1 Коринтян 14:6-12 – У церковних зібраннях треба бути зрозумілим
«А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою? Бо навіть і речі бездушні, що звук видають, як сопілка чи лютня, коли б не видавали вони різних звуків, як пізнати б тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук невиразний дає, хто до бою готовитись буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, і жадна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені. Так і ви, що пильнуєте про духовні дари, дбайте, щоб збагачуватись через них на збудування Церкви!»
Два дні тому я брав участь у зустрічі, на якій учасники говорили, і досить успішно, сьома або восьма мовами. Там було багато народу, частина людей приїхали з інших континентів. Один за другим на трибуну піднімалися перекладачі, які перекладали той чи інший виступ на всі необхідні мови, щоб усім учасникам було зрозуміле сказане.
Впродовж форуму я дивився на обличчя людей. Кожного разу, коли давався переклад ще однією мовою, у тих секціях, для кого він призначався, люди приймали пряме положення тіла в кріслах і починали зосереджено слухати – нарешті вони дочекалися того, що могли зрозуміти. Після того, як закінчувався їх переклад, то вони знову відкидалися на спинки крісел, інша ж група, навпаки, пожвавлювалася. І так повторювалося до тих пір, поки виступ, будучи перекладеним, не ставав зрозумілим усім присутнім.
Павло вказує в цьому фрагменті, якщо на церковних зібраннях тільки і роблять, що говорять мовами, то не настане моменту, коли всі присутні зрозуміють усе сказане. Він пропонує для них уявити таку ситуацію; якби він сам прийшов до них і говорив з ними тільки мовами (в. 6). Павло хоче сказати, що сам міг говорити і говорив мовами – іншими словами, це означає, що він не ставився зневажливо до цього дару, – а також, що він не упускає можливості і тут висловитися проти одного окремого угрупування, що існувало в церкві.
Його ідеї досить очевидні за сенсом, але спосіб, яким він їх висловлює, заслуговує детального розгляду. Те, що вимагається для церкви, – це не таємничі вислови і вигуки, а ясні настанови; несподіване розуміння Бога; нове розуміння того, що було відкрито, будь то через вивчення або через безпосереднє натхнення; «пророцтво» у широкому сенсі, про що ми говорили трохи вище (включаючи безліч різновидів його прояву – підбадьорення, викриття, настанова, осяяння, роз’яснення центральних тем Писання та ін.); чи просто «наука», сформульована або у вигляді тлумачення уривка з Біблії, або обговорення якогось морального припису. Усе це, зроблене належним чином, принесе церкви користь, яку не зможе доставити навіть велике число тих, хто говорить мовами.
Павло застосовує три різні образи для того, щоб роз’яснити свої твердження. Він починає порівнянням дару мов з музичними інструментами. Сопілка була одним з найпоширеніших духових інструментів того часу, а «лютня» (ймовірно, щось схоже з арфою), була одним з найбільш популярних струнних інструментів. Але якщо людина не уміла на них грати і в неї при спробі це зробити виникало лише брязкання, то, природно, ніхто з тих, хто проходив повз, не зміг би зрозуміти, що за мелодію вона хоче відтворити. Також йде справа і з мовами. Намагаючись зрозуміти, що вимовляється мовами, слухачі врешті-решт нічого не зможуть розібрати в незв’язних звуках. Тут слід зауважити зв’язок, який Павло встановлює із сказаним на початку розділу 13: нехай я говорю багатьма мовами, але якщо я не маю любові – у даному контексті, якщо я не намагаюся доставити користь іншим людям, – то я схожий на бубон гудячий або дзвінкі мідні тарілки, що відносяться до інструментів, які не відтворюють звуків певної висоти, а тільки створюють шумові ефекти.
