1 Коринтян 2:14-3:4 – Духовна або тілесна людина?
«А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно. Духовна ж людина судить усе, а її судити не може ніхто. Бо хто розум Господній пізнав, який би його міг навчати? А ми маємо розум Христів!
І я, браття, не міг говорити до вас, як до духовних, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я вас годував молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні. Бо коли заздрість та суперечки між вами, то чи ж ви не тілесні, і хіба не полюдському робите? Бо коли хто каже: Я ж Павлів, а інший: Я Аполлосів, то чи ж ви не тілесні?»
Одного разу, ще в період розквіту руху «хіппі» наприкінці 60-х років, я співав і грав на гітарі в одному фольк-клубі в західній частині Ванкувера. Я був там приблизно тиждень і близько познайомився з деякими нашими постійними виконавцями. Серед них був хлопець, який починав залежати від наркотиків. Він був класний гітарист. Але на одному з музичних вечорів стало зрозуміло, що вживання наркотиків увійшло в нього до системи – він так себе стимулював перед виступом.
Наслідки були жахливі. (Я ніколи особливо не страждав до цього від спокуси почати колотися і, природно, не бажав і чути про наркотики після того, як побачив їх руйнівну дію в житті цього хлопця.) Він був «на підйомі», і його гра і спів ставали все гірше і гірше; але він перестав усвідомлювати це, вважаючи, що все ще дуже хороший. Став постійно використовувати наркотики, щоб, як він казав, покращити свої виступи. Він і чути не хотів тих, хто намагався пояснити йому усю згубність того, що він робить.
Павло спрямовує розмову про мудрість і дурість, про духовний розвиток і незрілість до обговорення того, в якому стані коринтяни тепер перебувають. Вони використовували, так би мовити, наркотичний препарат софістики, вважаючи, що це робить їх більш «духовними»; Павло ж заявляє їм, що усе це свідчить про їх чисто людські пристрасті, по суті безплідні.
З цього місця їм могло сподобатися те, про що повів бесіду Павло. Слухаючи послання, яке підійшло до даного питання, вони, можливо, могли зрадіти, що апостол, здавалося б, відставив убік проблему, з якою він почав своє звернення до них у 1:10 (протистояння угрупувань, що діляться за ознакою прихильності тому чи іншому учителеві). Але якщо вони і насправді так думали, то далі їм довелося пережити шок, бо міркування про мудрість і зрілість були тільки приготуванням до того, щоб на новому рівні повернутися до первинної теми. Вони уявляли, що мають «мудрість», яка піднімає їх над звичайним порядком речей. Їм дуже сильно хотілося, щоб якийсь їх різновид софістичного вчення був дієвим, думаючи, що неабияка доза цього вчення, сполучена з деякими елементами християнської віри, зробить їх надлюдьми. Але в цьому вони серйозно обманулися. Чим більше вони вживали такого роду наркотик, тим очевидніше проявлялася їх незрілість; а доказ цього – їх суперництво і суперечки через прихильність різним християнським проповідникам!
Ця тема є тут головною для Павла і наводить на думці про сьогоднішню церкву, живучи в якій ми часто так легко сповзаємо від рішення по-справжньому серйозних проблем на рівень особистих конфліктів або навіть опускаємося до найбанальніших пліток і пересудів. І при цьому ми продовжуємо залишатися зі свідомістю крайньої важливості тих речей, якими зайняті. Але нам слід подивитися і зауважити для себе, як Павло формулює проблему. Він для цього використовує комплексну мову, яка набуває статус технічної. Ми повинні розібратися в ній, щоб зрозуміти її подальше функціонування в посланні.
Павло починає з того, що проводить чітку відмінність між, з одного боку, «духовними» людьми (поняття, яке він щойно вживав у в. 13), до яких відносяться ті, хто проник у глибини духовної мудрості і, як і їх учителі, намагається залучити до неї інших людей, а з другого, «тілесними» людьми.
Поняття, вживане Павлом, яке ми перекладаємо «тілесні», дуже складне. Письменники того часу використовували його в дуже різних сенсах. Павло міг скористатися популярністю цього слова в коринтян, або в когось ще, і узяти його для своїх цілей. Основна ж відмінність – між людьми, в яких Божий Дух, що живе в них, відкривав їм нові шляхи та простори істини і досвіду, і людьми, що живуть за тими ж законами, що і решта світу та не залишають колишнього способу життя. Коринтські християни думали, що вони мають особливу мудрість, а насправді вони просто «тілесні».
Поняття, про яке йде мова, може бути також перекладене словом «душевний» у сенсі протилежності «духовному», і характеризує людину, яка зацікавлена своїм внутрішнім життям («душа») і приділяє основну увагу саме йому, а не життю у свободі, життю, просоченому мудрістю благовістя і що спрямовується Божим Духом. Такого роду людина (2:14) просто не в силах зрозуміти, про що йде мова, коли говориться про духовні речі. Її можна порівняти з людиною без музичного слуху і естетичного смаку, яка слухає оперу: усе, що відбувається на сцені, їй здасться абсурдом. Щоб посилити цей образ уявимо собі, що в камерному залі, де грає прекрасний квартет, тільки один з присутніх має і музичний слух, і естетичний смак, а всі інші абсолютно нічого не розуміють у музиці, та до того ж не мають музичного слуху. Усе це, мені здається, дуже схоже на опис Павлом становища «духовної» людини серед «тілесних» людей.
