1 Коринтян 1:26-31 – Похвала Господом
«Дивіться бо, браття, на ваших покликаних, що небагато-хто мудрі за тілом, небагато-хто сильні, небагато-хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жадне тіло. А з Нього ви в Христі Ісусі, що став нам мудрістю від Бога, праведністю ж, і освяченням, і відкупленням, щоб було, як написано: Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом!»
От одна правдива, але сумна історія про людину на ім’я Космо Гордон Ленг, який був архієпископом Кентерберійським з 1928 по 1942 рік. У той час ще не був визначений віковий ліміт для відходу на пенсію для архієпископів; але коли він наближався до дев’ятого десятка, він відчув страшну втому від трудів і турбот і вирішив залишити служіння. Проте у відвертій розмові з одним зі своїх колег у зв’язку з цим він поділився своїми страхами, які було дивно чути від архієпископа, що дожив до такої сивини: «Являючи із себе на даний момент щось значне, я вмить стану нічим».
Безліч людей на землі вважають себе чимось дуже значущим або, навпаки, дивляться на себе як на «порожнє місце», і це не приносить їм щастя. Але спосіб існування, до якого закликає Бог, зовсім не такий. Кожна людина – будь то чоловік або жінка, нетямуща або навіть ще не народжена дитина – несе в собі образ і подобу Божі і має величезну цінність хоч би вже тому; що є хтось, хто знає про них, хтось ставиться до них з повагою або навіть виявляє в них щось особливе. Але незважаючи на це люди, що колись жили раніше або живуть зараз у різних куточках планети, а як показує наведений вище випадок, і навіть члени церкви, – бажають для себе бути «чимось дуже значущим». Культ слави в наші дні досяг неймовірних масштабів. Люди у своїх прагненнях досягти слави заради самої ж слави доходять до абсурду. Нам давно надокучили нескінченні популярні імена, особи, що користуються славою, але в цьому потоці ми вже не можемо згадати, хто вони – футболісти, кінозірки, топ-моделі… а можливо, архієпископи.
Коринт, дуже відоме місто Римської імперії, був якраз місцем, де все було пронизане підлесливістю перед тими, хто вважався «чимось значущим», і пристрасним бажанням стати тим же самим. Тоді, як і зараз, існувала безліч шляхів до слави і популярності: політична влада, царське або благородне походження. І як ми бачили (хоча це не є приналежністю усіх культур), у Коринті особливим успіхом і шаною користувалися майстерні ритори, адвокати і подібні до них. Мудрість, влада, благородне походження – усе це надавало можливість стати або бути «чимось значущим» у Коринті.
Павло ж нагадує своїм читачам, що з погляду такого роду стандартів більша частина з них були «нікчемами». Коли він вперше прийшов у місто і проповідував Благу звістку про Царя Ісуса як Господа і вони повірили в це, більшість з них не значилися серед «мудрих», яким натовпи дивляться в рот, слухаючи кожне їх слово. Майже ніхто з них не мав скількись значущої суспільно-політичної ваги (хоча зауважимо, що Ераст, що управляє фінансами міста, згадується в Рим. 16:23 як член коринтської общини). І останнє, більша частина з них не належала до іменитих і благородних прізвищ міста.
«Але Бог». Це одна з улюблених Павлових фраз. Він частенько, розбираючи ту чи іншу ситуацію чи проблему, показує кінець кінцем, як до її рішення підключається Бог і як завдяки Його допомозі усе кардинально змінюється. Коринтські християни були «нічим», але Бог зробив їх «усім». «Усім» або «чимось значущим» не в очах світу, «значущими» в єдино істинному сенсі. І особливо значуще в цьому фрагменті послання – вказівка на факт, що ініціативу в цій справі бере на Себе Бог. Християнське благовістя свідчить про винятковий за своїм достатком дар: Бог сам обирає людський «непотріб» Коринта (в. 27,28); Він «закликає» їх завдяки Павловій проповіді про розіпнутого Ісуса як Господа (в. 26; слово «заклик» Павло постійно вживає в сенсі «навернення»); Бог вводить їх у положення, яке має Месія (в. 30). Вони такі, бо, як Павло ємко виражається в цьому вірші, вони «від Бога і (перебувають) в Христі Ісусі». Тут перед нами вся та ж послідовність звершень (обрання, заклик, виправдання), яку Павло наводить у своєму знаменитому резюме в Рим. 8:29-30. Втім, там він цю послідовність зводить до божественного задуму, а наприкінці додає до неї подію остаточного прославляння.
