1 Коринтян 14:20-25 – Знамення для віруючих і знамення для невіруючих
«Браття, не будьте дітьми своїм розумом, будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте! У Законі написано: Іншими мовами й іншими устами Я говоритиму людям оцим, та Мене вони й так не послухають, каже Господь. Отож, мови існують на знак не для віруючих, але для невіруючих, а пророцтво для віруючих, а не для невіруючих. А як зійдеться Церква вся разом, і всі говоритимуть чужими мовами, і ввійдуть туди й сторонні чи невіруючі, чи ж не скажуть вони, що біснуєтесь ви? Коли ж усі пророкують, а ввійде якийсь невіруючий чи сторонній, то всі докоряють йому, усі судять його, і так таємниці серця його виявляються, і так він падає ницьма і вклоняється Богові й каже: Бог справді між вами!»
«Нам необхідно поставитися по-дорослому…»
«Звичайно, якщо вирішувати цю проблему по-дорослому…»
«Оскільки усі ми люди дорослі, то я б хотів сказати…»
Як ви думаєте, що всі ці люди мали на увазі? Дуже хотілося б вірити, що всі вони, роблячи такий вступ у своїх промовах, збиралися почати обговорення серйозної теми або запропонувати дискусію, що стосується важливих і важких проблем. Проте в більшості сучасних виступів поняття «дорослості» використовується в дуже різних сенсах. Наприклад, у супермаркетах і книжкових магазинах це слово вказує на продукцію «Тільки для дорослих», а ряд кінофільмів не рекомендується дивитися дітям, що не досягли певного віку. З цього ми можемо зробити висновок, що поняття «дорослий» втратило, майже повністю, своє первинне значення, тотожне поняттю «зрілості» в сенсі «розсудливості, мудрості, відповідальності», і найчастіше використовується для характеристики «людей, які давно забули про моральні обмеження дитинства та юності». Три оратори, про яких ми згадали вище, говорили в основному такі банальності, на кшталт «Сьогодні ми вже переросли рамки всяких безглуздих заборон, які менш зрілі люди вважають значущими…» І звичайно, з того ж словесного багажу ми дістаємо слово «порушення подружньої вірності, перелюб» – дуже властива деяким дорослим поведінка, мотивована безглуздим егоїзмом, що не замислюється про неприємні наслідки, які особливо сильно відбиваються на житті їх дітей.
Коли Павло закликає у в. 20 мислити своїх підопічних «зріло», «досконало», що він абсолютно не мав на увазі так це, щоб вони відчули себе дорослими, а значить, і що мають юридичне право порушувати певні моральні норми. Навпаки, коли справа стосується вади, він каже, що вони мають бути в цьому плані як малі діти. І таке порівняння зрозуміле, оскільки саме малюки не мають сорому, вони ще незрілі і нетямущі відносно витончених способів і засобів, якими користуються вада і зло цього світу. Людська особистість не стає біднішою від того, що може не мати досвіду великих гріхів, бути цнотливою і навіть наївною в цьому відношенні, коли їй доводиться стикатися з проявами різних вад, на які така винахідлива людська натура. (Втім, тим, хто покликаний до пастирського або до близького до пастирського служіння в общині, необхідно знати, з чим їм належить зіткнутися; проте це не має бути великим зіткненням із злом, ніж у лікаря з хворобою, яку йому доводиться зрозуміти перш, ніж він зможе її вилікувати.)
Замість того Павло бажає, щоб коринтяни зростали розумом. І ця проблема досі залишається дуже актуальною навіть у церкві. Є багато людей, які гордяться тим, що знають багато про властивості зла і вад, але при цьому не здатні на серйозний роздум на цю тему з біблійної і богословської точки зору. Є багато християн, які можуть розповісти вам усі подробиці шлюборозлучних процесів тих або інших кінозірок, але не в змозі сказати, де в Біблії містяться судження з цієї проблеми.
Це загальне введення у в. 20, як мені здається, можна прикласти до всіх подібних ситуацій. Проте Павло формулює тут цей універсальний принцип відносно зрілості з тією метою, щоб застосувати його до ще одного аспекту проблеми, яку він розбирає упродовж усього розділу. Він чекає від своїх адресатів не лише того, що вони звершуватимуть богослужіння з міркуванням, при цьому залишаючи місце і таємничим проявам духу; він хоче, щоб вони намагалися осмислити в цілому, що відбувається в них на спільних богослужебних зібраннях. І коли вони це робитимуть, то відкриють для себе багато несподіваного.
Далі, у в. 21, Павло наводить цитату з Іс. 28, яка нам може здатися трохи дивною, де Бог каже, що на знак Своєї немилості до невіруючого бунтівного Ізраїлю Він звертатиметься до них через розмови іноземців, що лепечуть мовами для них незрозумілими. Це не переконає їх навернутися і повернутися до Нього, але сам факт такого способу звернення послужить вказівкою на те, як далеко вони відпали від Нього і відхилилися від істинного шляху.
