1 Коринтян 3:12-17 – 3:18-23

1 Коринтян 3:12-17 – Прийдешній день – прийдешній вогонь

«А коли хто на цій основі будує з золота, срібла, дорогоцінного каміння, із дерева, сіна, соломи, то буде виявлене діло кожного, бо виявить день, тому що він огнем об’являється, і огонь діло кожного випробує, яке воно є. І коли чиє діло, яке збудував хто, устоїть, то той нагороду одержить; коли ж діло згорить, той матиме шкоду, та сам він спасеться, але так, як через огонь. Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви!»

Я дуже люблю гуляти серед древніх розвалин. Як і багато істориків, які мали можливість подорожувати місцями, де знаходяться останки древніх міст, я побував у храмі Аполлона в Коринті, у Калернаумській синагозі, у римському Форумі і в багатьох інших місцях, де творилася історія, де сталися події, наслідки яких залишаються значущі до сьогодні.

Але всі відвідувачі руїн древніх міст повинні мати багату уяву. Навіть у тих випадках, коли будівля або монумент майстерно реставрувалися, вони майже завжди сильно відрізняються від того, чим вони були, коли уперше вийшли з рук будівельника чи скульптора. Вам необхідно використати всю свою фантазію для того, щоб перенести елгіновські мармури[1] в Древні Афіни з Британського музею. Ви повинні будете собі уявити древню синагогу, коли там проходили збори з її молитвами, читаннями, обговореннями. Коли ви стоїте перед грандіозною будівлею Сенату, яка була побудована за Юлія Цезаря на римському Форумі, вам доведеться уявити його вкритим дахом, не обкладеним цеглою, як сьогодні, а блискучим мармуром.

Будівельні матеріали, що згадуються Павлом у в. 12, – це те, що використовувалося для прикраси і забудовування однієї певної будівлі – Храму. Храм Соломонів був прикрашений золотом, сріблом і дорогоцінним камінням. Ірод же Великий з його спадкоємцями реконструювали Храм таким чином, що він став таким прекрасним, яким не був до цього ніколи. Хоча Павло не говорить явно про Храм у в. 16 і 17, він явно має його на увазі упродовж усього даного фрагмента. І це є та «будова», яку споруджують він та інші християнські служителі.

Ідея «Храму», що розуміється як община народу Божого, а не будівля з каміння, вапняного розчину і орнаменту була введена в обіг не Павлом. Сувої Мертвого моря називають общину, у надрах якої вони були створені, тим же найменуванням. Багато юдеїв того часу були впевнені, що тодішній матеріальний Храм в Єрусалимі був знехтуваний Богом, і що Він зробить у недалекому майбутньому загальне оновлення, у рамках якого буде, а може і ні, споруджений новий Храм, але головне – буде відтворена нова община, що являє собою новий народ, перетворений рятівною силою Божою. І подібно до того, як особиста божественна присутність мешкала в Храмі (воно називалося також Шекіною, «шатер присутності»), так божественний Дух мешкає, за Павловими словами, у християнській общині, і це робить християн реальним еквівалентом Храму в рамках нових звершень, пов’язаних з настанням «майбутнього віку», який, виявляється, вже настав.

Головна увага фрагмента постійно звертається на тих, хто будує Храм, і на небезпеку того, що він може бути побудований з непридатних для цього матеріалів (в. 12-15), і на загрозу руйнування будови (в. 17). Якщо ця будівля, дійсно, є Божим Храмом, то руйнування такої святині є не що інше, як акт богохульства. Для невмілих будівельників, як мовиться в посланні трохи вище, залишається можливість бути врятованими з вогню при пожежі майбутнього суду. Але ті, хто руйнує, знаходяться самі в небезпеці бути зруйнованими врешті-решт.

Але що це за вогонь, що згадується в тексті? Чи має він якесь відношення до популярного в Римсько-католицькій церкві в середні віки і так широко поширеному досі вченню про «чистилище», в яке потрапляють грішні християни після смерті для того, щоб стати більш святими і стати здатними з’явитися перед Богом?

Ну, передусім, наш уривок нічого не каже про це. Усе, що в ньому міститься, не відноситься до всіх без виключення християн. Це спеціальне попередження тим, хто займає особливі служіння в церкві Божій, інакше кажучи, до тих, хто несе відповідальність у справі будівництва общини. («Будівництво» церкви – це основний образ, як ми побачимо далі, який Павло використовує не лише тут, але в не меншій мірі і в розділі 14). Павло вказує на те, що служіння своє можна здійснювати погано або добре, але одного прекрасного дня його результати стануть повністю відомими.

