1 Коринтян 4:14-21 – Повний самовдоволення або по-справжньому сильний?
«Не пишу це для того, щоб вас осоромити, але остерігаю, як своїх любих дітей. Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі, та отців не багато; а я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію… Тож благаю я вас: будьте наслідувачами мене! Для цього послав я до вас Тимофія, що для мене улюблений і вірний син у Господі, він вам нагадає шляхи мої в Христі Ісусі, як навчаю я скрізь у кожній Церкві. Деякі згорділи, так немов би не мав я прийти до вас. Та небавом прийду до вас, як захоче Господь, і пізнаю не слово згорділих, але силу. Бо Царство Боже не в слові, а в силі. Чого хочете? Чи прийти до вас з києм, чи з любов’ю та з духом лагідности?»
Ми прекрасно знаємо, яка прірва пролягає між словом і ділом.
Уявіть, що ви їдете машиною по автостраді, абсолютно не турбуючись про швидкість, захопившись швидкою їздою по абсолютно порожній трасі. Раптом ззаду з’являється поліцейська машина з включеною блимавкою. У гучномовець звучить вимога, щоб ви зупинилися. З важким серцем ви вимушені підкоритися. Ви зменшуєте швидкість, гальмуєте і зупиняєтеся на узбіччі.
Ви виходите з машини і прямуєте до поліцейської, що зупинилася відразу за вами. Інстинкт підказує зробити спробу виправдатися: ніби, я ніколи не їжджу так швидко; що ви просто поспішали в лікарню до родича; що, здається, спідометр став останнім часом надавати недостовірну інформацію.
Але поліцейському немає до цього жодного діла. Він просто бере і дивиться ваші документи. Його форма свідчить сама за себе. Він спокійно стоїть, повільно складаючи протокол. Тільки це і більше нічого. Якщо він вступить з вами в розмову, намагаючись переконати вас на майбутнє їздити повільніше і навіть прохаючи вас робити це («Скільки разів я попереджав вас не їздити так швидко!»), то ви могли б спожити вибачні для вас «аргументи». Але він цього робити не стане, і спроби заговорити з ним можуть загрожувати ще більшими неприємностями.
Ви дуже легко можемо уявити собі такого роду ситуацію. І Павло, ймовірно, має на увазі речі, схожі (аналогічно) з вищеописаним, коли каже, що Царство Боже полягає не в словах, а в ділах. Що він тут цим хоче донести? Чи збирається він поводитися як поліцейський з наведеного прикладу і виписати щось подібне до духовного «штрафного талона»? Який різновид сили він має на увазі і вказує на нього для підкріплення свого авторитету?
Дуже показовий у цьому уривку тон мови автора. Тон дуже серйозний, але ця серйозність розмови розбавлена неабиякою долею іронії. «У вас просто ціле море вихователів, але тільки один отець!» У світі, в якому жив Павло, вихователем називався раб, що постійно жив у домі хазяїв і дивився за маленькими дітьми за відсутності батьків; його завданням – навряд чи здійснимим – було урезонювати і обмежувати дітей хазяїв в їх витівках. От, як здається Павлу, до чого подібні всі учителі, яких так багато розвелося в коринтській общині. Але отець от-от повинен повернутися додому, і тоді в усьому знову буде встановлений порядок. Чи бажають коринтяни, щоб він (Павло) прийшов до них, загрозливо розмахуючи києм для биття, або все-таки було б краще, щоб він прийшов як отець, який скучив за ними і хоче їх щосили обійняти і приголубити (в. 21)? І Павло бажав би, щоб це було тільки риторичне запитання, що має на увазі відповідь на користь другої можливості; але тільки за умови дружності своїх адресатів.
