1 Коринтян 2:1-5 – Дієве благовістя про хрест
«А я, як прийшов до вас, браття, не прийшов вам звіщати про Боже свідоцтво з добірною мовою або мудрістю, бо я надумавсь нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа, і Того розп’ятого… І я в вас був у немочі, і в страху, і в великім тремтінні. І слово моє й моя проповідь не в словах переконливих людської мудрости, але в доказі духа та сили, щоб була віра ваша не в мудрості людській, але в силі Божій!»
Життя – надзвичайно таємнича річ. Найцінніші, найглибші і найскладніші наукові теорії, створені на сьогодні, можуть послужити тільки для того, щоб знову і знову підтвердити безмірність і невловимість цієї таємниці, що перевершує будь-які ці науки. Ви можете вивчити біологію і генетику людини, узнати все стосовно процесів запліднення, вагітності, народження, розвитку дитини; але в той момент, коли ви берете вашого новонародженого малюка на руки, і його погляд, зустрівшись з вашим, неначе каже вам: «Привіт! Це – я!», – то ви переживаєте дотик до таємниці. І цьому неможливо дати ніякого природничонаукового пояснення.
Так само йде справа і з музикою. Фізик, звичайно, може описати на молекулярно-хвилевому рівні, що відбувається з повітрям і матерією під час гри на музичному інструменті. Але чому творіння Моцарта примушують нас сміятися, плакати або пританцьовувати, чому музика взагалі дуже часто нас приголомшує чи умиротворяє, залишається великою загадкою.
Найбільші таємниці людського життя, як – любов, смерть, радість, краса і багато що інше, – упродовж тисячоліть вказували на найбільшу таємницю, що лежить в основі всіх інших, – таємницю Бога. Древні люди створювали цілі релігійні системи, щоб проникнути в цю таємницю; часто в центрі цих систем стояли ті чи інші божества, наприклад Ісіда чи Митра. Багато людей вірили, що, пройшовши певний ряд ритуалів посвячення, вони зможуть доторкнутися до таємниці і осягнути такі істини, які абсолютно перевернуть їх життя.
Більшість юдеїв вірили, що єдиний істинний Бог вже відкрив для них доступ – стати спільниками Його життя і задумів, так що ні чого іншого вони не потребують. Проте і вони розуміли, що якась таємниця існує і в їх вірі, коли намагалися осягнути істину про те, як і для чого Бог створив цей світ і, особливо, які плани в Нього були відносно майбутнього Свого народу. Серед книг, написаних древніми євреями, як включених у Біблію, так і ні, є багато таких, де автор прагне проникнути в цю таємницю, передбачити, що надалі чекає цей Божий світ, як люди можуть брати участь у здійсненні Його планів.
До цих тем звертається і Павло. Знаходячись у рамках юдейської традиції, він проголошує, що задуми Божі, як відносно минулого, так і сьогодення, і майбутнього, розкриті Ним через Ісуса Христа. Ісус є ключ до всіх божественних секретів. Павло твердить про це на кожному кроці, наприклад у Кол. 1:26-2:3. І Павло щосили бажає, щоб коринтські християни, що заплуталися, зрозуміли, що, незважаючи на все безумство і обурливість Благої звістки в очах решти світу, у самій серцевині цієї проповіді міститься шифр, знання якого відкриває якнайглибші таємниці життя. У висловлюванні, подібному 1Кор. 2:7, Павло, можливо, дещо дратує їх, проводячи аналогію з тими практиками, що існували в язичницькій культурі і філософії, які застосовувалися для досягнення різного роду «таємниць». Але, користуючись такими паралелями, він явно спонукає їх встати на твердий юдейський ґрунт.
Павло мав цілий ряд причин стверджувати, що Блага звістка – це таємниця. І однією з них було те, що ніхто ні в Коринті, ні в якому іншому місці імперії, намагаючись розгадати таємницю життя, всесвіту, Бога, краси, любові і смерті, не міг навіть припустити, що відповідь на всі ці загадки можна знайти на місці страти, що знаходиться біля стін бунтівного близькосхідного міста. І якраз з цієї причини, каже Павло, не лише коринтські християни, що не мали в більшості ні класичної освіти, ні політичної влади, ні благородного походження, але сам апостол відчував страх і тремтіння, коли проповідував Благу звістку для них.
Уявіть, що ви збираєтеся виступити з промовою перед дуже показною аудиторією, і у вас в арсеналі немає нічого, окрім кількох розрізнених фраз, що стосуються якоїсь дивної події, яка сталася не так давно. Ви усвідомлюєте всю безглуздість і навіть безумство своїх заяв, але при цьому упевнені, що ця подія містить у собі вселенську таємницю. Ви, звичайно, побачили б на лицях зневажливі усмішки. Люди переглядалися б один з одним у нерозумінні, а потім обурилися б не лише через дурість сказаного, але і через те, що ви взагалі посміли звернутися до них з такою нісенітницею.