Другий образ пов’язаний з військовою справою. Павло в цьому фрагменті, швидше за все, не мав у думках порівнювати християнське життя з підготовкою і веденням війни (як він робить це в 1Сол. 5:8, Еф. 6:10-20, 1Тим. 6:12), але зараз він стверджує, що слухачі мають не лише бути здатними розуміти те, що вимовляється, але що найбільшою цінністю в церкві повинні користуватися промови, які закликають і показують, що слід робити. Звук бойової сурми має призначення оголосити про готовність для здійснення різних військових дій; розмови і висловлювання в церкві мають на своїй меті готувати людей для служіння Богові у світі, в яких би обставинах ним не довелося опинитися.
Третій образ (в. 10-11) дуже схожий на описану мною на самому початку цієї частини ситуацію. Раптом так станеться, що на багатолюдних зібраннях говоритимуть і виступатимуть усіма мовами, окрім моєї, так що я не зможу нічого зрозуміти. Я буду таким чином як би виключений, виставлений за двері під час зустрічі. Це, фактично, та частина основного положення Павла, яку він збирається детально розкрити незабаром. Небезпека тут полягала в тому, що ті, хто пристрасно бажав реалізовувати свої нові дари на церковному богослужінні, абсолютно забували дійсну мету спільних зібрань, яка полягала в тому, щоб церковна сім’я «творилася» як ціле. Якби коринтяни були такі ж проникливі, наскільки, як для них здавалося, вони мають Духа, Який діє в них і через них, – то головним предметом їх прагнень, молитов і наполегливих трудів мала б стати здатність говорити і здійснювати речі, сприяючі творенню тіла Христового, працюючи згідно один з одним, підтримуючи один одного в любові.
Але те, про що Павло говорить тут, має відношення і до ширшого кола проблем, а не тільки до говоріння мовами – а значить, і до багатьох церков, які не мають у точності тих же проблем, які мали коринтяни. Чого тільки вартий, приміром, вибір для богослужіння таких мелодій для гімнів, які, можливо, у музичному плані дуже прекрасні і виразні, але по складності абсолютно недоступні для виконання, а часом і сприйняття, у середньостатистичній общині? Чи куди годиться манера читання Писання, коли читець зі штучною урочистістю, розтягуючи майже кожен склад, «виконує» біблійний уривок «співучо». І виходить, що замість того, щоб спокійно вслухуватися в чудове і животворче слово, як воно є, нам доводиться стикатися з гучно і часом малозрозумілим проголошуваним оракулом, що, звичайно, сприймається як безглуздість у контексті сучасного життя. «Ви говоритимете на вітер», – каже Павло у в. 9, і багато хто з читачів цієї книги подумає те ж саме, коли їм припаде перший або черговий раз стати, прийшовши на богослужіння, свідками такого роду співу або читання.
Можна навести чимало прикладів різних зловживань у церквах, де мріяти б ніколи не могли виконувати складні хоральні наспіви або практикувати читання співучо. Проте небезпеки існують і в них: особисті властивості тих, хто виконує основні функції при звершенні богослужіння – особливо, у тих церквах, де таке «лідерство» означає стояти, подібно рок-зірці, на сцені, обернувшись лицем до всього зібрання – вони можуть дуже галасливо заявляти про себе, подібно до того, як це відбувалося з тими, хто в Коринті говорив мовами, духовні переживання однієї людини виставляються напоказ перед усіма, замість того, щоб сприяти спільному творенню віри і знання.
Власне цим Павло був стурбований передусім. Він хвилюється за те, щоб на церковних богослужебних зібраннях кожна людина дійсно зростала духовно. Він розумів, що надмірне захоплення одними видами дарувань може порушувати внутрішній баланс як усередині окремого члена церкви, так і усієї общини, і заважати їх духовному зростанню. Про ці дві виявлені проблеми він і збирається зараз поговорити детальніше.
1 Коринтян 14:13-19 – Необхідність молитися не лише духом, але і розумом
«Ось тому, хто говорить чужою мовою, нехай молиться, щоб умів виясняти. Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду! Ну, то що ж? Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом. Бо коли благословлятимеш духом, то як той, що займає місце простої людини, промовить амінь на подяку твою? Не знає бо він, що ти кажеш. Ти дякуєш добре, але не будується інший. Дякую Богові моєму, розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!»
