1 Коринтян 5:1-5 – Ганебний спосіб життя і його засудження
«Всюди чути, що між вами перелюб, і то такий перелюб, який і між поганами незнаний, що хтось має за дружину собі дружину батькову… І ви завеличалися, а не засмутились радніш, щоб був вилучений з-поміж вас, хто цей учинок зробив. Отож я, відсутній тілом, та присутній духом, уже розсудив, як присутній між вами: того, хто так учинив це, у Ім’я Господа Ісуса, як зберетеся ви та мій дух, із силою Господа нашого Ісуса, віддати такого сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня!»
Коли я, ще школярем, наполегливо займався вивченням грецьких і латинських класиків, тексти, які мені пропонували для перекладу, були маленькими уривками з цілісних творів – окремі вірші з поем, а іноді цілі строфи; в окремих, рідкісних випадках це могла бути ціла поема (як зараз пам’ятаю, це був римський поет Ювенал), але з невеликими пропусками. Природно, я і мої однокласники запитували учителя, чому тут стоять пропуски, особливо після того, як ми почали самі здогадуватися. Майже завжди виявлялося, що пропущені фрагменти говорили про секс – часом побічно, але частіше у формі вульгарного жарту. Часом цілі частини розділу книги виключалися з підручника через їх непристойність.
Звичайно, сьогоднішня кіноіндустрія разом з книжковою продукцією – романами, п’єсами, поемами – залишила всяку соромливість далеко позаду. Майже кожен західний підліток має у своєму розпорядженні такі джерела, які, думаю, шокували б навіть Ювенала і його сучасників, що смакували усілякі непристойності. Проте факт залишається фактом, і з погляду «нормальної» британської суспільної моралі 50-х років минулого століття і навіть пізнішого періоду, світ Древньої Греції і Риму здавався надзвичайно розгнузданим у сфері сексуальних стосунків; хоча ця розбещеність устоїв мала свої межі. Існували певні заборони. У більшості міст і сіл Античності люди, ймовірно, дотримувалися їх, проте цілком «нормальним» було дозволити собі інтимні стосунки з повією або взяти участь в оргіях, що супроводжували ті чи інші святкування в храмах або святилищах. Такий був стандарт соціально прийнятної поведінки, і порушення його могло привести до неприємних і навіть небезпечних наслідків.
Тому Павло в цьому фрагменті і виражає свій жах: коринтська община дуже терпимо поставилася до такої поведінки одного зі своїх членів, яку вважали недозволенною навіть язичники. Чоловік жив разом зі своєю мачухою, яка, мабуть, була другою дружиною його батька. Як така ситуація могла виникнути, нам не відомо. Проте ясно, що церква дивилася на це крізь пальці. Лідери ж церкви залишалися сповненими «самозвеличенням», вважаючи (подібно до деяких нинішніх аморальних «моралістів»), що вони вже знаходяться вище за «добро і зло», у світі, де їм надана абсолютна свобода.
Це ставить перед нами два запитання. Ми далі побачимо, передусім, як Павло упродовж наступних трьох розділів з різних ракурсів даватиме своє рішення проблем, пов’язаних з сексуальними стосунками. Переходячи від теми до теми, він зробить спробу відповісти на питання: де лежить межа дозволеної поведінки і як ми можемо для себе її встановити? Другий момент, який висувається на перший план у цьому фрагменті: яке покарання потрібно застосовувати у випадках, коли справа стосується розпусти? Те, що Павло каже тут, настільки чудове і актуальне, що нам треба дещо детальніше затриматися на цьому і уважно постежити за його міркуваннями.
При читанні уривка відразу можна помітити, що Павло підкреслює «самозвеличення» церковників – вони відчувають гордість від того, що є частиною общини, що стала вище за звичайні рамки поведінки, якої дотримується коринтське суспільство (що має погану славу через свої розбещені устої). Це повинно свідчити для нас про те, що питання, яким стривожений апостол, зачіпає не лише один з пунктів етики. Павло розглядає його як наступний аспект проблеми, з якою він має справу упродовж усього послання і яка досягає свого апогею саме в розділі 4: ряд церковних лідерів у Коринті загордилися і поводяться не як християнські учителі, а як софісти. Зокрема – і вказівку на це ми зустрінемо ще не раз, – вони вважають, що подолання рамок моральної поведінки – це знак того, що вони досягли високого духовного зросту; а також воно показує, як значущі для громадського життя міста їх віра і статус християн. Вони впевнені, що залишили позаду не лише світ язичницьких вірувань, що розкладається, але і обмежений світ язичницьких норм і заборон. Вони вже вийшли за межі віку цього.