Може здатися, що Павло виставляє себе тут як якогось наддуховного і надзвичайно сильного керівника, але це тільки так здається. Він передусім хоче підкреслити, що «духовна» людина в змозі висловлювати судження набагато проникливіші і точніші, ніж той, хто зациклився тільки на матеріальних речах (в. 15), і судження цих останніх є даремними. Як свідоцтво, Павло пропонує цитату з Іс. 40:13, де пророк, як би перед лицем всього світу, питально вигукує: «Хто Господнього Духа збагнув?», і він упевнений, що відповіддю буде – «ніхто». Але якщо Христос вже став для нас «мудрістю, праведністю, освяченням і відкупленням» (1:30), то наступним кроком має бути твердження, що ми – ті, хто має дух, – маємо розум Христовий. Якщо це дійсно так, то віднині не існує більше недосяжної мудрості і непереборної висоти, які були б недоступні нам.
Проте виявляється, що самі коринтяни не готові, щоб використовувати такі запаморочливі можливості! І Павло далі з новою силою показує це. Їм могло здатися, коли вони слухали читання послання в церковних зборах, що він говорить про них, як про «духовних», але вони помилялися. Знову повертаючись до колишньої розмови про тих, хто досяг «досконалості» (2:6), він використовує для цього мову, яку багато сучасних йому учителів використовували для пояснення відмінностей між тими, хто готовий до сприйняття серйознішого вчення, і тими, хто знаходиться ще на рівні новачків. Павло говорить, що коли він раніше був у них, то виклав для них тільки основоположні істини: годував їх молоком, а не твердою їжею. Йому б могли докорити, що його вчення було занадто елементарним; інші проповідники, які приходили до них після нього, учили їх набагато більш піднесеним і глибоким речам, які відповідали пристрасному прагненню коринтян зміцнити і підвищити свій соціальний статус і духовність.
…з чого видно, що ви, робить висновок Павло, ще досі залишаєтеся немовлятами (3:2)! Ви керуєтеся обмеженими людськими мотивами. Тут Павло знову вживає важкі для перекладу слова, які означають приблизно наступне, – «спосіб життя, обумовлений вашим тлінним єством» (в. 1) і «спосіб життя, як у тих, хто керується позивами і прагненнями цього тлінного єства» (в. 3). Тут у наявності ледве уловиме зміщення від поняття «тілесний» (2:14) до поняття «виключно людський» (3:1) і далі до «занадто сильно прив’язаний тільки до усього людського» (3:3). Павло в жодному разі не вважає, що кожне з перерахованих понять співвідноситься з певним рівнем християнського (чи біля християнського) досвіду або з тим чи іншим типом особи. Він просто стверджує, що всі ці слова вказують на «бездуховний стан» – і це характеристика саме Коринтської церкви, і це так сильно в ній, що породило надмірне шанування окремих людей. Останнє, у свою чергу, і є явне свідоцтво, що вони, коринтяни, впали в бездуховність. Тому Павло і не був здатний викласти їм глибше і змістовніше вчення; вони не були готові до його сприйняття, а нинішнє суперництво між угрупуваннями показує, що вони не готові досі.
Що Павло, на ваш погляд, сказав би про сучасну церкву? І конкретно про ту церкву, до якої належите ви?
1 Коринтян 3:5-11 – Божа нива, Божа будова
«Бо хто ж Аполлос? Або хто то Павло? Вони тільки служителі, що ви ввірували через них, і то скільки кому дав Господь. Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, але Бог, що родить! І хто садить, і хто поливає одне, і кожен одержить свою нагороду за працею своєю! Бо ми співробітники Божі, а ви Боже поле, Божа будівля. Я за благодаттю Божою, що дана мені, як мудрий будівничий, основу поклав, а інший будує на ній; але нехай кожен пильнує, як він будує на ній! Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона Ісус Христос.»
Чи був Павло засновник християнства?
Кілька років тому я вплутався в дискусію з цього питання. Час від часу деякі люди намагаються обґрунтувати приблизно такого роду твердження: Ісус не є справжнім засновником християнства, оскільки Він був звичайним юдейським раббі, Який би вжахнувся від однієї тільки думки, що навколо Його імені створили нову «релігію»; а те, що нам відомо під ім’ям християнства, з ретроспективним пов’язанням його з Ісусом, було справою рук Павлових. Такі погляди, що послужили приводом для дискусії, висловив один відомий журналіст, письменник і біограф, який намагався, мабуть, внести свій вагомий внесок у вивчення історії раннього християнства.
