Івана 18:33-40 – Моє Царство не із світу цього
«Тоді знову Пилат увійшов у преторій, і покликав Ісуса, і до Нього сказав: Чи Ти Цар Юдейський? Ісус відповів: Чи від себе самого питаєш ти це, чи то інші тобі говорили про Мене? Пилат відповів: Чи ж юдеянин я? Твій народ та первосвященики мені Тебе видали. Що таке Ти вчинив? Ісус відповів: Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси… Сказав же до Нього Пилат: Так Ти Цар? Ісус відповів: Сам ти кажеш, що Цар Я. Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос. Говорить до Нього Пилат: Що є правда? І сказавши оце, до юдеїв знов вийшов, та й каже до них: Не знаходжу Я в Ньому провини ніякої. Та ви маєте звичай, щоб я випустив вам одного на Пасху. Чи хочете отже, відпущу вам Царя Юдейського? Та знову вони зняли крик, вимагаючи: Не Його, а Варавву! А Варавва був злочинець.»
Стародавній світ краще розбирався в царях, ніж ми розбираємося нині.
Навіть у тих країнах, де ще збереглася монархія, королям і королевам доводиться жити і працювати усередині ретельно побудованої структури. Вони давно вже не «абсолютні» монархи, але «конституційні». Вони можуть помаленьку тиснути на політику, можуть висловити свою думку на користь одного курсу і проти іншого, але якщо вони зважаться на щось більше, ніж «вплив», народ почне турбуватися. Нині монархи повинні дотримувати суворо певні межі
Зрозуміло, у світі залишилося ще багато місць, де влада розпоряджається диктаторські і навіть тиранічно, не визнаючи демократичних цінностей. У стародавньому світі такий спосіб правління був набагато більш прийнятий. Люди знали, як поводяться царі (і цариці теж, але оскільки ми говоримо про Ісуса, зосередимося на царях). Царі правили народом відповідно до своїх бажань і навіть капризів. Вони могли когось прославити, когось знищити. Вони здавалися всемогутніми.
Знали люди і про те, як царі стають царями. Досить часто корона переходила від батька до сина чи іншого родича по чоловічій лінії, але іноді відбувалися перевороти. Якщо людина не належала до правлячої династії, вона могла захопити владу лише за допомогою насильства. У євреїв це траплялося не рідше, ніж в язичників. За двісті років до того дня, як Ісус з’явився перед Пилатом, Юда Маккавей заснував свою династію в результаті озброєного повстання проти сирійців. Він здобув єврейському народу національну незалежність, а собі і своїм нащадкам – корону, що ніколи раніше не належала цій сім’ї. За тридцять років до народження Ісуса Ірод Великий завдав поразки Парфії, великій імперії на сході, і у вдячність Рим зробив його «царем юдеїв», хоча і він також не міг похвастати знатним походженням.
Отже, коли до Пилата приводять Ісуса і хтось шепоче, що первосвященики віддають цю людину на суд Риму, бо Він вважає Себе царем, Пилат робить висновок, що напрошується. Він не розбирається в дивних (на його погляд) звичаях юдеїв і не має анінайменшого бажання вникати в них, але йому прекрасно відомо, що таке царі, що таке царська влада, яке її джерело і як нормально поводитися для того, хто претендує на верховну владу. Його обов’язок – не допускати подібних намірів на дорученій йому території. От чому він відразу ж ставить головне питання: «Чи Ти Цар Юдейський?»
Він сам знає, наскільки безглуздою була б подібна претензія з боку бідняка, що народився в глушині, і заздалегідь упевнений у відповіді. Цій людині вдалося зібрати жалюгідну купку прибічників, та й ті відразу ж розбіглися. Ясна річ, Він зовсім не цар. Але – хто Його знає, можливо, Він вважає Себе царем? Можливо, це божевільний? Потрібно з’ясувати. І Пилат ставить своє запитання.
Але, як нерідко бувало і з іншими співрозмовниками Ісуса, на питання Ісус відповідає іншим питанням. Звідки взялася в тебе ця думка? – запитує Він Пилата. Хто підказав її тобі? Пилат відмахується від зустрічного питання. Він ще раз повторює: йому байдуже до безглуздих юдейських суперечок. Ісус напевно зробив щось погане, інакше б Його не привели на суд.
Ісус відповідає досить дивно, як би і визнаючи звинувачення і надаючи йому абсолютно інший сенс. Його Царство, каже Він (так, Він визнав, що має царську владу, і Пилат продовжить розслідування в цьому напрямі), – Його царська влада походить не від цього світу. Не слід стискувати переклад «Моє Царство не із світу цього», як це іноді роблять, і розуміти це в тому сенсі, що Його «царство» лежить не в цьому світі, є духовною чи небесною реальністю, яка не має нічого спільного з нинішнім світом. Ні, суть зовсім не в цьому, тим більше що Ісус учив Своїх учнів молитися зокрема і про те, щоб царство настало «як на небі, так і на землі».
