Івана 17:20-26 – Щоб вони були єдине
«Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми. Я у них, а Ти у Мені, щоб були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти, і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив. Бажаю Я, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були, де знаходжуся Я, щоб бачили славу Мою, яку дав Ти Мені, бо Ти полюбив Мене перше закладин світу. Отче Праведний! Хоча не пізнав Тебе світ, та пізнав Тебе Я. І пізнали вони, що послав Мене Ти. Я ж Ім’я Твоє їм об’явив й об’являтиму, щоб любов, що Ти нею Мене полюбив, була в них, а Я в них!…»
Нині вдень я шукав в Інтернеті сайт, який допоміг би мені розібратися, що зламалося в одному потрібному мені електроприладі. Інструкцію я давно загубив, так що залишалося лише покластися на інформацію з мережі.
Знайшовся вебсайт компанії-виробника цих приладів, і коли я став прочісувати сайт у пошуках потрібних мені відповідей, я виявив спеціальну рубрику: Питання, що Часто Ставляться. FAQ. Це саме мені і треба…
У мою церкву заглядають приїжджі з усіх кінців землі. Багато хто ніколи раніше не бував в англіканській (єпископальній) церкві. Звідси і виникають наші Питання, що Часто Ставляться, – новачки намагаються зрозуміти, що за слова ми говоримо на щоденній службі, осмислити велике сповідання віри, сформульоване раннім християнством. Особливо спантеличують їх слова, що ми віримо в «єдину, святу, католицьку, апостольську церкву». Ви ж не католики! – вигукують новачки після закінчення служби. Навіщо в англіканській церкві проголошують віру в церкву «католицьку»?!
Річ у тім, що слово «католицький» грецькою означає просто «спільний». Зрозуміло, багато людей вживають слово «католицький» у сенсі «римо-католицький», от і виникає плутанина. Та проте виникає і можливість дещо прояснити, тим більше, що багато людей, зокрема практикуючі християни, часто не замислюються про суть церкви, про те, що таке церква. Наші уявлення про церкву виникають з цього уривка Євангелія від Івана, що завершує велику молитву Ісуса.
Уявимо собі певну значну фігуру минулого. Наприклад, Шекспіра, Джорджа Вашингтона, Сократа, нарешті. Будь-якої людини, що викликає у вас захоплення і повагу. А тепер уявіть, що історики щойно виявили серед старовинних рукописів послання від цієї великої людини і в ньому говориться… про вас. Що б ви відчули?
Так от, вірш 20 говорить про вас. Ісус говорить про вас. Про мене. «Ради їхнього слова ввірують у Мене», тобто віруючі по слову Його послідовників. Його учні понесли звістку в усі краї світу, ті, що чули звістку, передали її наступним поколінням. І так далі. Церква завжди знаходиться на межі зникнення: достатньо, щоб одне покоління знехтувало словом і не передало його далі. Але такого не сталося. Люди неодмінно повідомляють звістку іншим людям. Я пишу цю книгу, ви її читаєте. Просто, але приголомшливо.
Про що ж молився Ісус для вас і мене і для всіх Своїх послідовників в усіх майбутніх поколіннях? Він молився, щоб ми були, як сказано в цьому старому символі вірі, «єдині, святі, католичні», тобто «всезагальні», і все це завдяки роботі Його послідовників, апостолів, тих, хто був з Ним у ту годину. Понад усе Він молився про нашу єдність.
Єдність – не формальна організація, не зовнішня форма. Наша єдність має бути заснована на єдності Отця і Сина, на тій самій єдності, яка досліджує і роз’яснює нам Євангеліє. Наша єдність відбиває цю єдність, а тому і ми самі маємо бути єдині. І за цією ознакою світ побачить і зрозуміє, що подібна людська спільність, над будь-якими расовими бар’єрами, звичаями, статями і класами, може виникати лише від самого Творця. «Щоб увірував світ».
Це продовження слів, сказаних Ісусом у 13:35: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою». Єдність – головний принцип. Іноді ми відчуваємо єдність, неначе чуємо ніжну музику, що доноситься з-за тієї стіни, якою ми відгородилися один від одного. Іноді відчуваємо її, зустрівши християнина з абсолютно іншим, ніж у нас, досвідом життя, і виявивши, що, всупереч усім нашим відмінностям, всупереч розбіжностям у традиціях, ми знаємо єдність любові і віри і вона не може бути порушена. Але як же часто, на жаль, ми переконуємося, що Ісусова молитва про єдність так і не здійснилася доки в усій повноті.
У будь-яких людських відносинах єдність не можна нав’язати ззовні. Не можна маніпулювати чи залякувати. Але немає вибачення для християн, які у світі, що розділився, у світі, де розподіл так часто проходить по лінії «релігії», не намагаються в кожному поколінні наново будувати ту єдність, про яку молився Ісус. Якщо ми по суті своїй єдині у вірі, чому ж ми не можемо бути єдині у своєму житті і служінні?
Тут же Ісус повертається до однієї з більше ранніх тем (див. 12:26 і 14:3). Його послідовники повинні бути «з Ним» і побачити Його славу. Вони повинні бачити і осмислити той факт, що Отець підніс Його і зробив володарем світу. Вони повинні дізнатися, що любов, яку дарував Йому Творець, зробила його люблячим Господом всього світу.