Таким чином, робить висновок Павло, мови не є знаменням для віруючих; ті, хто вірить, не потребують такого роду звернення, оскільки воно є ознакою немилості. Але якщо хтось із сторонніх, «невіруючих», увійде до будинку, де християни звершують своє богослужіння, і побачить там людей, що говорять мовами, це може викликати в них відразу. Павло, можливо, думав, коли писав це, що ці сторонні люди можуть дійти висновку, що християнство є просто ще одним новим культом, яких існувало тоді множина, у рамках якого люди практикують транс і екстатичні стани із супроводжуваними їх різними незрозумілими вигуками; чи, можливо, він просто думав про те, як він каже у в. 28, що ці люди, які випадково зайшли, можуть визнати християн безумними; у будь-якому з двох випадків результат буде негативним. При такому підході говоріння мовами, мабуть, не варто практикувати під час богослужіння, якщо той, хто говорить, не буде в змозі пояснити значення усього ним сказаного в екстазі.
Проте з пророцтвом справи йдуть абсолютно інакше. Те, як Павло міркує про нього в другій частині вірша 22, здається дещо загадковим і різні англійські переклади щосили намагаються залишитися вірними оригіналу, замість того, щоб зробити сенс вірша яснішим. Видно, він тут каже, що за допомогою пророцтва – висловленого від імені Божого вкрай ясного повідомлення чи слова, одночасно і натхненного від Духа і ретельно осмисленого – пропонується настанова, що сприяє зміцненню і зростанню християн у вірі. Він уявляє собі таку ситуацію, при якій «сторонні», ті, що виявилися на громадському богослужінні, чують дуже глибокі висловлювання, настанови, повчання, слова мудрості та інше, і виявляються переконаними та навіть зачарованими цим. Пророчі слова проливають світло в глибини їх сердець, діючи на них як викриття чи напоумлення. Жодна інша сила і авторитет не чинили на них такої дії, і (Павло зображує тут досить хвилюючу картину, але, і це повинен засвідчити, що такого роду події трапляються і у відомих йому громадах) вони падають ниць, схиляючись єдиному істинному Богові, чию присутність вони пізнали в цій общині.
Це явний аргумент проти практики вимовляння вигуків і промов різними мовами на християнських зібраннях, що обґрунтовує необхідність їх тлумачень, які б могли чинити потужний вплив на розум людини так само, як на її серце і дух. Його заклик прагнути до зрілості (що відбиває контраст між дитячим і дорослим станами в 13:11) може теж натякати на приховану критику практики говоріння мовами: це відноситься до стадії дитинства в процесі вдосконалення християнина. Звичайно, ніякий мудрий дорослий не втрачає зв’язку зі своїм дитинством, в якому він або вона колись прожили і в цьому сенсі воно залишається в них; але Павло наполягає на значущості зрілості самої по собі. Необхідно вчитися і переростати свій дитячий стан з його лепетом і набувати навички виразної і зв’язаної мови. Ми не повинні переоцінювати таку вимогу, бо Павло досі сам не залишав практики говоріння мовами у своїх особистих молитвах, і він не вважав це ознакою своєї незрілості (в. 18). Зрілість же означає ясне розуміння того, як поводитися адекватно ситуації.
Свою аргументацію з цього питання він завершує ще однією цитатою з Ісаї, цього разу з розділу 45, який був йому особливо дорогий. Там пророк каже про те, що язичники набудуть пізнання єдиного істинного Бога, Який є присутнім тільки серед Ізраїлю і більше ніде, і потім прийдуть вклонитися Йому в Єрусалим. Як відносно багатьох інших текстів Ісаї, Павло розглядає зміст цього уривка як пророцтво, що виконується в дні Павлового служіння; це, можливо, дає нам вказівку на ще, принаймні, один аспект того, що він розумів під «пророцтвом». У цілому виходить, що він цитує два пророчі тексти в дискусії про пророцтво; але чи не може і сам по собі цей уривок з Ісаї служити поясненням того, що Павло мав на увазі під пророцтвом?
Якщо це так, то ми можемо частково проникнути в те, як отримують пророцтво. Через молитву, поглиблений роздум і творчу інтуїцію про те, як Бог здійснив Свої первинні наміри через Ісуса Христа, і Павло, та інші перші християнські пророки набули відваги говорити про абсолютно нові речі, дати нову інтерпретацію Писання, запропонувати до цього невідомі ідеї для нового типу існування церкви. Служіння нового, молитовного прочитання Біблії, помножене на сильне прагнення роздумування над повсякденними, соціальними і культурними проблемами, що постають перед церквою, – а разом з цим, звичайно, і богословські питання, – усе це досі так треба церкві. Павло спонукає коринтян шукати таких дарів для творення усієї церкви, і для кожного сучасного християнина є всі причини, подібно до них, молитися про такі дари і шукати отримання їх, щоб стати більш дорослими у вірі.