Коли ви дивитеся на іншу людину, що ви бачите? Я не маю на увазі, які його або її соціальний статус, колір шкіри, зріст та інше; я маю на увазі, як ви сприймаєте і що думаєте про того, хто він (вона) є? Чи можете ви розглядати його (іі) як повноцінну і неповторну особу?
Деякі сучасні традиції, загалом як і подібні до них древні, надають особливо важливе значення тілу самому по собі. Образи топ-моделей і кінозірок, різного роду дієти і програми, спрямовані на схуднення, – через усе це сучасний, головним чином західний, світ нав’язує людям стереотип, що найважливіша річ у житті – це форма і стан вашого тіла.
Деякі інші традиції, як нові, так і древні, зосереджені на розумових здібностях. Освіта дуже часто в історії розглядалася як шлях розвитку і тренування інтелекту, а заповнення інтелекту як можна більшою кількістю інформації і корисних відомостей було однією з найголовніших цілей учбового процесу. Деякі люди, в яких з якихось причин з їх освітою був пов’язаний не дуже вдалий досвід, виступали, іноді досить рішуче, проти вказаного підходу, проте розуміння інтелекту як основної складової людської особистості залишається досі дуже поширеним.
Ряд інших традицій сконцентровує свою увагу на важливості почуттів, емоцій, що сприймаються як головний прояв людського життя і засіб пізнання як внутрішнього та зовнішнього світу. У концепціях, пов’язаних з такими поглядами, є присутнім прагнення зменшити значення розумових здібностей на користь різного типу натхнень та інтуїції, які породжують піднесені стани і переживання, приносять радість і задоволення та абсолютно не потребують рефлексії і оцінки з боку розуму. Дуже часто люди, коли вони хочуть описати подібний досвід, говорять про «серце», при цьому чітко усвідомлюючи, що фізичне серце, один з головних органів з підтримки життєдіяльності людини, не є дійсним місцем локалізації емоцій і почуттів, хоча майже завжди саме фізичне серце починає битися більш прискорено, відчувати тепло або натхнення під дією сильних емоцій.
Але яке місце серед усього цього в людині займає «дух»? Це одна з найстаріших загадок у Павла: чому в одних випадках він, кажучи про дух, має на увазі глибини людської самосвідомості, на які тільки здатна людина; а в інших випадках він має на увазі Божий Дух, Дух Святий. Ми вже бачили подібне в розділі 2, де був присутнім цілком явний привід для вказаного нерозуміння. Коли Бог виливає Свій Святий Дух на тих чи інших людей, їх знання Бога завдяки присутності Духа переживається ними так, що вони з повною упевненістю можуть назвати Святого Духа своїм власним «духом».
Проблема, яка виникає, коли ми стикаємося з таким поглядом на людину, полягає в тому, що ми занадто звикли до думки про можливість розкладання людської істоти на складові елементи або частини, які легко можна співвідносити і порівнювати одну з одною. Наприклад, коли сьогодні в західному світі заходять розмови про «дух» або «духовність», під тиском культурних стереотипів ми ніяк інакше не можемо мислити про це, ніж як про «не матеріальне», «не тілесне». Такі установки власне і збивають нас з пантелику, коли ми читаємо Павла. Частково проблема, яка існувала в Коринті, полягала в тому, що християни були упевнені в можливості розділити, розколоти людську природу, створену Богом, на різні частини та елементи, і розвивати кожну з них поза зв’язком з усіма іншими. Зокрема, існувала небезпека, що ті, хто мав дар говоріння мовами, повністю відкинуть необхідність застосовувати розумові здібності для потреб церковного богослужіння.
