1 Коринтян 4:1-5 – Важливий суд не нинішній, а останній
«Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць; а що ще шукається в доморядниках, щоб кожен був знайдений вірним. А для мене то найменше, щоб судили мене ви чи суд людський, бо я й сам не суджу себе. Я бо проти себе нічого не знаю, але цим не виправдуюсь; Той же, Хто судить мене, то Господь. Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога.»
Я стояв у майстерні, спостерігаючи за тим, як мій батько, нахилившись над верстатом, терпляче стругав якусь дерев’яну болванку. Я був зачарований (як це часто буває у вісім років), і мені дуже хотілося дізнатися, над чим з таким захопленням працює батько? Здавалося, що в цього заняття немає ні певної мети, ні приводу, і немає в ньому нічого привабливого. Батько просто зрізав дуже повільно шар за шаром із дерев’яної заготовки, що все зменшувалася. Можна було вирішити, що через декілька митей від цієї маленької деревинки нічого не залишиться.
Я не пам’ятаю точно, що я врешті-решт сказав, але в моїх словах прозвучали нотки зніяковіння і нерозуміння. Проте батько, захоплений цим заняттям, не звернув на це жодної уваги. «Робота повинна оцінюватися по плодах», – сказав він, ще більше спантеличуючи і дратуючи мою цікавість. Але чим же все це закінчилося?
Усе стало зрозуміло через декілька днів. Коли я спустився на сніданок, я побачив на столі модель кораблика в пляшці. Я не міг повірити власним очам – це була вирізана з тієї сильно обструганої болванки маленька, але майстерно виконана частина мікроскопічного, прекрасного кораблика, вставленого в пляшку, з піднятою за допомогою нитки щоглою. Неможливо було за непоказним початком цієї справи (поки всі інші члени сім’ї спокійнісінько спали, і нікому з них і на думку таке спасти не могло) припустити, що в результаті вийде така краса.
Таким, мабуть, буде і останній суд. Він цілком відповідатиме справедливості і добрості Божій. Це має статися не лише тому, що існують злі люди, які, по справедливості, не можуть залишитися без покарання. Але і тому, що у світі повинен восторжествувати істинний порядок речей. Ви можете не читати газет і не дивитися телевізора і думати, що у світі усе гаразд (коли я друкував це речення, у новинах, які того вечора передавали телевізором, розповідали про випадки насильства, пограбування і різні стихійні, і не лише, лиха). Існує декілька релігійних систем, які намагаються обґрунтувати, що, не дивлячись на все це, світ не так вже і поганий, або, як альтернатива цьому, – що те, що ми сприймаємо як зло є лише ілюзією. Але юдаїзм і християнство стверджують, всупереч вищезгаданим поглядам, що світ – творіння Боже і він прекрасний, але і зло – це теж моторошна реальність, що увірвалася у світ і має певну владу. Рано чи пізно Бог може, а точніше, Він сам бажає, виправити нинішній стан речей. Віра в остаточний Божий суд є значущим елементом віри в те, що Бог – благий і мудрий Творець і що Його царство одного прекрасного дня настане на землі так само, як воно вже існує на небі. І неодмінною властивістю цього суду, коли він почнеться, буде абсолютна безсторонність. Він виведе на світло усе, що зараз приховане, включаючи думки і таємні задуми людських сердець (в. 5; див. також Рим. 2:12-16, 29).
Але це дуже спокусливо для людини – хотіти, щоб врешті-решт восторжествувала максимальна справедливість і щоб усе, що здавалося несправедливим, було компенсоване або відплачене сповна вже зараз. Ми впевнені, що знаємо, як Бог повинен усе зробити, і маємо сильне бажання дати Йому пораду (а в той же час іншим розповісти про це). Черговий раз Павло прагне ґрунтовно пояснити коринтським християнам юдейське і християнське розуміння світу, яке повинне замінити в їх умах наполовину язичницький і тільки наполовину християнський погляд. Для них здається, що їх нове становище як християн, увінчане на додаток і вінком «мудрості», яка, втім, була такою лише з погляду їх оточення, і яка надає їм право звершувати суд над людьми, включаючи і самого Павла. Виходило, що Павло не відповідав їх розумінню досконалого християнського учителя; тобто вони вершили свій суд над ним.
