1 Коринтян 11:23-34 – Розважаючи про тіло
«Бо прийняв я від Господа, що й вам передав, що Господь Ісус ночі тієї, як виданий був, узяв хліб, подяку віддав, і переломив, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє, що за вас ломається. Це робіть на спомин про Мене! Так само і чашу взяв Він по Вечері й сказав: Ця чаша Новий Заповіт у Моїй крові. Це робіть, коли тільки будете пити, на спомин про Мене! Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде. Тому то, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, буде винний супроти тіла та крови Господньої! Нехай же людина випробовує себе, і так нехай хліб їсть і з чаші хай п’є. Бо хто їсть і п’є негідно, не розважаючи про тіло, той суд собі їсть і п’є! Через це поміж вами багато недужих та хворих, і багато-хто заснули. Бо коли б ми самі судили себе, то засуджені ми не були б. Та засуджені від Господа, караємося, щоб нас не засуджено з світом. Ось тому, мої браття, сходячись на поживу, чекайте один одного. А коли хто голодний, нехай вдома він їсть, щоб не сходилися ви на осуд. А про інше, як прийду, заряджу.»
Якось мені довелося бути свідком однієї зворушливої сцени примирення між людьми, і найбільш хвилюючим в усьому цьому було те, що для примирення не знадобилося жодних слів. Один із служителів-мирян затаїв глибоку образу на священика, який був настоятелем тієї церкви, де вони обоє служили. Різного роду повсякденні проблеми сприяли збільшенню напруженості в їх стосунках, і, слід сказати, це загрожувало перерости в повний розрив між ними і, швидше за все, викликати вимушений відхід з цієї церкви служителя з мирян (чого, втім, останній не боявся). Але з ряду причин, включаючи і молитву, образа була подолана, і у відповідний момент недільної літургії цей мирянин дав священикові вітання миру[1]; причому це було не просто формальне рукостискання, а міцні обійми, що тривали, напевно, більше хвилини. Жодних слів вже не знадобилися. Зроблене свідчило саме за себе.
Звичайно, навіть у повсякденному житті відбувається багато такого, коли невелика справа має набагато більшу вагу і значення, ніж безліч сказаних слів. Рукостискання після вдалого завершення якоїсь справи. Вихід президента зі своєї службової машини для спілкування з натовпами людей, що обступили його. Схвалення гасел на кшталт «Уся влада – чорним!» з боку деяких спортсменів на Олімпійських іграх у ті часи, коли расистський рух у США знаходився в апогеї. У наші дні ми дуже часто говоримо про дії, які ми називаємо «символічними посланнями», і ми вже добре розуміємо, що такого роду послання – це те, що по-справжньому має значення, що по-справжньому може розповісти вам, що відбувається, що реально стоїть за тими словами, які вам хтось каже. І в центрі цього фрагмента Павло дає пояснення одного з символічних послань, яке несуть у собі дії, що здійснюються під час загальних зібрань християн, коли вони сходяться, щоб куштувати хліб і пити зі спільної чаші вино, як це заповідав робити Ісус.
У цьому фрагменті міститься найбільш раннє письмове повідомлення про те, що сталося в ту ніч, коли Ісус «віддав» Себе на смерть. Євангелія були написані дещо пізніше після цього Павлового послання, але і в них, як і в Павла, зафіксовані дуже ранні «передання» (в. 23) про те, про що церква розповідала і переказувала як про основу спільного життя християн. Історія останньої трапези Ісуса з Його учнями невитіювата за своєю формою, але Павлу було необхідно витягнути особливий урок з неї, як він це робить у в. 26. Коли ви звершуєте це – їсте хліб і п’єте з чаші вино – ви сповіщаєте про смерть Ісуса світу. Павло не мав на увазі, що центральна християнська трапеза, євхаристія або вечеря Господня, є особливо зручною можливістю для того, щоб проповідувати про смерть Ісуса; вона, звичайно, могла бути зручною для цього, але могла і не бути. Він хотів сказати, що самим актом звершення трапези ви сповіщаєте про смерть Ісуса. Дія тут свідчить сама за себе.
Часто, коли Павло формулює якийсь принцип, який він потім застосовує у вирішенні окремих проблем, цей принцип чинить вплив також і на всі інші сфери християнського життя і думки; подібне відбувається і в цьому місці послання. Як дають зрозуміти вірші, що містяться тут, він розглядає євхаристію не просто як відповідний привід для здійснення християнської молитви і прояву братських стосунків, але і потужний засіб твердження перед лицем всього світу, і, можливо, особливо перед «правителями і володарями», що розіпнули Ісуса на хресті і не розуміли, що це спричинить позбавлення їх влади (див. 2:7-8; 15:23-25). Це сповіщення про Ісусову смерть; адже саме через Його смерть влади були скинуті, а люди, які були ними поневолені, звільнені. Тому недивно, що як інтерпретація, так і практика звершення євхаристії породили стільки суперечок у церковній історії. Просто вона є такою дією, яка свідчить набагато переконливіше, ніж слова.
Одні використовували її як знаряддя влади з метою підтримки і зростання власного престижу. Інші проявляли надмірну обережність відносно її, що часто спричиняло за собою заперечення особливої цінності і витіснення її на другий план.