Дебати із цього приводу не припинилися досі. Вони навіть отримали освітлення на сторінках газет, що було абсолютно незвичайним для британської преси, яка зазвичай не звертає уваги на подібні речі. І ця суперечка стала приводом для того, щоб підняти ще ширші питання, що відносяться до Ісуса і Його воскресіння (якщо Ісус дійсно воскрес з мертвих, тоді Павло ну ніяк не міг би вигадати все це), а також те, якому типу релігії звичайні люди нашого часу віддають перевагу; інакше кажучи, якого роду релігійні переконання ближче для них – історичного характеру або чисто богословського. Цей фрагмент, втім, порушує тільки основне питання, по якому Павло і пропонує свої пояснення.
У певному значенні Павло «поклав основу» церквам, подібно до того, як будівельник закладає основу будинку. Він із великим задоволенням наводить таке порівняння. Але «основа», яку він заклав, – це сам Ісус Христос, Месія, Господь. Це, за його словами, єдина можлива «основа». Павло не винаходить християнство; ряд інших учителів незалежно від нього проповідували ту ж саму Благу звістку (див. 15:11). Проте кожного разу, коли він каже про те, що він «заснував» церкви, завжди передбачається, що самою «основою» є Ісус.
Проблема, яку він піднімає тут, не присвячена повністю його взаєминам з Ісусом, хоча про це теж згадується. Головним чином він має на увазі свої стосунки з іншими проповідниками, які прийшли в Коринт після нього. (Павло згадує тут Аполлоса, але з упевненістю можна сказати, що також малися на увазі інші з місіонерів, включаючи, можливо, і Кифу/Петра.) На додаток до алегорії закладки фундаменту і будівництва будівлі на ньому (в. 10-17) він вживає образ землеробства або, точніше, садівництва, щоб виразити своє судження про те, що, коли він розбивав сад, а Аполлос (і, можливо, інші) поливав, саме Бог був джерелом і силою росту нових насаджень.
Це, у свою чергу, пояснює, що Павло мав на увазі у в. 5. Він і Аполлос – «служителі, що ви ввірували через них». Слово «служитель» у цьому місці не зовсім співпадає із словом «раб» і могло мати значення «Того, хто прислуговує під час трапези»; іншими словами, Павло і Аполлос – це просто люди, що обслуговують тих, хто їсть, тоді як Бог виступає тут тим, хто складає меню і готує страви. Вас не повинне турбувати те, який офіціант принесе їжу на ваш стіл. Головне, що шеф-кухарем на кухні є Бог.
Що ж до того, чи добре офіціанти, садівники або будівничі роблять свою роботу, – зовсім інше питання. Павло переходить до нього в наступному фрагменті, а у в. 8 і 10 тільки натякає на нього. Кожен працівник отримає відповідну винагороду за зроблену їм роботу. Що стосується будівництва, то будівіничі мають бути максимально уважними до того, як здійснюються роботи. Павло нашвидку обговорює якість різних матеріалів, які вони могли використовувати; але ми в змозі бачити доки тільки можливості матеріалів, які використовуються в будівництві.
Якщо ви починаєте зводити будинок на вже готовому фундаменті без попереднього генерального плану, вам, принаймні, необхідно визначитися з тим, який тип матеріалу буде найбільш відповідним. Засадничий рецепт Павла полягає тут у тому, що матеріал повинен відповідати призначенню будівлі, яка в даному випадку має бути місцем релігійного поклоніння: тобто це не що інше, як Храм (в. 16-17). Тому кожен працівник, або служитель церкви, повинен запитати себе: що я роблю для того, щоб спонукати людей і відкрити для них якомога більше можливостей поклонятися Богові істинному і живому, поклонятися у святості істині? Якщо – нічого, то, можливо, я будую не на істинній основі?
З усього сказаного має стати зрозумілим, як і з 16:12, що Павло не мав жодних принципових розбіжностей з Аполлосом. Коли він розглядає серйозну проблему, пов’язану з помилковими проповідниками, він не дає нам жодної певної інформації про них, як і в Посланні до Галатів. Що ж було дійсно проблематичним, так це те, що, ймовірно, хтось намагався зіштовхнути і протиставити його і Аполлоса у зв’язку із суперечками, викликаними чисто людським розумінням «мудрості» і риторики. Звичайно, ми можемо підозрювати, що з погляду подібних стандартів Аполлос виглядав, завдяки своїй обдарованості, більше презентабельно. Але ж справа зовсім не в цьому. Павло просто прагнув щосили присікти будь-які спроби зробити як з себе, так з когось ще культового вождя-наставника і встановити себе на п’єдестал. Бо є тільки один п’єдестал у Царстві Божому і тільки одна особа гідна бути поставлена на нього. Природно, що під такого роду шануванням не розуміється установка меморіального пам’ятника на міській площі. Тут мається на увазі саме хрест, а під особою зрозуміло, звичайно, Христос, розіпнутий і померлий на хресті, Який тим самим віддав під суд всяку чисто людську славу, значущість, популярність. Звістку про це передусім і хотів донести до своїх читачів Павло. Якби йому довелося познайомитися з життям наших сьогоднішніх церков, то він би, поза сумнівом, відчув потребу сказати нам те ж саме.