Павлова відповідь була такою: не судіть про результати праці, виконаної тільки наполовину. Коли відбудеться суд, тоді відкриється багато речей, а в їх числі і дефекти його апостольського служіння, якщо такі були. Дуже можливо, що також відкриються і деякі з доки неявних глибинних задумів.
Але незалежно від цього бути апостолом – не означає уміти справити враження на натовп і вже ніяк не припускає стовідсоткового успіху. «Розпорядник божественних Таємниць» – так передають другу половину в. 1 деякі англомовні переклади; чудово, проте слово «розпорядник» може викликати не зовсім вірне розуміння цього фрагмента, так що необхідно підшукати інше поняття, відповідне сюди. Апостоли швидше схожі на доморядників, які спостерігають за господарством і роблять облік майна. Під «таємницями» Божими (див. 2:7), мабуть, маються на увазі комори, повні різного майна, яке використовується за призначенням. Самі апостоли і учителі, природно, не є цим майном; вони просто повинні давати правильні поради, що з ним робити. Що від них потрібне, так це бути дбайливими в тій справі, яка для них доручена.
Павло чітко встановлює один принцип: християнські служителі повинні чекати для себе безпосереднього суду Господнього і не надавати надзвичайного значення суду людському. Зрозуміло, що, як і багато інших Павлових принципів, і цей міг дати привід для зловживань. Більшість церковних лідерів зазвичай знають, принаймні, одного чи двох служителів, які так високо ставлять свій особистий авторитет, що не терплять на свою адресу і найменшої критики та безсоромно наполягають на правильності своїх дій, коли хтось намагається показати їх дурість або явні помилки. Але Павло, незважаючи на такі небажані можливості, все одно не відмовляється від сказаного. Тим більше, що у випадку з коринтянами справа йшла якраз навпаки. Він вимагає від них, що захопилися шануванням авторитетів і міжпартійними склоками, об’єктивно оцінити те, яким апостолом він був і залишається на даний момент. Але чи може саджанець дати оцінку тому, хто його посадив і таким чином дав йому життя? Після вступу, поміщеного в перших трьох розділах послання, ми нарешті можемо помітити, що Павло переходить до справжнього протиборства, на яке його змусили адресати.
У розглянутому уривку ми можемо легко виявити чудову відповідність, з одного боку, того, про що у своїх текстах – зокрема і в цьому посланні – пише Павло, і, з іншого боку, того, чого потребує сучасна церква. Павло ясно дає зрозуміти, що іноді церква повинна надати Богові судити про ту чи іншу ситуацію або ту чи іншу справу; і якщо так не зробити, то це може обернутися руйнівними наслідками для церкви (див. у розділі 5). Коли виносити остаточний суд, а коли – ні, коли прислухатися до голосу критики, а коли ігнорувати його, як те, що не має жодного значення, – щоб прийняти правильне рішення в такого роду випадках потрібні велика мудрість і глибока прозорливість.
1 Коринтян 4:6-13 – Апостоли як ті, хто виставлений на загальний огляд
«Оце ж усе, браття, приклав я до себе й Аполлоса ради вас, щоб від нас ви навчилися думати не більш, як написано, щоб ви не чванились один за одним перед іншим. Хто бо тебе вирізняє? Що ти маєш, чого б ти не взяв? А коли ж бо ти взяв, чого чванишся, ніби не взяв? Ви вже нагодовані, ви вже збагатилися, без нас ви царюєте. І коли б то ви стали царювати, щоб і ми царювали з вами! Бо я думаю, що Бог нас, апостолів, поставив за найостанніших, мов на смерть засуджених, бо ми стали дивовищем світові, і Анголам, і людям. Ми нерозумні Христа ради, а ви мудрі в Христі; ми слабі, ви ж міцні; ви славні, а ми безчесні! Ми до цього часу і голодуємо, і прагнемо, і нагі ми, і катовані, і тиняємось, і трудимось, працюючи своїми руками. Коли нас лихословлять, ми благословляємо; як нас переслідують, ми терпимо; як лають, ми молимось; ми стали, як сміття те для світу, аж досі ми всім, як ті викидки!»