І все-таки в Павлових словах відчувалася сила. Важко точно визначити, що він мав на увазі, коли казав, що його проповідь полягає «в доказі духа та сили», але можна допустити, що мали місце чудеса зцілення. Ще важливішим треба вважати те, що, незважаючи на нечасте застосування Павлом звичайних риторичних прийомів, серця, розуми і усе життя людей змінювалися. Істина Благої звістки сама виконувала потрібну дію, і Павло був радий такому стану справ, хоча і розумів, що він виставляє себе сміховиськом, проповідуючи її.
Адекватна відповідь на почуте благовістя полягала передусім у «вірі». Віра визначала, на думку Павла, що означає бути християнином. Тому так важливо особливо уважно придивитися до того, що Павло каже про це. «Віра», яка є для Павла єдиним справжнім знаком приналежності до християнства, зароджується в людині завдяки дії Духа через проповідь Благої звістки. Він не уточнює тут, у чому повинна полягати віра, проте робить це в інших місцях. Так, у Рим. 10:9 він пише, що християнська віра полягає в тому, щоб визнавати, що Ісус є Господь, і вірити в те, що Бог воскресив Його з мертвих. Це тісно пов’язане з підсумковим викладом благовістя в 15:3-8 цього послання. Також щось дуже близьке він каже в 12:3: «Не може сказати ніхто: Ісус то Господь», як тільки під дією Духа Святого.
Але в 15:3-8, де Павло нагадує коринтянам про основи Благої звістки, що проповідується ним і усіма іншими апостолами, він говорить не лише про смерть Ісуса, але і про Його воскресіння. Він наводить детальний список тих, хто бачив Ісуса після воскресіння, включаючи в нього і самого себе. Можна запитати, як таке ретельно розроблене свідоцтво про воскресіння узгоджується із заявою Павла, що він вирішив для себе не знати нічого, «крім Ісуса Христа, і Того розп’ятого»?
Тут він не мав на увазі, що говоритиме тільки про хрест Ісусів і ніколи не згадає про Його воскресіння. Сотні і сотні людей, після страти Ісуса, були розіпнуті за життя Павла; відмінність Ісуса від них полягала в тому, що Бог воскресив Його з мертвих. Але, роблячи попередній упор на розп’ятті, Павло прагнув оберегти Благу звістку, щоб ніхто не зміг прийняти її за один з плодів популярної риторичної майстерності, що переконують лише на короткий час і не мають глибокої дії. До розп’яття в стародавньому світі ставилися з величезною відразою і крайнім презирством – навіть згадувати про нього в пристойному суспільстві було украй непристойним. Уявіть собі, що хтось під час світської вечірки почав би голосно розповідати про те, як бачив зграю щурів, які об’їдають собачий труп, що валяється на вулиці. Яка б реакція на це була? Схожу дію могла виконувати публічна розповідь про людину, розіпнуту на хресті. Жоден софіст або ритор, що шанує себе, не дозволив би собі такого. Павло ж, навпаки, був упевнений, що подібного роду повідомлення містило в собі ключ до таємниці життя, чому живим свідоцтвом могли служити віра і життя новонавернених коринтських християн.
1 Коринтян 2:6-13 – Дивна мудрість Божа
«А ми говоримо про мудрість між досконалими, але мудрість не віку цього, ані володарів цього віку, що гинуть, але ми говоримо Божу мудрість у таємниці, приховану, яку Бог перед віками призначив нам на славу, яку ніхто з володарів цього віку не пізнав; коли б бо пізнали були, то не розп’яли б вони Господа слави! Але, як написано: Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом, усе бо досліджує Дух, навіть Божі глибини. Хто бо з людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає? Так само не знає ніхто й речей Божих, окрім Духа Божого. А ми прийняли духа не світу, але Духа, що з Бога, щоб знати про речі, від Бога даровані нам, що й говоримо не вивченими словами людської мудрости, але вивченими від Духа Святого, порівнюючи духовне до духовного.»
Згадую, як моїй сестрі виповнився 21 рік, і був якраз її день народження (ми тоді вчилися з нею в університеті). Ми були дуже далеко від дому, і з нагоди цієї урочистості були запрошені на святкову вечерю двоюрідним братом батька, що жив неподалік від нас. Він і його дружина не мали власних дітей і були щасливі можливості опікуватися нами; час від часу вони запрошували нас у гості.