Павло не заклопотаний тут тим, щоб переконати їх, що такого роду поведінка в даному випадку недоречна. Павло добре розуміє, що більша частина общини почуває себе не дуже комфортно в ситуації, що створилася, завдяки чому йому досить просто нагадати їм дещо. Він закликає коринтян прямо до дії. Вони повинні, каже він, вилучити зі свого середовища того, хто дозволяє собі вказані вище речі; іншими словами, Павло стверджує, що християнська община не є просто легкодоступними для всіх зборами, але вона має ряд певних вимог, необхідних для дотримання, певну чітку межу, яку не можна переходити, деякі стримуючі принципи, дотримання яких тільки і відкриває доступ для поклоніння Богові разом з общиною.
Це зовсім не означає, що ми повинні повернутися до обговорення теми «виправдання вірою». Як ми ясно побачимо в наступних розділах, Павло знав, що приналежність до церкви всіх, хто вірить в Ісуса як Месію і Господа, може бути сильно ослаблена поведінкою, яка суперечить цій вірі. Той, хто в даному випадку згрішив, має можливість врятуватися, але, як людина, яка «побудувала» будівлю з непридатного матеріалу (див. 3:10-15), отримає це «спасіння» в день Господній, що стане як би зворотною стороною нинішнього суду над її негідною поведінкою. І оскільки ця поведінка погрожує самому життю і чистоті свідоцтва церкви, такий суд повинен полягати в застосуванні крайнього заходу, а саме, відлученням від общини або вигнанням з неї.
Павлів опис процедури відлучення може здатися нам украй незвичайним і навіть жорстоким. «Віддати такого сатані, – каже Павло, – на погибіль тіла». Павло вживає поняття «сатана» дуже рідко; це слово – єврейський еквівалент грецького «диявол» і означає того, хто постійно звинувачує людей в їх неправедності, і спокушає їх до скоєння злих справ, щоб, у свою чергу, знову звинуватити їх вже в цьому. Павло розглядає церкву як ту область, в якій влада сатани вже не діє, тому акт вигнання когось з общини означає виключення цієї людини зі сфери, в якій Христос здійснює справу спасіння, і повернення її в ту сферу, де вся влада належить сатані. Природно, якщо ця людина захоче піти на збори общини, то їй буде дано знати, що її християнська сім’я більше не хоче бачити її через те, що вона скоїла.
Можливо, Павло навіть вважав, що дієвість такого вигнання проявиться тільки після смерті людини. Такий його погляд на це зародився і підтримувався силою, яку він отримав через Благу звістку, і поширюється також на інші важливі акти в житті церкви, наприклад євхаристію. Відносно останньої Павло каже, що унаслідок своєї неправильної поведінки на євхаристії (він називає її Вечерею Господньою (11:30) і ставлення до неї деякі члени общини хворіють і іноді навіть помирають. Це все свідчить про те, як жорстко він вирішував проблему аморальності в християнському співтоваристві.
Засоби, за допомогою яких Павло реалізовував свої апостольські повноваження, у даному випадку дуже показові, і все це розкриває нам те, що він мав на увазі наприкінці попереднього розділу. Він виявляє реальність такої сильної духовної єдності між собою і коринтською общиною, що дозволяє собі оголосити вирок у справі про розпусту і оголосити християнина, що вдається до нього, винним. Під час чергових зібрань общини, на яких, за словами Павла, він буде присутнім духом, коринтяни повинні привести вирок у дію, публічно вигнавши злочинця з общини.
Більшість церков на Заході бояться навіть уявити собі такого роду громадську дисципліну, хоча зовсім до недавнього часу в багатьох з них ще було відомо, принаймні, у теорії, що вона була важливою частиною громадського життя в ранньому християнстві. Мимоволі приходиш до висновку, що ми стали надмірно «величними», втративши здатність відрізняти християнську свободу від розпусного способу життя!