Щоб зробити свою думку яснішою, він перераховує два типи будівельних матеріалів. До першого відносяться золото, срібло, дорогоцінне каміння – усі вони можуть зберегтися при пожежі, тоді як матеріали другого типу – дерево, сіно, солома, природно, згорять. У своє зображення Павло включає постійне старозавітне попередження про майбутній вогонь. Ізраїль переживав у минулому безліч разів грандіозні пожежі, коли армії іноплемінників розоряли і руйнували його міста, і навіть Храм. Проблема тут полягає в тому, чи буде «будівництво» церкви, тобто праця, яку роблять сам Павло, Аполлос та інші вчителі, піддана оцінці, коли все прийде до свого завершення? «День», який повинен настати і який покаже якість зробленої роботи (3:13), – це явно день Господній, згаданий у 1:8. Тоді і тільки тоді стане ясно, хто чого насправді досяг. Різні служителі потрудилися над будівництвом будівлі, користуючись при цьому різними матеріалами; «вогонь» пожежі знищить одні частини і залишить інші, у певному значенні, укріпленими. Ті, чиї результати зусиль згорять, і самі «матимуть шкоду». (Слово, яке Павло використовує тут, може вказувати на штраф, що стягається з будівельника через суд на користь власника будівлі, який залишився невдоволений його роботою).

Ми трохи вище вже відмічали, що йдеться про різні рівні якості «будівництва», тобто служіння з «будівництва» церкви. Також ми можемо в цьому фрагменті вичитати, якщо розуміти його дещо ширше, Павлові натяки на те, що Бог судитиме кожного «за його ділами» (див. Рим. 2:5-11; 14:10-12; 2Кор. 5:10). З цього питання варто зауважити наступне.

По-перше, у Павла немає жодної напруги між його вірою в майбутній суд у справах і його ж вченням про «виправдання вірою» (Рим. 3:21-31; Гал. 2:15-21 та ін.). «Виправдання вірою» – це момент, який можна зрозуміти таким чином: воно є проголошення вже зараз того вироку, який Бог вимовить в останній день. Павло постійно має на увазі або навіть висловлює ту думку, що, по дії духу, для тих, хто виправданий по вірі тепер, виправдувальний вирок буде підтверджений у майбутньому на підставі усього прожитого ними життя, незалежно від того буде воно коротким або довгим (Флп. 1:6). Хоча він передусім говорить про тих, хто докладає зусилля (добре або погано) зі зведення церкви, цей образ, якщо не брати в його безпосередньому застосуванні, він може відноситися і до всіх інших християн.

Коли «вогонь» зробить свою справу, продовжує Павло, будівельники, які використовували непридатні матеріали, «матимуть шкоду», проте самі будуть врятовані. Тут, ймовірно, можна бачити Павлів метод формулювання і передачі загальнохристиянських сподівань (як і в Рим. 8:29: «кого Він передбачив, тих і призначив»), які включають і розуміння відповідальності християн за все, що вони роблять у рамках нового життя, яке вони отримали як дар Духа разом з вірою і хрищенням.

По-друге, дуже ймовірно, що образ «вогню» (це, звичайно, тільки певна аналогія; Павло не говорить про якийсь конкретний вогонь) можна сприймати як біблійний спосіб сказати про те, що традиційне вчення про «чистилище» намагалося донести (досить непереконливо, на мій погляд). Деякі провідні католицькі богослови нещодавно, знову звернувши увагу на цей фрагмент послання, заявили, що ідея єдиного моменту суду, коли все, що ще нечисте, буде винищене вогнем, можливе, і є те, що складає суть старого вчення про чистилище. Якби це було висловлене п’ять століть тому, то Реформації могло б і не статися, бо реформатори також вірили в те, що смерть сама по собі є «останнім ворогом» (1Кор. 15:26), знищення якої стане останнім етапом очищення християнина від залишків гріховності. Павлів образ виявляється дуже співзвучний таким уявленням.