Ні, важливо підкреслити, що царська влада Ісуса йде не від «світу цього». І це зрозуміло. «Світ цей», як ми постійно бачимо в Івана, є джерелом зла і заколоту проти Бога. Ісус заперечує подібне походження і подібну якість Своєї влади, але не заперечує зв’язку Свого царства зі світом, інакше заради чого Він сам прийшов у цей світ (в. 37), заради чого Він був посланий і у свою чергу пошле в цей світ учнів (17:18; 20:21). Його царство походить не від цього світу, але призначене для цього світу. У цьому принципова відмінність.
Якби царство Ісуса було «нормальним», люди билися б за Нього і не допустили Його арешту. Власне, це вони і спробували зробити, але Він зупинив їх (18:10-11). Петру ще належить засвоїти той урок, який у цій сцені Ісус намагається викласти Пилатові; щоб Петро цілком засвоїв урок, знадобиться воскресіння. Проте Ісус з упевненістю іменує Себе царем, хоча Він цар зовсім іншого типу, ніж Юда Маккавей, Ірод Великий і тим більше римський кесар. Він цар іншого типу – через те Він і прийшов у світ.
Він говорив і ніс істину. Істину не добудеш з пробірки, не вичислиш математично. Істину не заховаєш у кишеню, філософи і юристи не можуть претендувати на володіння нею. Істина – дар, і вона, подібно до Ісусового царства, походить не від цього світу – але мешкає в ньому. Ісус прийшов свідчити про істину. Він і є істина.
Пилат здатний сприймати усі речі тільки в перспективі світу цього. Наскільки йому відомо, істина – це меч у його піхвах (пістолет у кобурі, ракета, що завмерла в шахті). Політична «істина», моя істина проти твоєї, мій меч проти твого меча, а в принципі ці істини, що протиставляються, мало чим відрізняються одна від одної. З погляду римського прокуратора, твоя істина проти моєї – це моя влада проти твоєї безпорадності, мій хрест, на якому повисне твоє голе тіло.
Так, це Істина. Істина Пасхи.
Істина, яка свідчить, що одна людина помре, а друга вийде на свободу. Варавва, розбійник, черговий претендент на престол або сподвижник чергового невдалого месії, теж чекає страти. Перед лицем політичного цинізму, випадково вцілілого місцевого звичаю, загального нерозуміння, спотворень кожного слова, інтриг, змов, зрад, зречень, втілена Істина переймає на Себе смерть, яка призначалася розбійнику. Розбійник отримає життя.
У той момент Пилат нічого не розуміє, і навіть Кайяфа навряд чи здатен оцінити якнайглибший сенс того, що відбувається, але Іван хоче, щоб ми бачили це. У цьому – суть хреста. Таке діяння істини, істини, яка є Ісус. Ісус помирає – за Варавву, за Ізраїль, за увесь мир.
За вас і за мене.
Івана 19:1-7 – Оце Чоловік!
«От тоді взяв Ісуса Пилат, та й звелів збичувати Його. Вояки ж, сплівши з терну вінка, Йому поклали на голову, та багряницю наділи на Нього, і приступали до Нього й казали: Радій, Царю Юдейський! І били по щоках Його…
Тоді вийшов назовні ізнову Пилат та й говорить до них: Ось Його я виводжу назовні до вас, щоб ви переконались, що провини ніякої в Нім не знаходжу. І вийшов назовні Ісус, у терновім вінку та в багрянім плащі. А Пилат до них каже: Оце Чоловік! Як зобачили ж Його первосвященики й служба, то закричали, говорячи: Розіпни, розіпни! Пилат каже до них: То візьміть Його ви й розіпніть, бо провини я в Нім не знаходжу! Відказали юдеї йому: Ми маємо Закона, а за Законом Він мусить умерти, бо за Божого Сина Себе видавав!»
В Оксфордському музеї зберігається безліч скарбів, створених в інші віки і привезених з далеких країн. Коли я востаннє зайшов у музей, я наткнувся на пам’ятники, які справили на мене найсильніше враження, хоча я не назвав би їх красивими чи навіть унікальними. Ці пам’ятники показали мені ту сторону історії, про яку я раніше не думав.
То були статуї римських імператорів. Головний коридор музею уставлений ними – статуями римських імператорів і членів їх сімей. Цілком звичне видовище. Вони цікаві для історика, але звичайна людина, глянувши, скаже лише: «Так от як виглядав Тиберій або там Гай Калігула».
Але тут я згадав, де були знайдені ці статуї, звідки їх привезли в Оксфорд. Їх знаходили в найдальших кінцях імперії, де завгодно, тільки не в самому Римі. У Римі знаходився живий імператор, а тому не було особливої необхідності в його статуях (звичайно, декілька штук стояло і в Римі). Але в провінціях – у Галії (нинішній Франції), в Реції і Малій Азії (на території нинішньої Туреччини), в Єгипті і в деяких інших місцях були встановлені ці пам’ятники. Портрети імператора і його близьких, набагато більше натуральної величини.
Навіщо?
Для того, щоб місцеві жителі бачили своїх начальників. Римляни не першими вигадали це, не були вони в цій справі і останніми. Вони ставили всюди свої зображення, щоб місцеві жителі дивилися на них і казали: от люди, які правлять нами. От людина, якій ми присягали на вірність. От той, хто несе всесвіту мир і справедливість.