Якось на одній екскурсії ми спускалися схилом пагорба, освітленого сонцем. Наш екскурсовод розповідав нам, що це те місце, яким давньоримські полководці проїздили з тріумфом, коли поверталися після перемоги в Рим. Вони побудували гігантські «тріумфальні арки», деякі з них збереглися досі. Ці процесії рухалися прямо через них. Це проходження крізь арки мало і релігійний сенс: солдати потребували того, щоб очиститися від тих жахливих речей, які їм довелося скоїти під час військової кампанії для досягнення перемоги, і деякі з них вірили, що урочиста церемоніальна процесія, що проходить через арку, мала такий ефект. Проте для більшості все це мало інше значення; процесії були вираженням слави і звитяжної моці, великий день для кожного, урочисте святкування того факту, що Рим знову опинився в тріумфі.
Власне, уся вказана подія в цілому була названа словом «тріумф». У ті дні, коли ще телевізійні та інші ЗМІ не повідомляли вмить про війни і перемоги, що відбуваються десь на Землі, тріумф був єдиним засобом, за допомогою якого люди могли дізнатися дійсно про перемоги їх полководців у війні; ці останні зі своїми військами проходили парадом через вулиці, візши за собою награбовану здобич і ведучи за собою натовпи брудних і стомлених полонених у самому кінці процесії. Для полонених зазвичай цей день закінчувався або смертю в Колізеї, або продажем у рабство.
Образ тріумфальної ходи Павло використовує для того, щоб показати на що схоже служіння апостолів. Цей уривок виділяється особливою різкістю. Він служить чудовим прикладом для того, щоб зрозуміти усю незначність для Павла риторичних прийомів. Апостол відразу вказує на коріння проблеми: суперництво і ворожнеча в коринтській общині, викликані претензіями деяких учителів і проповідників на володіння «мудрістю» і майстерністю, які роблять їх «ситими», «багатими» або навіть «царюючими». Ряд філософів того часу робили заяви, дуже схожі з наведеними. Дуже ймовірно, що коринтські християни припускали, що їх християнська віра, підкріплена знаннями і мистецтвом промови, забезпечувала для них становище, яке ніхто не в змозі поколивати.
Проте Павло серйозно має намір поставити такий умонастрій під сумнів. Те, що він говорить про Аполлоса, служить для ілюстрації його тверджень; сам Павло і Аполлос (а також і Кифа в даному випадку) не ворогували один з одним. Проблема стосується факту протистояння між різними угрупуваннями усередині общини самого Коринта. Павло, описуючи свої стосунки з Аполлосом, хоче, щоб його адресати замислилися над тим, що відбувається в них.
Це означає, що вони повинні звести воєдино ряд біблійних тем, на які Павло міркував трохи вище, і зрозуміти, що всі вони обкреслюють жорсткі межі для людської самосвідомості. «Я погублю мудрість премудрих» (1:19, цитата з Ісаї). «Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом» (1:31, цитата з Єремії). «Він ловить премудрих у хитрощах їхніх» (3:19, цитата з Книги Йова)… і багато інших. Корисно проглянути всі ці цитати і спробувати зрозуміти їх спільну спрямованість, Павло як би вказує коринтянам на всі ці тексти, щоб сказати: Священне Писання забороняє вам бути «самовдоволеними». (Слово, яке перекладається як «самовдоволений», – центральне в цьому посланні.)
