Бога, свої почуття відданості і глибокої вдячності Йому. Це щось схоже на максимально особисту мову любові.
У цьому є велика насолода, як знає і сам Павло (див. в. 18), але є також і проблема. Це надзвичайно особиста річ. І коли те сокровенне, чим людина хотіла б поділитися з іншими, не знаходить відгуку чи розуміння в них, це може перетворитися на самомилування і бажання покрасуватися перед іншими – що якраз і можна було спостерігати в Коринті, коли деякі християни довго і голосно молилися, вигукуючи окремі слова, а то і просто звуки, що, ймовірно, вводило їх у певний екстатичний стан або було обумовлене ним, але нікому з оточення не було зрозуміле.
Частина проблеми, що стосується говоріння мовами, як тоді, так і тепер, полягає в тому, що в Коринті, як і в інших містах, існувала безліч релігій і культів, у рамках яких мали місце різні види духовного досвіду, і деякі з них включали форми поклоніння, що припускали входження людини в екстатичний стан або транс, що виражалося іноді і у вигуку слів і звуків. У такому разі, чи не ставала молода християнська община ще одним з подібних культів? Можливо, деякі з членів общини бажали бачити її саме такою: що має, так би мовити, дуже високу якість і продукт, що користується популярністю.
У багатьох частинах сьогоднішнього світу ми стикаємося з протилежною проблемою. «Секулярний» світ морив нас духовним голодом, і багато хто зараз пристрасно шукає різного роду прояву «надматеріального» або «духовного», хочуть доторкнутися до джерел сили і життя, що виходять за рамки фізичного світу. Є люди, які прагнуть довести (всупереч тому, що далі каже Павло), що такі «надматеріальні» знаки або знамення потрібні сьогодні передусім, щоб переконати скептиків в існуванні «духовного» світу. Але цей підхід багатий масою проблем, і в першу чергу тому, що це змушує визнати за основу те, зважаючи на що «секулярний» світ може вирішити, що Бог і світ розділені, що вони віддалені один від одного, і це означає, що світ (всупереч біблійному розумінню) не належить Богові, і Бог не є присутнім і не діє в ньому, хай і таємничим чином, постійно.
Говоріння мовами, і тоді і тепер, залишаються даром, що має велику цінність, яку Бог дає певним людям (не всім: див. 12:30). Проте призначення і шляхи реалізації цього дару, особливо прилюдно, вимагають дуже вдумливого підходу. У в. 5 Павло каже, що тільки в тому разі мови можуть принести реальну користь у богослужебних зібраннях, якщо ті, хто говорить ними, у змозі пояснити за допомогою виразної мови, що для них було сказано, – пункт, до якого ми ще повернемося у в. 13.
На противагу говорінню мовами Павло на перше місце ставить «пророцтво», що розуміється як дар, який творить церкву, і, отже, як той дар, який члени народу Божого повинні шукати і просити в Бога, якщо вони хочуть, щоб Бог використовував їх для будівництва, прикраси і зміцнення усієї общини, а не тільки своєї особистої духовності. Ми, природно, детально говоритимемо про пророцтво під час обговорення розділу. Але що Павло мав на увазі під цим словом, необхідно сказати відразу.
Коли Павло вживає слово «пророцтво», він не має під ним на увазі просте «пророцтво майбутнього», хоча сказане тим, хто наділений цим даром, і допускає можливість виконання. (Навіть великі пророки Старого Заповіту прагнули пояснити як сучасні для них події, так і висловити свої побоювання і божественні обіцяння відносно майбутнього.) Також це поняття не вказує в нього просто на раптові спалахи осяяння, за допомогою яких деякі люди приходять до досягнення чогось або більш глибоко починають розуміти те, про що раніше і уявити собі не могли, і відразу спонукають висловити це, щоб інші – можливо, люди, яких ці нововідкриті знання і стосуються, – могли отримати настанову і отримати з цього користь. Подібний прояв дару теж мав місце в Коринті, і Павло далі не залишає цього без уваги. Проте основний акцент він робить на даній Богом мудрості, знанні, прозорливості і настановах, в яких церква надзвичайно має потребу, якщо, звичайно, вона бажає рухатися вперед, а не ходити по колу, якщо вона хоче зростати як община, а не залишатися випадковим скупченням приватних осіб. У міру просування за текстом розділу ми побачимо, як Павло переконливо показує знову і знову, що «пророцтво», як і інші «духовні» феномени, не потребує «спонтанності», щоб бути істинним.
Настрої нинішньої епохи такі, що в спонтанності часто бачать явні ознаки натхнення, тоді як усе, що вимагає серйозного додавання зусиль, розглядається як те, що не має до натхнення майже ніякого відношення. Але такий підхід більше властивий романтичному світосприйняттю, у рамках якого такі поети, як Уїльям Вордсворт або Джон Китс, у яких, бувало, вірші несподівано народжувалися з певних таємничих внутрішніх джерел – у порівнянні з тією переважною масою поетів, що жили як до них, так і потім, яким доводилося неабияк попітніти над оформленням і відшліфовуванням своїх інтуїції і ідей, – ніж чомусь специфічно християнському. Що стосується мов, то могло статися так, що хтось відчував, що «натхненне» слово відносно якоїсь людини або ситуації має бути сказане без особливого і напружено-молитовного роздуму про цю ситуацію, де було б потрібне, зокрема, звернення до Священного Писання, з якого в якомусь іншому випадку могли бути узяті мудрі і глибокі настанови або думки. Як часто це можна побачити в Першому Посланні до Коринтян, Павло відчуває необхідність запропонувати церковне розуміння мудрості і дати духовну настанову про те, у чому знаходиться суть такої настанови.
Сьогоднішня церква настійно потребує того, щоб прислухатися до цього і зрозуміти, чому ми тут можемо навчитися.