(І тихенько додавали: от людина, якій ми платимо такі високі податки! От той, чиє військо перебило всіх наших хоробрих чоловіків! От той, кого ми всі мріємо позбутися.)
Звичай правителів ставити в країнах, що належать їм, власні зображення варто пригадати, коли ми перечитуємо перші розділи Біблії. Буття 1: Бог створив небеса і землю. Він створив море і сушу, рослини, риб, птахів і тварин. Це Його світ, світ, яким Він править. І Він хоче, щоб цей світ покорявся Йому з любов’ю і вдячністю.
І в цьому новому світі Бог поміщає Свій образ, Свою статую. Але оскільки це Бог, а не людина, Він створює не статую з каміння чи дерева, а живу істоту, у чомусь схожу з тваринами, у чомусь від них відмінну. Цей образ даний світу для того, щоб завдяки йому Бог мудро і з любов’ю правив Своїм новим світом. І все творіння, покоряючись цьому образу Божому, віддасть належну честь Творцеві.
Образ Божий – людство (Бут. 1:26-28). За образом Божим створені вони, чоловік і жінка. Бог велів першій парі плодитися і розмножуватися, наглядати за садом і тваринами. Створення людства доводиться на шостий день творіння, на п’ятницю. Після цього Бог відпочиває – Його труд завершений.
Автори Старого Заповіту прекрасно знали, що цей образ людства, правлячого Божим світом під вищою владою Божою, який розкриває і здійснює мудру владу Бога над творінням, цілком відповідає їх образу ідеального царя. Іноді, як при читанні Псалму 8, навіть важко вирішити, чи йде мова про все людство або про царя, або про них обоє. У деяких писаннях «премудрості» Старого Заповіту і в пізнішому юдаїзмі відбуваються частенько такі ж збіги. Кожній людині потрібна мудрість, щоб вважатися цілком людиною, але істинними мудрецями визнавали царів, і кращим серед них був Соломон.
Пригадаємо початок Євангелія від Івана, довгий і виважений пролог, що оповідає про творіння і нове творіння. Цей пролог досягає кульмінації у вірші 14, який в Івана 1 є еквівалентом віршів 26-28 з першого розділу Буття. «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами». Той, хто був з Богом, той, хто був Бог, перебував з Отцем, причетний Його природі і любові, став людиною. Так і мало бути, так і тільки так: настав шостий день творіння, щось більше, ніж шостий день творіння.
Тепер, згадавши історію творіння і історію римських імператорів, повернемося того ранку п’ятниці, шостого дня єврейського тижня, до римського прокуратора і його незвичайного арештанта. Прокуратор велів нарядити Ісуса як балаганного царя; терновий вінець і ляпаси, якими нагородили Ісуса воїни, показують, що вони думали про Його претензії. Пилат виводить Його до натовпу і вимовляє слова, чий відгомін тривожить нас донині: «Оце Чоловік!»
Оце Чоловік! Істинний образ Бога істинного. От той, хто приніс у світ мудрість Божу. От живе втілення Бога, той, у кому невидимий Бог став видимим. От цар. От дихаюча статуя імператора над усіма імператорами, послана у світ, щоб світ бачив Свого справжнього правителя. Бунтівні піддані сміються над Ним, б’ють Його по обличчю і вимагають крові. Він уявив Себе Сином Божим, кричать вони.
Що ж, читачам Івана вже відомо, що Ісус і дійсно поводився як людина, що несе світу образ Божий. Його особисте, інтимне знання Отця, яке Він розділив з друзями, не може бути чимось середнім – це або суцільна брехня, або правда. Але – і тут з’являється нова думка, навіть передвістя якої в Бутті ще не прозвучало, – усе це, небажання розуміти, звинувачення, корона з терну, ці шипи (теж частина творіння), що терзають обличчя Володаря творіння, і усе інше, усе так і мало статися, якщо образ Божий виявляється на території, що належить Богу і повстало проти Нього. «У світі був» – тепер ми розуміємо, що Іван має на увазі під «світом». Однієї цієї короткої фрази достатньо.
Коли живий, люблячий Бог сам, в особі єдиного Сина приходить до нас, бунтівників, щоб жити серед нас, у світі, який Він створив і який Він як і раніше любить, Він приходить не як супермен, не як герой, що кидає бунтівників під копита своєї кінноти і під колеса своїх бойових колісниць. Ця жива статуя, яка повинна розкрити поганим підданим справжню природу їх володаря, неодмінно набуває того вигляду, який нині має Ісус, цар юдейський, увінчаний короною з шипами. Безневинний цар, істинна людина, людина, що відкривала істину, звинувачена в блюзнірстві. Оце Чоловік.
Ісус йде на хрест, а ми все ще повторюємо ці слова. Чоловік – істинний образ Божий, каже нам Іван. Ісус, передвічне Слово, втілився в наше тіло. Дивіться на цього Чоловіка, і ви побачите люблячого Бога живого – пораненого і скривавленого.
