Івана 17:1-8 – Прославлення Сина
«По мові оцій Ісус очі Свої звів до неба й промовив: Прийшла, Отче, година, прослав Сина Свого, щоб і Син Твій прославив Тебе, бо Ти дав Йому владу над тілом усяким, щоб Він дав життя вічне всім їм, яких дав Ти Йому. Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його. Я прославив Тебе на землі, довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати. І тепер прослав, Отче, Мене Сам у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, поки світ не постав. Я Ім’я Твоє виявив людям, що Мені Ти із світу їх дав. Твоїми були вони, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли Твоє слово. Тепер пізнали вони, що все те, що Ти Мені дав, від Тебе походить, бо слова, що дав Ти Мені, Я їм передав, і вони прийняли й зрозуміли правдиво, що Я вийшов від Тебе, і ввірували, що послав Ти Мене.»
«Гамлет» Шекспіра повний дії. Примари, вбивства, любовні сцени, змови, випадкові смерті, зради, взаємні звинувачення, чергові інтриги і т. д. І ця постійна активність лише яскравіше висвічує нерішучість головного героя перед лицем занадто складних проблем. Іноді його нерішучість призводить до пауз у дії, але є один момент, коли немов уся п’єса завмирає – і в цю мить ми відчуваємо справжній жах.
Гамлет хоче помститися вітчимові, Клавдію, який убив його батька і узурпував датський престол. От прекрасна нагода: Клавдій один у своїй кімнаті, молиться, стоячи на колінах. Гамлет заносить меч – але зупиняється в роздумі. Клавдій молиться – значить, якщо убити його прямо зараз, злочинець, що розкаявся, потрапить у рай! Ні, слід почекати більш відповідного моменту. І похмурий сюжет рухається далі.
Він молиться! Таїнство, в яке немає доступу нікому, окрім того, хто саме молиться. Коли ми розглядаємо якусь картину, кожен з нас сприймає відтінки кольору по-своєму, і коли ви молитеся, я не можу знати, що відбувається між Богом і вами. Гамлет не знав, як і про що молиться Клавдій, але бачив, що повинен зупинити занесений меч і почекати. І зараз, зовсім з іншим царем – не вбивцею і узурпатором, а з царем, не винному в жодному злі, але також оточеним таємницею, інтригою і змовою, ми підійшли до того моменту, коли нам залишається лише чекати – і можливо, тихенько приєднатися до його молитви.
Ісус молиться! У Євангеліях подібні сцени зустрічалися і раніше, ми знали, що Ісус молиться, але не знали, як і про що. Для нас збереглося лише кілька прекрасних віршів, наприклад у Матвія (11:25-27), і вигук біля гробниці Лазаря (Івана 11:41-42). Зауважимо, що обидва ці уривки схожі на скорочений варіант тієї приголомшливої, екстатичної молитви, яку ми щойно прочитали в Івана. Одного разу я був присутнім на акторському читанні Івана. Дійшовши до цього місця, виконавець опустився на коліна і читав ці слова як молитву. Звичайно, саме так вони і звучать – як молитва, – саме так ми їх переживаємо. Іван зовсім не вкладає в Ісусові вуста якийсь богословський трактат у стислому викладі.
І, мені здається, Іван не зумів би так точно запам’ятати слова Ісуса, якби сам не повторював їх у молитві, знову і знову. Вираз «Ісус Христос», «Ісус Месія» у вірші 3 звучить якось дивно у вустах самого Ісуса; цілком імовірно, що тут і в інших контекстах Іван, молитовник і наставник, щось додав або змінив, щоб ця молитва могла бути використана вже його учнями і далі в молитовній практиці общини. Але суть молитви збережена, і вона підводить підсумок усьому, про що досі оповідало Євангеліє від Івана.
Сама ситуація молитви – наочне свідоцтво союзу Його з Отцем, тій близькості, про яку ми вже стільки чули. Пам’ятаю, якось у школі я грав разом з оркестром, вів свою невелику партію і переживав абсолютно незвичайне почуття через те, що музика творилася навколо мене, а не доносилася з радіо чи грамофона. Коли ця молитва стає вашою молитвою, ви входите в осереддя взаємної любові Ісуса і Отця, і ця любов, можна сказати, твориться навколо вас. Такий і зміст, і дія цієї молитви.