1 Коринтян 5:6-13 – Звільнитися від старої «розчини»
«Величання ваше не добре. Хіба ви не знаєте, що мала розчина все тісто заквашує? Отож, очистьте стару розчину, щоб стати вам новим тістом, бо ви прісні, бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений. Тому святкуймо не в давній розчині, ані в розчині злоби й лукавства, але в опрісноках чистости та правди! Я писав вам у листі не єднатися з перелюбниками, але не взагалі з цьогосвітніми перелюбниками, чи з користолюбцями, чи з хижаками, чи з ідолянами, бо ви мусіли були б відійти від світу. А тепер я писав вам не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, із такими навіть не їсти! Бо що ж мені судити й чужих? Чи ви не судите своїх? А чужих судить Бог. Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих!»
Якби ви колись потрапили в єврейський будинок під час святкування Пасхи, ви б дізналися, про що говорить Павло у в. 7 і 8. Традиція, про яку він веде мову, налічує більш ніж трьохтисячолітню історію і дотримується з того часу, коли євреї здійснили втечу з Єгипту під час Виходу. Так, вони повинні були поспішно покинути ту країну. Часу для приготування повсякденної їжі не було, оскільки вони повинні були швидко зібратися разом і йти за наміченим маршрутом. Тому ним і довелося пекти хліб з незаквашеного тіста, випекти його нашвидку і також нашвидку перед дорогою їм підкріпитися. Постанови, що стосуються дотримання Пасхи, поміщають це вживання прісного хліба в центр святкової церемонії. Аж до сьогоднішнього дня у всякому єврейському сімействі, де це свято сприймається більш менш серйозно, звершується ритуал усунення усього квасного, що є на кухні. Під час святкової трапези хазяйки стараються, щоб на столі було як можна більше усіляких страв, але дріжджового хліба ви там ніколи не побачите. Ми іноді говоримо про «закваску усього тіста» в позитивному сенсі, маючи на увазі щось, за допомогою чого решта стає м’якшою і смачнішою. У світі, в якому жив Павло, коли люди говорили про закваску в образному сенсі, під нею майже завжди розумілася якась негативна дія, що руйнувала те, на що вона була спрямована.
Саме в такому сенсі Павло і використовує цей образ у цьому місці; але вживає його Павло невипадково. Він хоче не просто сказати коринтянам – за допомогою вказаної метафори, що «вони не повинні терпіти аморальну поведінку усередині общини». Він вибирає і застосовує пасхальну атрибутику як образ, оскільки в центрі християнства є пасхальна подія, істинна і єдина у своєму роді пасхальна подія. Із самого початку свого існування рання церква вірила, що це не просто збіг, що Ісус помер (і знову воскрес) під час юдейської Пасхи; так сталося, бо цього хотів Бог. Час події, що відбулася, пояснює до певної міри сенс самої події.
Під час найпершої Пасхи в кожній єврейській сім’ї різали ягняти і готували його для вечірньої трапези перш ніж відправитися з Єгипту, а його кров’ю мастили одвірки дверей будинку, так що ангел-згубник обминув (єврейське слово «пасах» перекладається як «минув, пройшов повз» – звідси назва свята «Песах») єврейські житла і не приніс їм загибель, а всіх первонароджених дітей єгиптян згубив. За Павлових часів юдеї приурочували до дня святкування Пасхи жертвопринесення ягнят, яке звершувалося в Храмі, дотримуючись традиції, що давно склалася, і згадуючи про велику подію Божого спасіння. Перші християни, у свою чергу, бачили в смерті Ісуса кульмінацію, остаточне виконання того, на що вказувала традиція. Саме Ісус став істинним пасхальним ягням, а Його смерть принесла остаточне переможне звільнення всьому світу.
Усе християнське життя, при такому тлумаченні події, стає безперестанною пасхальною урочистістю! У ньому полягає уся повнота істини. Кожне зітхання, яке виходить з грудей християнина, стає тихим пасхальним гімном, присвяченим Богові, Який врятував світ через Ісуса, істинного пасхального ягняти. Кожна дія, яку здійснює християнин, стає частиною нескінченної священнодії Пасхи. І під час цього пасхального свята не повинно виявлятися навіть дещиці чогось квасного. Павло, звичайно, не має на увазі, що християни не повинні споживати дріжджовий хліб. Тут він висловлюється образно. Еквівалентом дріжджів у рамках нового пасхального існування, до якого покликаний народ Христовий, є те, щоб відкинути старий спосіб життя: «розчина старого життя» – різновид такого способу життя, який вони провадили ще до навернення, і розчина «злоби й лукавства» могла знову повернутися в їх життя, якщо вони проявлятимуть недбалість до етичної сторони християнства.