Того вечора була чудова вечеря і все пройшло дуже породинному. Коли застілля добігало кінця, хазяїн дому наприкінці урочисто відкрив для нас пляшку бренді столітньої витримки, яку він припас для якогось особливого випадку. Бренді розлили по келихах. Ми трохи відпили і сказали йому про те, як незвичайно пройшов цей святковий вечір і який це прекрасний коньяк. Ми були дійсно надзвичайно вдячні родичам, проте наші похвали напою мало чого означали; ми ніколи в житті до цього не пробували бренді і навряд чи змогли б відрізнити вміст цієї пляшки від набагато дешевшого, зробленого, допустимо, тиждень тому.
Павло говорить у наведеному вище уривку про такого роду вчення, яке було призначено для тих, хто удосконалювався, для тих, хто вже дозрів і набув здатність вживати не лише «дитяче харчування», але замислюватися і сприймати серйознішу їжу для розуму. Не суперечачи нічому з того, що він сказав раніше про Благу звістку і як вона повинна проявлятися, тобто бути безумством для греків і скандалом для юдеїв, Павло далі каже, що це ще не все. Він хоче запропонувати для них дійсно глибоку, багату і усебічну мудрість; проте доступною вона стає для тих, хто має необхідну силу сприйнятливості, хто став досить проникливим у духовному плані.
Це зовсім не означає, що Павло нібито однією рукою бере, а другою роздає. У жодному разі тут не можна запідозрити Павла в тому, що християнам, які духовно зміцнилися, він пропонує «мудрість», подібну до тієї, що пропонували софісти і філософи язичницького світу. Ні. Мудрість, яку він має на увазі, не належить «віку цьому». Вона належить «майбутньому віку»; говорити про неї з тими, хто не залучився до «майбутнього віку», все одно, що говорити про сонячне світло із сліпими. Тільки ті, хто по-справжньому повірив у воскресіння Сина Божого, можуть вступити на шлях досягнення цієї мудрості. Для інших же це залишається таким же безумством, як і взагалі Блага звістка.
Павло тут проводить той основний розподіл, до якого він звертається упродовж усього послання. І це дійсно є однією з головних речей, яким він хоче навчити коринтських християн. Згідно з Павлом, світова історія ділиться на два «віки», або дві епохи: «нинішній вік», який можна охарактеризувати як час людського спротиву Богу, гріха, відчаю і смерті, і «майбутній вік» – період, коли Бог, після того, як отримає перемогу над усіма силами, що опираються Йому, стане повновладним царем світу. Але на цьому діленні Павло не зупиняється; він проголошує, що «майбутній вік» вже увірвався в це століття завдяки Ісусу Христу. І вирішальними подіями в цьому прориві сталі смерть і воскресіння Ісуса, які задали мажорне звучання усій великій музиці історії, усунувши колишнє – мінорне.
Ось чому цей вік з його правителями не зміг осягнути цієї мудрості. Вони досі виконують мелодію на старий мінорний мотив. Але партитура Благої звістки і нова «мудрість», що звучить під час її проповіді, абсолютно інші за змістом і настроєм. Тут Павло вводить тему, яка займатиме його в посланні головним чином пізніше, але яка вже і зараз складає фон для його міркувань. «Володарі цього віку» – це явно діюча влада цього світу. Саме вони, за твердженням Павла, і «розп’яли… Господа слави» (в. 8): іншими словами, саме політики і правителі, що знаходяться в даний момент при владі, були ініціаторами процесу, що привів Ісуса на хрест. Рим під владою імператора Тиберія, діючи через намісника в провінції Іудея Понтія Пилата, був повинний у цьому. Юдаїзм, лідерами якого були первосвященики, у певному взаємозв’язку з Іродом Антипою, «царем юдеїв», теж сприяли здійсненню цього рішення Риму.
Виходить, що, як бувало казав мій учитель професор Джордж Кайрд, найпіднесеніша релігія і найкраща форма правління, яку колись знав світ, об’єдналися в тому, щоб стратити Господа слави – елемент іронії, який Павло, поза сумнівом, мав на увазі. Біблія містить у собі ясне свідоцтво того, що Бог завжди прагне, щоб людськими співтовариствами управляли найбільш мудрі і справедливі правителі; але всі ці правителі, якраз з тієї причини, що влада дана ним у повне володіння, мають можливість неправильно скористатися нею, впасти в самопіднесення, діяти виключно у своїх егоїстичних інтересах замість того, щоб здійснювати справедливість, мудрість і наслідувати істину. І саме таке зловживання владою призвело до розп’яття Ісуса. Тим, хто розправився з Ісусом, навіть і на думку не спало, що вони зробили щось не те. Просто був страчений черговий баламут, тисячі і тисячі яких знищувалися безжальною репресивною машиною держави. Проте можна припустити, що якби ті, що мають владу, розуміли, які будуть наслідки, то не допустили б цього злочину. Чом би і ні! Тільки не зробили вони цього не з поваги до Ісуса, а тому що злякалися б, що цією стратою вони повинні будуть підписати смертний вирок самим собі.