Перша частина цієї молитви містить прославлення і прохання. Обидві ці думки тісно пов’язані. Служіння Ісуса на землі завершується, але Йому ще належить пройти через величезне і тяжке випробування, яке чекає Його в цю ніч і наступного дня. Але ті справи, які Отець доручив Йому, Він вже зробив, слова, які слід було сказати, вже сказані. (Спробуйте пояснити це тим, хто вважає Ісуса великим учителем або цілителем, чиєю місією було зцілити якомога більше людей.) Усе, що Отець ввірив Йому, Він розкрив Своїм обраним учням. Це привід для радості і прославлення, і на цій ж основі будується благання.
Він просить Отця піднести Його, прославити, посадити поруч із Собою – на те місце, яке, згідно єврейської традиції, має зайняти Месія, Син Людський, істинний цар. Месія, як кажуть псалми, правитиме царством «від моря до моря, і від Ріки аж до кінців землі» (псалом 72:8). Іншими словами, він правитиме всесвітом. «Ось разом з небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому.» (Дан. 7:13,14).
Коли Месія займе Своє місце, підійнявшись від світу, почнеться вік майбутній, той вік, який здалека передбачали єврейські пророки, про який учили єврейські мудреці, і настане кінець віку нинішньому. Прийде нове життя, нова якість життя, вічне життя – досить незграбний вираз, яким ми намагаємося передати цю якість («вічне життя» відрізняється від звичайного не лише кількістю, тривалістю, але також і якістю).
«Вічне життя», життя майбутнього віку, є щось більше, ніж обіцяне нам посмертне існування. І щось більше, ніж обіцянка якогось прийдешнього незмінного і вічного стану світу, в якому ми отримаємо свою долю. Новий вид життя народжується у світ в Ісусі і через Ісуса. Коли Він завершить Свою перемогу над самою смертю, усі Його послідовники, усі, хто повірить у Нього і зрозуміє, що Він дійсно «зійшов від Отця» і дійсно розкрив нам образ Отця і Його задум, усі Його прибічники скуштують «вічне життя» прямо тут і зараз. І це також – центральна тема Євангелія (пор. 3:16; 5:24).
Досі молитва Ісуса могла здаватися нам занадто піднесеною, щоб ми мали право приєднатися до неї, але в наступних двох розділах ми переконаємося, що стосунки Ісуса з Отцем, при усій їх унікальності, близькості, повноті взаємної довіри, не є «ексклюзивними». Ми покликані приєднатися до них.
Івана 17:9-19 – Ісус молиться за Своїх
«Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, Твої бо вони! Усе бо Моє то Твоє, а Твоє то Моє, і прославивсь Я в них. І не на світі вже Я, а вони ще на світі, а Я йду до Тебе. Святий Отче, заховай в Ім’я Своє їх, яких дав Ти Мені, щоб як Ми, єдине були! Коли з ними на світі Я був, Я беріг їх у Ймення Твоє, тих, що дав Ти Мені, і зберіг, і ніхто з них не згинув, крім призначеного на загибіль, щоб збулося Писання. Тепер же до Тебе Я йду, але це говорю Я на світі, щоб мали вони в собі радість Мою досконалу. Я їм дав Твоє слово, але світ їх зненавидів, бо вони не від світу, як і Я не від світу. Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого. Не від світу вони, як і Я не від світу. Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда. Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх. А за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони.»
Нещодавно газети освітлювали суд над матір’ю, яка залишила двох маленьких дітей без нагляду і поїхала відпочивати разом з новим приятелем. Батька цих дітей, наскільки я зрозумів, взагалі не можна було відшукати. Важко повірити, щоб мати була здатна вчинити так з дітьми. Господи, на що ж вона розраховувала застати після повернення? І подібні трагедії відбуваються в наші дні.
А якби в цієї жінки були добрі батьки, які з радістю погодилися б посидіти з онуками? Усе обернулося б інакше. Мати довірила б своїх дітей бабусі з дідусем, знаючи, що вони потурбуються про малюків не гірше, ніж вона сама. Напевно, мати постаралася б дати детальні інструкції, пояснити, до чого звик і чого потребує кожен з дітей, – не тому, що вона не довіряє своїм батькам, але саме тому, що батьки готові наслідувати її вказівки.