Продовжуючи розвивати цю тему, Павло наполягає на тому, що коринтяни потребують безквасного хліба, або «опрісноків» істинного християнського життя. Ми могли б чекати, що він під цим образом має на увазі «святість» або «непорочність», але замість цього тут вказується на «чистоту» і «правду». «Прямота» не означає в цьому місці «здійснення того, що ти і хотів зробити», тобто прямоти; деякі, можливо, наймерзотніші справи в історії часто здійснювалися надзвичайно «щирими» і «прямими» людьми. Навряд чи знайдеться людина «щиріша», ніж Адольф Гітлер. Слово, яке використовує Павло, швидше вказує на щирість і чистоту мотивації дій. Це не означає тільки того, що мотиви і дії повинні знаходитися в гармонії один з одним; таке розуміння підходить і для більшості злочинів. Як мотиви, так і дії повинні мати свій початок у чистому джерелі волі, що перелаштовує в згоді з непорочністю волі самого Бога. Згадка «правди» підкреслює той факт, що в основі всякої поганої поведінки лежить завжди брехня: брехня про те, що Бог не має нічого проти того або того, брехня про те, що один ганебний вчинок не так вже і страшний, брехня, під впливом якої ми уявляємо, що врешті-решт так роблять або не вважають це негожим дуже багато людей.
Уся такого роду «розчина» християнином має бути відкинута, і Павло дає зрозуміти, що подібні речі не можуть бути терпимі в общині. Більше того, нам стає видно, як багато сучасних церков сильно віддалилися від первинних ідеалів і основ. Багато хто з християн сьогодні прагне навіть звести моральний індиферентизм – принаймні, деяких положень етики – на рівень засадничих принципів, так, що спроби накласти навіть мінімально необхідні дисциплінарні рамки на прецеденти сексуальної розбещеності обов’язково супроводжуються цілим шквалом протестів, звинувачень у слідуванні виключно Закону, фарисействі, відсутності любові і безлічі інших страшних злочинів. Проте Павло в цьому пункті висловлюється максимально ясно.
Він вже писав у Коринт на цю тему в листі, який до нас не дійшов. Але його не зрозуміли. Читачі подумали, що він рекомендує для них припинити усілякі контакти з усіма аморальними людьми, і вони, мабуть, висловили своє нерозуміння: як же тоді взагалі їм продовжувати жити в Коринті? Але тепер Павло уточнює: він мав на увазі відгородитися від порочних людей, що вважають себе все ще членами общини. Приналежність до християнства, каже він, повинна визначатися життям, гідним члена народу Христовго. І подібно до того, як ізраїльський народ не повинен був терпіти зла у своєму середовищі (Втор. 17:7, що цитується Павлом у в. 13), так і церква повинна реагувати на порочність адекватно – як на ракову пухлину, яка поширюватиметься, якщо її вчасно не вирізати. Тих же, хто поза общиною, судитиме сам Бог і так, як визнає за потрібне і у визначений Ним самим час. Але християнська община, як це Павло особливо підкреслюватиме в наступному розділі, має право і обов’язок чітко розрізняти тих, хто слідує у своєму житті услід за Христом, і тих, хто цього не робить.
Разом з цим ми можемо уявити, який вибух обурення в сьогоднішній церкві може викликати пропозиція провести такого роду розпізнавання (з’являться звинувачення приблизно такого роду – «Яка нелюбов! Нетерпимість! Інквізиція!»). Павло в подібному випадку міг би відповісти таким чином: хіба лікар проявляє нелюбов або ухвалює несправедливий вирок, коли він або вона каже вам, що вам може допомогти тільки хірургічне втручання? Було б пуття в тому, якби ми потрапили на лікування до лікаря, який «проявляє терпимість» до вірусів, хвороботворних бактерій, ракових клітин? Ми можемо вважати, що моральні проблеми, що згадуються у в. 11, не схожі з хворобами, але чи дійсно вони до них не подібні? Здається, що їх руйнівність для общини свідчить сама за себе.