Основним моментом тут є, звичайно, та серйозність, з якою Павло визначає завдання і відповідальність християн, особливо церковних керівників і учителів. Це не іграшки. Ви граєте з вогнем – проблема розрослася до загрозливих масштабів. Існує реальна можливість будувати з розумом, добротно і з відповідних матеріалів. Але в той же час залишається можливість поставитися до будівництва недбало і будувати дуже неякісно і до того ж з непридатних матеріалів. Останнє неминуче спричинить руйнування будівлі. Бог реагує на реалізацію тієї чи іншої можливості дуже серйозно. Є про що замислитися, чи не так?

1 Коринтян 3:18-23 – Усе належить вам

«Хай не зводить ніхто сам себе. Як кому з вас здається, що він мудрий в цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим. Цьогосвітня бо мудрість у Бога глупота, бо написано: Він ловить премудрих у хитрощах їхніх! І знову: Знає Господь думки мудрих, що марнотні вони! Тож нехай ніхто не хвалиться людьми, бо все ваше: чи Павло, чи Аполлос, чи Кифа, чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє усе ваше, ви ж Христові, а Христос Божий!»

Мені згадується промова одного дуже шанованого літнього професора на церемонії вручення дипломів випускникам. (Я був запрошений туди, щоб звершити молитву перед початком церемонії.) У своїй промові цей чудовий чоловік сказав про різні чудові речі і висловив багато напутливих побажань, проте одна річ, яка мені запала в пам’ять найглибше, – його міркування про скромність віри. «Вона не є, – казав він, – предметом знання, який ви можете осягнути в усій повноті; це просто неможливо. Вона є тим видом знання, про який ми знаємо, що вона є, але самі ми маємо тільки частину цієї повноти».

При такому співвідношенні скромності і упевненості важко підтримувати баланс між нами. Навколишній світ постійно прагне або змусити нас визнати, що ми не знаємо нічого достовірно про нього, або затвердити нас на дуже хисткій і ризикованій позиції всезнання. Істинно християнська віра, на щастя, позбавлена таких характеристик. Вона містить, як пише Павло, у собі знання про те, як стати нерозумним, щоб набути справжньої мудрості; а найбільш чудовим моментом у ній є той факт, що «усе належить вам», який пов’язаний з чітким усвідомленням того, що «ви належите Христові, а Христос належить Богові». Але що Павло хоче сказати, роблячи такі незвичайні заяви?

У цьому фрагменті він наводить кінцевий аргумент у своєму міркуванні про небезпеку «вихваляння» чисто людськими досягненнями – небезпека, якій коринтська община піддавалася. Хтось з них казав, що «належить Павлу», хтось – що «належить Аполлосу» і т. д. Таким чином вони уявляли Павла та інших християнських учителів як «керівників» окремих шкіл або груп учнів, ніби вони були якимись софістами чи учителями «мудрості», яких була тоді сила-силенна. Окрім невірного сприйняття коринтянами його проповідницької діяльності, Павло виявляє тут їх неадекватне ставлення до інших християнських проповідників. Їх судження про те, що вони належать або повинні підкорятися учителям, невірне; швидше учителі належать їм! І більше того, не лише учителі, але і взагалі усе належить їм – звичайно, за винятком Христа і самого Бога! Але як він міг дотримуватися такого погляду?

Це можна зрозуміти, тільки виходячи з контексту юдейського світогляду, за яким, про що детальніше ми поговоримо потім, тим, хто належить до народу істинного Бога, з приходом «майбутнього віку» призначено правити світом у згоді з божественною волею. Як каже про це Одкровення Івана, згідно з древньою божественною обіцянкою, даній Ізраїлю, усі, хто належать Божому народу, будуть «царями і священиками» у новому світі (Одкр. 1:6; див. Вих. 19:6).

У той час деякі язичницькі філософи учили, що людина може стати «царем» вже в цьому житті, якщо люди навчаться підкорювати себе самих і зрозуміють своє істинне місце і призначення у світі. Але Павлова обіцянка, заснована на юдейській традиції, виходить за межі нині існуючого світу. Апостоли належать вам! Апостоли не є власниками церкви; навпаки, як Павло вже казав декількома віршами раніше, вони належать церкві, будучи служителями, «що ви ввірували через них» (в. 5). Але не лише апостоли, але і весь світ належить вам. Павло не належить до дуалістів, що відкидають створений світ як зло; Бог, Який відкрив Себе і як Ісус з Назарета, – це той же Бог, Який створив цей світ. Християни ж, завдяки своїй приналежності до Нього, стали спадкоємцями цього світу, як і сам Ісус сказав про це (Мф. 5:5; Павло каже в 1Кор. 6:2, що народ Божий судитиме світ).