Павло каже, не без іронії, про Ісусів хрест як про момент історії, в який «правителі і влада» були як переможені полонені, проведені в тріумфальній ході звитяжного полководця, що сидить на колісниці. Тут у Першому Посланні до Коринтян він говорить про Ісуса, Який остаточно скрушить всяке панування, силу і владу, коли з’явиться наприкінці часів як цар (15:23-28).
Ці два моменти дуже тісно пов’язані один з одним. Те, що було здійснено на хресті, досягне свого остаточного здійснення при останньому «з’явленні» Ісуса. І якщо останнім ворогом, який буде знищений, виявиться смерть, то правителі цього світу виявляться остаточно обеззброєними. Адже всякий тиран розуміє, що загроза смерті є для нього головним засобом залякування, за допомогою якого він утримує свою владу в цьому світі.
Павло стверджує, що правителі цього світу залишаються відносно того, що відбулося, доки в невіданні, хоча процес вже набирає оберти. Їх владі вже приходить кінець, а християни закликаються жити під суверенним правлінням Божим. І далі він розвиває позитивний аспект нової ситуації, що настала: Бог приготував «тим, хто любить Його» (так вже в Старому Заповіті іменується народ Божий) щось, що перевершує не лише людську мудрість і розуміння, але і все, що людина здатна собі уявити. (У цьому місці послання наводиться цитата не безпосередньо із Старого Заповіту, а з якогось юдейського твору, який був відомий ранній церкві, але до нас не зберігся.) «Мудрість», всупереч звичайному розумінню, – це не просто сукупність корисних відомостей, і навіть не набір витончених і прекрасних абстрактних теорій; її можна порівняти з цвітінням пишного саду, з потужною течією повноводної річки, глибокою задоволеністю життям в усіх його проявах, про що ми можемо тільки мріяти в цьому нашому стані. І якраз це усе Бог приготував тим, хто любить Його.
Завдяки чому ми можемо переконатися в цьому? Завдяки тому, що Бог дав нам Свого Духа. І це наступна велика тема послання, що згадується тут перший раз. Павло отримує величезне задоволення в тому, щоб засвідчити той факт, що Дух, Який сходить на тих, що повірили, спочатку народжуючи в них віру, а потім відкриваючи їх серця і розуми для прийняття мудрості «майбутнього віку», – це Дух самого Бога, і нічий іншій. Тільки духу самої людини – тобто максимально сокровенній глибині життя, в якому вкорінені усі наші думки, почуття, пам’ять, уявлення, – відкриті усі таємниці внутрішнього людського життя. Подібно до цього, заявляє Павло, і Духові Божому доступна уся глибина божественного життя; і саме цей Дух даний Божому народу, що перебуває в єдності з Христом.
У цих словах чутна незвичайна претензійність. Проте ясно, що все сказане не означає, що християни автоматично отримують абсолютне знання про Бога, інакше навіщо Павлу тоді витрачати сили на написання листів? Означає ж це те, що християнам відкритий доступ до досягнення божественного розуму або, як Павло каже у в. 16, до «розуму Христового». Але щоб скористатися такою можливістю вони мають бути досить «досконалими» (в. 6). Їм необхідно бути «духовними» (пояснення, що це означає, Павло дає в наступних віршах).
Цей насичений сенсами фрагмент, що розбурхує думку, містить багато дійсно повчального. Але, напевно, найбільш важливими в ньому виступають дві речі, про які коринтські християни забули, а може, ніколи і не знали.
Перше – це те багатство знання і життєво важливої прозорливості, до якого ми маємо можливість залучитися і користуватися ним. Християнство не є просто набором завчених істин і інструкцією з правильної поведінки, яку можна було освоїти за один вихідний. Ні, воно багатогранне і багате, як світ, повний краси, таємниці і величі, і прекрасне і грандіозне, як сам Бог. У ньому завжди є, що можна пізнавати знову і знову, щоб насолоджуватися ним все більше і більше і приходити від нього в захват все сильніше і сильніше.
І друге – це те, що християнське благовістя із самого початку є викликом для влади цього світу, що тримається на насильстві, будь то соціальному або політичному. Ця Блага звістка про Царство, що перевершує і долає все, або точніше про правління Боже, що відкрило себе в смерті і воскресінні Ісуса. Павло передусім хоче розсіяти ілюзії християн, які вважають, що християнство є просто внутрішнім релігійним досвідом, що не має жодного відношення до реального життя з політиками і правителями, які неподільно царюють у ньому. Того ж він хоче і відносно нас. Ми просто не можемо погодитися на те, щоб Блага звістка залишалася бездієвою – вона має бути судом і викликом для владолюбних задумів, які постійно виношують сильні світу цього.