Звичайно (що можна виявляти часто-густо), одночасно існує і прямо протилежна небезпека. Завжди знаходяться люди, які, боячись або соромлячись емоційних проявів як у себе, так і в інших, вважають за краще бути стриманими у вираженні свого досвіду і міркують на богословські теми і виражають свою хвалу Богові з таким відстороненням і в такій манері, неначе вони для дотримання пристойності вимушені схвалити явлену на їх суд картину або похвалити першокласне вино. Це також є проблемою, яку треба вирішувати. Але питання, що розбирається тут Павлом, стосується тих, чий надмірний ентузіазм, пов’язаний з говорінням мовами, спонукав їх абсолютно відкинути якісь міркування та інтелектуальний дискурс у рамках богослужебних зібрань. І це не просто викликало певні незручності; така поведінка вступала в пряме протиріччя із справжнім розумінням того, що є людина.
Павло, глибоко вкорінений в юдейському світогляді, розглядав людину як багатогранну, наділену величезним багатством здібностей і дарувань, але цілісну за своєю природою істоту. «Тіло», «розум», «серце», «душа» і «дух» не були для нього поняттями, якими він намагався описати різні складові елементи людської особистості, у принципі незалежні один від одного. Це були слова, що використовувалися для опису цілісної людської істоти просто під різним ракурсом. Наприклад, коли він говорить про «дух», то вказує на цілісну людську особистість на її максимальній глибині самосвідомості, яка тисячами різних зв’язків пов’язана з розумом, серцем і тілом. І слово «розум» використовується для опису не окремої особової функції, а усієї людини як думаючої істоти, що також пов’язана з усім, що вона робить і що вона є в цілому.
Павло часто дає християнам пораду, щоб вони оновлювали свої розуми під впливом Божого Духа, що складає один з головних принципів учнівства, способу життя в новому Божому світі. Він хоче, щоб вони більше роздумували і набували – більшого знання як про те, хто вони є, так і те, які Божі плани відносно того, що їм робити і до чого прагнути (див., наприклад, Рим. 12:1-2). У цьому ж місці послання він додає цей принцип до церковного богослужіння.
Павло не ставить перед собою мету – просто призвати їх до активного використання розуму, щоб з його допомогою присікти бездумні пориви і поведінку деяких членів общини і в результаті узяти під певний контроль прояв різних духовних дарів. Це не так вже і просто, хоча і треба, – дати зрозуміти тим, хто в несамовитості лепече щось незрозумілими нікому мовах, що вони своїми діями виражають зневагу до тих, хто не має цього дару або, можливо, знаходиться на дуже ранньому етапі духовного становлення і не має можливості зрозуміти те, що все відбувається (ймовірно, саме на це звертається увага у в. 16). Це, можливо, і важливо, але може породжувати ще більші проблеми.
Головне, до чого Павло тут прагне, так це, щоб його читачі захотіли стати повноцінними людськими особистостями, отримуючи радість від використання різних можливостей створеної Богом за Його власним образом людської природи. Одним з непорушних законів духовного життя є те, щоб ви погоджували своє життя з тим, що відкривається вам на богослужінні; і якщо ви поклоняєтеся на церковних зібраннях істинному Богові, Творцеві усього, за образом Якого ви створені, ви повинні зростати в мудрості, розкриваючи різні сторони своєї особи, не дозволяючи жодній із сторін своїм переважанням над іншими вносити диспропорцію, вважаючи, що Бог нібито зацікавлений тільки вашим «духовним» розвитком, під яким (що потрібно ще раз зауважити) мається на увазі найчастіше щось не лише не тілесне, але і безрозсудне. Звичайно, зрозуміло, що комусь з нас, хто живе у світі, де надмірно звеличується тіло і все тілесне або все, що відноситься до сфери інтелекту, може здатися необхідним підтримувати рівновагу у своєму християнському житті якось інакше, ніж це радить Павло. Але принцип залишається незмінним: особливо під час церковного богослужіння необхідно прагнути до повної єдності розуму, духу і тіла. Християнське богослужіння повинне сприяти розкриттю людської особистості в усій її цілісності, і всі її здібності і дарування повинні брати участь у прославлянні Бога.