Під силою тут треба розуміти не просто «владу», яку він вимагав на тій основі, що «породив» їх (в. 15) за допомогою проповіді Благої звістки (він використовував такий образ «пологів», які відбувалися з тим, хто чув проповідь Благої звістки і в інших посланнях, наприклад у Филим. 1:10, де це стосується Онисима). Сила Павлова проявляється через молитву і Дух, коли він проповідує Благу звістку і наставляє жити згідно з нею. До цього часу Павло проповідував і учив вже достатній період часу, щоб бути абсолютно упевненим, що коли він говорить про Ісуса, Його хрест і воскресіння, ця сила діє. А серця і розуми людей, що слухають його змінюються. Ті, хто вів часом розпусне і сповнене гріхами життя, виявлялися переможеними, опам’ятовувалися і спалахували сильним бажанням прийняти прощення і зажити новим життям, яке пропонувала Блага звістка. Як Павло говорить в іншому місці (2Кор. 13:10; цей уривок дуже схожий на цей), Бог дав йому владу усередині різних християнських громад зовсім не з тією метою, щоб руйнувати, а щоб творити їх. Це і є те, про що він говорить і до чого прагне зараз.
Таким чином, знову і не востаннє в цьому посланні (див. 11:1) він переконує коринтян не забувати образ поведінки, який він виявляє у своєму житті, і старатися по можливості наслідувати його приклад. Одна з головних речей, яку нам варто постійно тримати в думці, читаючи Павла (і роздумуючи про наше власне християнське життя в оточенні вороже налаштованого світу), що ніхто в Коринті або в якомусь іншому місці за межами Палестини не міг би колись до цього навести свідоцтво про іншу таку людину, що живе подібно до Павла. Ніхто не міг би зустріти людину, що виконує своє призначення з такою самовіддачею, живе таким напруженим життям і відмовляється від ігор у владу і престиж, що було таким модним і затребуваним серед його оточення. І стосувалося це не лише учителів-софістів, які ходили з міста в місто, отримуючи хороші гонорари, але і місцевих правителів, державних чиновників та інших осіб, хто сприяв поширенню і підтримував новий імперський культ. Павло відрізнявся від них, і відрізнявся значно, оскільки будував своє життя на основі наслідування Христа. Він робив це не лише в Коринті – так він жив і так учив всюди. Якщо коринтські християни раптом забули про це, то Тимофій мав для них нагадати про це: він, мабуть, от-от мав відправитися до них (16:10-11), але Павло не знав точно, коли він мав прибути.
Цей фрагмент містить дуже багато цікавого для нас – може навіть більше, ніж ми чекаємо – стосовно здійснення влади в церкві. Впродовж віків церковні лідери як модель того, як реалізовувати свої, так би мовити, владні повноваження, брали порядки, що панували у світі, в якому вони існували. Там, де ці порядки були єдиновладними, і церкви, відповідно до цього сприймали такі ж форми єдиновладності (часом навіть зливаючись з ними) – папи, архієпископи, патріархи і т. п., які «управляли» церквою, наставляючи людей у тому, що слід робити, і загрожуючи непокірним страшними покараннями, такими, як наприклад, відлучення від церкви. Там же, де суспільство управлялося демократичними режимами, церкви, у свою чергу, сприймали демократичні форми устрою, нібито волевиявлення більшості (і усі супутні цьому процедури голосування і виборів) може бути більш прийнятним для сприйняття настанов Духа, ніж альтернативна єдиновладна система правління.
У Павла в жодному разі не було наміру запропонувати коринтським християнам шляхом голосування вибрати найбільш бажану для них форму громадського устрою. Адже для більшості дуже часто властиво впадати в оману (і якщо вас шокує такого роду твердження, то спробуйте розібратися чому). Але він абсолютно не хотів залякувати їх з позицій сили. Навпаки, Павло хотів показати, що його владу – при цьому наймогутнішу владу – треба розуміти таким чином: той, хто, подібно до нього, в усьому своєму житті і служінні реалізує і проповідує Благу звістку про Ісуса, здійснює повноваження, дані йому самим Ісусом. І більше йому нічого було додати, коли він звертався з такими словами до людей «повних самовдоволення». Його «свідоцтво» – життя, яке він провадив, і вимога від інших наслідувати його – повинні були свідчити самі за себе.