Ісус звертається до Отця, знаючи, що для Нього настала пора йти. Він ввіряє Своїх учнів Отцю, Якого Він знав і любив протягом Свого земного життя, Отцю, Який потурбується про них анітрохи не гірше, ніж сам Ісус. Але Ісус знає, яка небезпека загрожує Його учням. Світ зненавидить їх, як ненавидить Його самого, переслідуватиме і мучитиме їх. Вони не належать світу, але будуть послані у світ і тому потребують захисту. От про що ця молитва.
Цей розділ починається описом «Своїх» Ісуса: це ті, кого Отець дав Йому, вони вже належать Йому, і Ісус повертає їх надійній Отчій опіці.
Ці люди відмінні від світу – це новий народ, очищений покликанням і вченням Ісуса (див. 15:3), а тому вони не від світу.
Ця думка не так проста; спробуємо пояснити її детальніше. Ісус не стверджує, ніби Його учні не мають земного походження, дому, сім’ї, фізичного тіла, якому належить страждати і померти. Нагадаємо, що в цьому Євангелії під словом «світ» не мається на увазі лише фізичний, матеріальний світ – це світ, що повстав проти Бога, світ, який віддав перевагу пітьмі над світлом і об’єднався проти творця. З погляду цього світу, Ісус «не звідси». І тепер ми на свій подив розуміємо, що в цьому ж сенсі «не від світу» і учні. Їх справжня суть і призначення визначаються не світом у цьому похмурому сенсі, не його параметрами, не його силою.
Але дуже важливо утриматися, щоб зіпсований і бунтівний «світ» не втягнув їх знову. Поки тривало земне служіння Ісуса, Він наставляв їх, учив, керував ними і наглядав за ними, як пастух за вівцями. (Він з гіркотою говорить про втрату навіть однієї вівці, хоча і визнає неминучість таких втрат. Як ми переконалися у вірші 13:18, Писання передбачає такі втрати.) Тепер, йдучи до Отця, Ісус ввіряє Отцю Своїх учнів, щоб Отець наглядав за ними замість Нього.
Святий Отче! – волає Ісус і каже, що вже «присвятив» або «освятив» Себе, щоб «освятити» і учнів. Обидві ці слова однокорінні, проте в нашому слововживанні епітет «святий» стосовно людей здається надмірно «релігійним», навіть святенницьким, що абсолютно чужо духові Нового Заповіту. Що означала «святість» за часів Ісуса?
В юдаїзмі I століття Р.Х. основна асоціація для епітета «святий» – Храм. Храм був святим місцем, де обіцяв завжди перебувати Живий Господь. У Храмі знаходилося Святе святих, заховане в глибині таємне приміщення, куди лише один раз на рік осмілювався входити первосвященик, щоб принести жертву спокутування за народ. Спочатку первосвященик проходив особливі обряди, які «відділяли» і «освячували» його, щоб він міг увійти до присутності святого Бога і молитися за народ. Так Ісус, за Його словами, «відокремлений» і «присвячений» на особливе служіння Богові. Подібно до первосвященика, Він звертається до Отця з проханням оберегти Його народ від зла, від пасток «світу цього». Він хоче, щоб Його послідовники стали святим народом у самому справжньому і правильному значенні слова.
Ісус зробив для цих людей головне – «дотримав», тобто зберіг їх в ім’я Отця (в. 12) і дав їм слово (в. 14). І тепер, коли Він вручає їх Отцю, «зміна влади» не стане для Його учнів потрясінням, начебто мати залишила дітей з незнайомою людиною, у домі, що живе за абсолютно іншими правилами. Ні – Ісус вже навчив їх, так би мовити, які манери прийняті в домі Отця, і тепер у цій молитві Він просить лише, щоб Отець дав славне завершення тому, що Він почав.
Віками цю молитву повторювали священики, учителі, християнські вожді, молячись за людей, довірених їх піклуванню. Цю ж молитву з невеликими змінами всякий християнин може повторювати від власного імені і про себе самого. Підставте ім’я Ісуса замість «Я» і «я», «ми» на місце «вони» – от і готова молитва. Але будьте уважні. Це дуже серйозна молитва, чи не найважливіші слова, колись вимовлені Ісусом. От чому вона наповнена прихованою радістю і надією. Моліться з трепетом, моліться із захватом.