Найсильнішим аргументом проти вихваляння, яке мало місце в коринтській общині, є твердження про те, що всякий дар, талант або уміння, які ми маємо, дані нам Богом. Ви можете пишатися своїми красивими карими очима або здатністю писати лівою рукою, але коринтяни йдуть навіть далі за це, вихваляючись навіть своїми даруваннями. Вони вважали, що вже «ситі», наївшись вдосталь духовною їжею, якої було в них нібито удосталь. Вони уявляли, уподібнюючись у цьому деяким філософам, що вони багачі і царі – і вони тільки чекали від інших визнання цього факту. Павло зводить нанівець такі претензії – за допомогою сарказму: «Я хочу бачити вас на троні – тоді і я зможу розділити його з вами».
Насправді ситуація в коринтській общині зовсім протилежна до тієї, яка була щойно описана. Близький ним апостол, той, хто привів їх до віри і, передусім, відкрив їм знання про Ісуса і Його смерть і воскресіння, не схожий ні на царя, ні на звитяжного полководця, що їде колісницею на чолі тріумфальної процесії. Навпаки, він – серед полонених. Він, увесь забруднений, принижений, зв’язаний, ледь йде в самому кінці процесії. Це зображення християнського служіння, що розбиває всі ілюзії і просто шокує. Але Павло з усією силою наполягає на такому сприйнятті, особливо в двох Посланнях до Коринтян, де таке зображення було просто необхідно запропонувати читачам.
Він протиставляє свою власну ситуацію тій, в якій знаходилися коринтяни. Його мова переповнена сарказмом, коли він каже до них: ми – нерозумні, а ви – мудрі; ми – слабкі, а ви сильні; ви стали знаменитими, а ми – звичайні нікчеми! Те, що Павло каже про себе, описуючи різні знегоди, яким він піддається на дорогах Середземномор’я, – небезпеки шляху, тюремні ув’язнення, кепкування і знущання – переслідуючи мету вразити читачів, що перебувають у стані повного добросердя і самовдоволення. І основний момент тут, як і в 1:18-2:5, зрозумілий: чи є ми чи ні послідовниками Христа розіпнутого?
Нам потрібно особливо відмітити те, як благовістя про хрест, згадане у в. 12 і 13, переосмислюється в цьому уривку в поняттях, що стосуються того, що означає бути проповідником цієї Благої звістки. Філософи того часу часто неприкрито виражали своє презирство або байдужість до натовпу. Якщо, приміром, якийсь кінічний філософ бував кимсь ображений, він спокійно міг відповісти на це такою ж образою, особливо якщо той, кого образили, був багатий або знаменитий. Якщо образі або приниженню піддавався стоїк, він міг просто спробувати встати вище за образу, вважаючи, що розгляд цієї справи нижчий за його гідність. Традиція мучеництва, що навіть існувала в рамках юдаїзму, припускала, якщо ти зазнав тортур або гоніння, ти міг або мав пригрозити своїм гонителям Божою карою, яка стане помстою для них за твої муки і скорботу (див., наприклад, 2Мак. 7).
Але Павло пропонував інший шлях. Коли люди ображали його, він відповідав їм благословенням; коли його гнали, він терпляче це зносив; коли люди зводили на нього наклеп, він спокійно і доброзичливо відповідав на всі нападки. Але хто з людей міг стати людиною таких якостей? Тільки той, хто твердо вірив, що Божа мудрість відкрилася в понівеченому тілі Його улюбленого Сина. Коли Павло привселюдно проголошував, що він та інші апостоли подібні до об’їдків і сміття, що залишилися після їжі, які тільки і залишилося, щоб викинути на смітник, то ми навряд чи помилимося, якщо почуємо в цій заяві відгомін події, що сталася кілька років тому, коли їх Учитель був побитий до напівсмерті в приміщенні для тортур у Пилатовій резиденції, а потім виведений з міста і убитий. І якщо Павло був вимушений звернути увагу коринтських християн на це, то що б він сказав західним християнам, які сьогодні живуть у надмірному комфорті?