Але дії Павла тут обумовлені прагненням проникнути в серцевину євхаристії, щоб роз’яснити своїм читачам, чому допущення в церковне життя ганебного поділу і протиставлення бідних і багатих, широко поширене в Коринті, абсолютно не відповідає природі церкви. Він трохи вище вже казав, що поділення, що проявляються під час трапези, роблять її недійсною, тобто вона не має відношення до Господа (в. 20). Тепер Павло хоче донести до них, нагадуючи при цьому історію Таємної вечері, або останньої вечері Господньої, що при звершенні вечері Господньої Він сам тепер на ній не відсутній, і ті, хто її звершує, живуть не просто лише надією на Його повернення в далекому майбутньому, ні, Він сам є присутнім завдяки «спогаду». Євхаристія – це подія, що колись сталася в минулому, знову оживає в сьогоденні; а майбутнє Друге пришестя Господнє стає в якійсь мірі реальністю цього моменту. У цьому якраз і полягає сенс в. 27-32. Таким чином, виходить, що зневажливе ставлення до цієї вечері є зневага самим Господом.
Усе сказане відтворює свого роду сцену суду, на якому Павло не лише ухвалює суворий вирок надзвичайній скандальності того, що відбувається на громадських вечерях коринтян, але і висловлює своє судження про деякі дивні події в общині, включаючи факти важких захворювань і смерті деяких з християн. Це може здатися нам дещо дивним, але Павло вкрай переконаний у тому, що всі явища життя тісно взаємозв’язані між собою, і та чи інша поведінка, будь то на індивідуальному чи на громадському рівні, будь то вірування чи практичні дії, може мати свої наслідки і дійсно має в багатьох інших сферах людського існування, зокрема і у сфері здоров’я.
Яку ще функцію у фрагменті виконує образ суду? У майбутньому одного прекрасного дня, поза сумнівом, відбудеться останній суд, на якому ті, хто відкинув Благу звістку (Павло називає таких «світом» у негативному сенсі, в. 32b), будуть засуджені. Частина тих незвичайних привілеїв, які мають члени народу Божого, – судитимуться заздалегідь, щоб не бути засудженими в останній день. Таким чином (в. 32а), коли Господь судить нас у сьогоденні, то тим самим Він прагне напоумити нас: до цього відноситься все, що стається з нами, що ми можемо розцінити як покарання і попередження. А оскільки євхаристія є такою подією в християнському житті, коли майбутнє вторгається в сьогодення, то цей суд і напоумлення тут поміщені в самий центр, закликаючи нас робити вибір. Чи ми самі себе випробовуємо і «судимо», прагнучи до того, щоб наша поведінка була належною на громадській вечері, або, інакше, з нас спитається або навіть ми зазнаємо суду з боку самого Господа (в. 27-31).
У середині цього фрагмента (в. 29) Павло пояснює, що накликаємо ми на себе суд тим, що їмо і п’ємо «не розважаючи про тіло». Він вже раніше казав про церкву як про єдине тіло (10:17), де він дуже близько підійшов до більше розгорнутого визначення її (яке він дасть пізніше) як «тіла Христового» (12:12-31). Але в розділі 10 це стосувалося більше до «єдності в тілі Христовому», яке звершується завдяки хлібу євхаристії. У нашому фрагменті «тіло» Господнє згадується як щось, що безпосередньо має відношення до хліба (в. 24,26,27). Якимсь чином для Павла і те і друге з’єднується разом, і сама суть саме в цьому. Якщо ви під час заломлення і куштування хліба усі залучаєтеся до одного і того ж, це переконливо показує, що всі ви складаєте одне тіло. Якщо ж ви розсаджуєте тих, хто збирається, у різні кімнати і ділите їх на різні групи, це красномовно вказує на щось абсолютно протилежне. «Тіло» ж, яке треба розпізнавати, – це одночасно і присутність Господа в складових елементах євхаристії, і єдність церкви, яка залучається до хліба. Два стають одним.
Звідси витікає і завершальне Павлове напоумлення, що повертає нас до в. 17-18, де і почалося міркування на цю тему. Коли ви збираєтеся разом, ви повинні ставитися до всіх однаково. (Деякі англійські переклади пропонують варіант – «чекати один одного», неначе проблема стосувалася того, що хтось починав трапезу перед тим, як збиралися усі; проте, швидше, цей вираз означає «приймати гостинно», і це більше підходить за сенсом до проблеми, як її описує Павло.) Якщо ж комусь бракує тієї їжі, яка пропонується всім, то їм потрібно гарненько поїсти вдома, а не перед лицем інших християн, які не мають можливості принести стільки ж. Інакше урочистий момент, коли минуле зливається з майбутнім у цьому моменті часу, може стати судом, а не благословенням.
Павло закінчує цей фрагмент обіцянкою влаштувати все інше, коли знову сам прийде в Коринт. Ця фраза може викликати в нас сильну цікавість; нам хочеться мати можливість дізнатися і про інші його настанови, що стосуються нашої теми! Проте це одночасно і виклик для нас. Павло залишає деякі речі неозвученими, але ми, думаю, можемо бути цілком упевнені, що на які б проблеми тут ні було натяку, він вирішував би їх таким же шляхом і на підставі тих же принципів, як він це робив з щойно згаданими проблемами. Тому і нам необхідно прагнути розмірковувати про всі аспекти церковного життя і діяльності, не виключаючи і ті, які стояли перед Павлом, по можливості з тією ж, що і в нього прозорливістю і ґрунтуючись на тих же принципах.
[1] Ритуал взаємного «вітання миру» (інша назва – «цілування миту») здійснюється під час меси або літургії перед початком основної євхаристійної молитви. – Прим. пер.