І якщо їм належить світ, то це стосується і життя і смерті. Іншими словами, християни – це вже народ воскресіння, оскільки на підставі свідоцтва, яке несе Блага звістка про воскресіння Ісуса (1Кор. 15), вони живуть в упевненості, що і життя, і смерть належать ним. Сьогодення і майбутнє належать ним, і це теж вказує на те, чим вони є вже зараз. Християни абсолютно переконані, не дивлячись на те, що «злий нинішній вік» триває, вони належать до «віку майбутнього». І вони не належать до нього якоюсь незначною частиною свого життя, так би мовити, задіяні тільки в деяких епізодах цієї грандіозної вистави під назвою історія. Ні, вони грають головні ролі.

Одним словом, коринтські християни були схожі на людей, які плескаються в брудному вирі на березі океану замість того, щоб піти і купатися в цьому океані; вони подібні до тих, хто п’є брудну воду з водопроводу, коли є можливість покуштувати доброго вина або напитися з гірського джерела. Як це безглуздо, сперечатися один з одним на ґрунті вподобання того чи іншого церковного лідера, як якась купка софістів, коли цілий всесвіт і істинне знання про нього, усі таємниці і мудрість відкриті для вас, щоб досліджувати і осягати їх! Різні спокуси зазвичай обіцяють багато, але дають мало, а іноді і взагалі нічого не дають. Сатана пропонує вам володіти місяцем, а потім сміється над вами, коли стає ясно, що ви не в змозі володіти ним. Бог же обіцяє вам подарувати саме сонце.

Проте важливо, щоб все зрозуміти і все отримати в призначений момент. Павло розвиває в декількох місцях думку про Христа і Бога… Це дає йому можливість сказати відразу про те, що, з одного боку, Христос, знаходячись в особливій близькості до Бога, стоїть вище за весь інший світ і всіх інших людей; з іншого ж, Ісус показує Свою відмінність і від Бога, називаючи Його скрізь Отцем або Творцем. Павло не виявляє бажання писати про це об’ємний трактат, щоб розробити ці ідеї з філософського погляду. Йому просто це не потрібно. Для Павла досить знову і знову стверджувати, що, коли християни вдивляються в надсвітську сферу, вони здатні побачити не неприступне і далеке божество, не певну невизначену божественну силу, про яку неможливо нічого дізнатися, але Бога Ізраїлевого, Творця світу, Який відкрив Себе через Ісуса.

Уся справа тут у тому, що від вас не потрібно розуміння те, як усе це можливо. Ви просто повинні вірити – передусім на підставі факту воскресіння Ісуса, – що саме так усе і йде, а ви покликані залучитися до всього цього. І сама віра в це, як би виразився Павло, і є знак того, що Дух Божий, Дух Сина Божого, живе у вас, роблячи вас частиною Його Храму – народу, чиє найперше завдання – служити і прославляти Його.

Власне, у цьому і знаходиться пояснення того, чому уся чисто людська мудрість скидається божественним безумством Благої звістки. В. 18-20 підсумовують, спираючись на декілька біблійних цитат, те положення, яке Павло розвивав у різних напрямах аж з 1:18. І найактуальніша вимога, яка міститься в цьому резюме і яка нам потрібна сьогодні ще більше, ніж тоді коринтянам: не обманюватися (в. 18). Цьому самообману дуже легко піддатися, і наслідки будуть плачевними. І ті, хто думає, що він дуже далекий від подібної самовтіхи, дуже близькі до того, щоб опинитися в такому стані і загрузнути в ньому дуже глибоко.


[1] Мармури Парфенону – колекція античних скульптур у Британському музеї; у неї входять частини фриза Парфенону. Скульптури були вивезені з Афін у 1803 р. графом Елгіном. – Прим. пер.

Попередній запис

1 Коринтян 2:14-3:4 – 3:5-11

1 Коринтян 2:14-3:4 – Духовна або тілесна людина? «А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй ... Читати далі

Наступний запис

1 Коринтян 4:1-5 – 4:6-13

1 Коринтян 4:1-5 – Важливий суд не нинішній, а останній «Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць; ... Читати далі