Висновком на усе це має бути те, що коринтським християнам не варто хвалитися собою. Як Павло пише трохи нижче (4:7), вони не мають нічого, що не отримали б як дар; і якщо все перераховане ним дане, то абсолютно незаслужено. Сказане тут повторюється Павлом, по суті, і в ряді інших місць його послань, де він говорить про «похвальбу», як негативну якість, несумісну зі змістом Благої звістки, яка, з одного боку, містить у собі абсолютно безумне повідомлення про розп’яття Господа світу, а з іншого, несе благодатну силу, що змінює серця і християнську віру, і життя. У Рим. 3:27-30 апостол вказує на «похвальбу» юдеїв, яку раніше розділяв і сам. Юдеї мають Божий Закон, Тору, що (як вони вважають) робить їх «чимось значущим» у порівнянні з жалюгідними язичниками. Про ті ж речі Павло пише і в Еф. 2:9. Далі в Першому Посланні до Коринтян (3:21) він звертатиметься до тих, хто «хвалиться» різними учителями, у тому числі і самим Павлом, і Аполлосом, і іншими.
Продовжуючи розбір нашого фрагмента, хотілося б зауважити, що тут видно поширені в той час мовні засоби, які людьми використовувалися якраз для самовихваляння. За допомогою їх коринтські християни хотіли підвищити свій культурний і соціальний статус. Але, на думку Павла, вони упустили одну важливу річ. Річ у тім, що християнам просто неможливо гордитися своїм положенням і ім’ям, оскільки від початку до кінця усе це є дією Бога і Його даром.
У цих своїх міркуваннях Павло, крім усього іншого, натякає також на деякі уривки і теми Старого Заповіту. У Второзаконні, головним чином у розділі 7, ізраїльтянам нагадується про те, що вони – народ, обраний Богом, але не через якісь їх заслуги, а навпаки, незважаючи на їх нікчемність і негідність. Вони закликаються любити і служити істинному Богові на знак вдячності за те, що Він зробив для них, і в першу чергу, за «звільнення» з єгипетського рабства під час Виходу. Павло висловлює перед новими християнами своє сильне бажання, щоб вони сприймали себе як народ нового Виходу, обраний Богом (див. розділ 10), з тією ж свідомістю божественної милості, що зійшла на них.
Далі, у в. 31, Павло цитує декілька рядків з Єремії (розділ 9), де пророк застерігає саме від того типу «вихваляння», на яке нападає і апостол у цьому фрагменті. Павло цитує тільки в. 24, укорочувавши його за своїм звичаєм; але він явно тримає в думці увесь пасаж, що складається з в. 22 і 23:
«Хай не хвалиться мудрий своєю премудрістю, і хай не хвалиться лицар своєю хоробрістю, багатий багатством своїм хай не хвалиться! Бо хто буде хвалитись, хай хвалиться тільки оцим: що він розуміє та знає Мене, що Я то Господь, Який на землі чинить милість, правосуддя та правду, бо в цьому Моє уподобання, каже Господь!»
Не раз Павло, наводячи цитату зі Старого Заповіту з ім’ям «Господь», додає його до Ісуса Христа, хоча спочатку в ній говориться про ізраїльського Бога. Так він робить і у в. 31, бо Ісус є той, «у Кому» християни мають усю повноту премудрості, яка для них потрібна, – вони є тепер людьми, яких Бог простив і виправдав (стан «праведності»); разом з цим вони отримали «звільнення» з рабства гріху, удостоєні найвищої честі служити Йому (стан «освячення»).
Усі ці міркування обертаються навколо теми «премудрості». У Книзі Приповістей, особливо в її прекрасній ввідній частині (розділи 1-9), Премудрість з’являється нам у вигляді якоїсь жінки, за участю якої був створений світ. Вона запрошує людей проникнути в її природу і шляхом залучення до неї здійснити своє справжнє призначення. Століття потому автори таких юдейських творів, як Книга Премудрості Ісуса, сина Сирахового (написана біля 200 року до Р. Х.) і Книга Премудрості Соломона (написана десь у 1-ій половині I століття Р. Х.), розвивають у них концепцію Премудрості, що проявляє себе в ізраїльському Законі або в присутності ГОСПОДА в Храмі. Вони говорять про те, що, живучи згідно цієї Премудрості, люди стають здатними бути і робити в цьому житті те, що замислив для них Бог. Для Павла Ісус Христос якраз і є істинною премудрістю (див., напр., Кол. 1:15-20 і 2:1-3). Коли хтось має тісний зв’язок з Ісусом – а точніше, перебуває «в Ньому», – це означає, що людина нарешті починає жити справжнім життям у згоді з Божою мудрістю, а не з мудрістю цього світу.
Найбільшим джерелом насолоди і бадьорості стає для християнина перебування «у Христі», а це означає – цілком розділяти з Ним своє життя. В акті воскресіння Бог виправдав Ісуса; Бог обрав Його для Своїх особливих цілей; Бог завдав через Нього смертельного удару нездоланній влади гріха і смерті. Якщо ви «у Христі», якщо ви – член християнської сім’ї, то всі ці перелічені вище «мудрість, праведність, освячення і відкуплення» належать і вам. І якщо ви думаєте, що і за таких умов ви не стали «чимось значущим», то нічого інше вам у цьому не допоможе.