Нині багато християн відсахуються від подібних тверджень. (Ми обговорювали цю проблему вище у зв’язку з віршем 14:6). Вони вважають (і їх цілком можна зрозуміти), що це твердження занадто зарозуміле, неначе, претендуючи на особливий статус для Ісуса, вони претендують на особливий статус і для себе. Але говорити так – означає недостатньо розуміти основну думку Євангелія. Єдина причина піднесення Ісуса – любов. Не така першість, яка дозволяє людині вважати себе кращою за інших, а така першість, яка змушує їх, подібно до Ісуса, служити і жертвувати собою заради любові.
Цією звісткою завершується молитва (в. 26). Отча любов охоплює Ісуса, і цією ж любов’ю, її єднальними узами, охоплений Його народ – от чому Ісус є присутнім серед Своїх, а через них – у світі. У вірші 11 Ісус називав Отця «святим», зараз Він називає Його «праведним» (в. 25). Отець – суддя усієї землі: хоча світ ополчиться проти послідовників Ісуса, Отець простежить, щоб справедливість узяла верх.
Але, як всюди в Новому Заповіті, та справедливість, про яку ми молимося, справедливий суд, яким Отець явить Себе світу, нам відкривається у формі любові, бо передусім ми бачимо Отця і Його суд в Ісусові. Ісус – той, хто молився за вас і за мене, первосвященик, що освятився для радісної служби Отцю, і тепер на наших очах Він йде здійснювати до кінця служіння любові.
Івана 18:1-14 – Арешт Ісуса
«Промовивши це, Ісус вийшов із учнями Своїми на той бік потоку Кедрону, де був сад, до якого ввійшов Він та учні Його. Але й Юда, що видав Його, знав те місце, бо там часто збирались Ісус й Його учні. Отож Юда, узявши відділ війська та службу від первосвящеників і фарисеїв, приходить туди із смолоскипами, та з ліхтарями, та з зброєю. А Ісус, усе відавши, що з Ним статися має, виходить та й каже до них: Кого ви шукаєте? Йому відповіли: Ісуса Назарянина. Він говорить до них: Це Я… А стояв із ними й Юда, що видав Його. І як тільки сказав їм: Це Я, вони подалися назад, та й на землю попадали… І Він знов запитав їх: Кого ви шукаєте? Вони ж відказали: Ісуса Назарянина. Ісус відповів: Я сказав вам, що це Я… Отож, як Мене ви шукаєте, то дайте оцим відійти, щоб збулося те слово, що Він був сказав: Я не втратив нікого із тих, кого дав Ти Мені. Тоді Симон Петро, меча мавши, його вихопив, і рубонув раба первосвященика, і відтяв праве вухо йому. А рабу на ім’я було Малх. Та промовив Ісус до Петра: Всунь у піхви меча! Чи ж не мав би Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?
Відділ же війська та тисяцький і служба юдейська схопили Ісуса, і зв’язали Його, і повели Його перше до Анни, бо тестем доводивсь Кайяфі, що первосвящеником був того року. Це ж був той Кайяфа, що порадив юдеям, що ліпше померти людині одній за народ.»
Він прийшов поговорити з другом, прийшов надвечір з прохолодним вітерцем, як завжди приходив. Прийшов, бо добре знав цю людину і звик проводити з нею час. Прийшов у сад, де вони зазвичай зустрічалися. У сад, який був його домом.
Він покликав – і не було відповіді. Та людина сховалася від Нього, щось сталося в саду, щось затьмарило їх дружбу. Якийсь поганий запах у повітрі, і його не очистити ні проханнями про прощення, ні далекими спробами самовиправдання. Любов, найпрекрасніша і найтендітніша квітка з усіх рослин райського саду, була розтоптана. Знадобляться тисячоліття, щоб виростити її наново.
Той сад, в якому Адам скуштував забороненого плоду (Бут. 2 і 3), згадується знову, коли ми потрапляємо в сад зради в цьому розділі чи в сад воскресіння в розділі 20. Адже Іван, як ми вже говорили, пише нову «Книгу Буття». Він не забув той сад, навіть якщо ми забули. У цій потужній і дивній сцені нам показано, що це означає: Слово сталося тілом, нашим тілом, тілом Адамовим, тілом нового Буття.
Ролі змінилися. Гріховні люди, жорстокі люди, озброєні люди приходять у сад під покривом ночі, когось шукають у саду. Шукають єдиного Сина Отця. Як усі люди на землі, вони шукають Бога, і не відають, що творять. Лише роблять свою справу.
Ісус не ховається від них. Навіщо ховатися? Отець дав Йому випити цю чашу, і Він готовий. Тяжку боротьбу в саду і моління про чашу, так виразно описані Матвієм, Марком і особливо Лукою, Іван просто випускає. Тричі він говорив нам про те, як «затривожився» Ісус (11:33; 12:27 і 13:21). Але момент обурення і боротьби минув. Ісус готовий. Новий Адам робить крок назустріч старому Адаму, Слово, яке є Бог, вітає «світ», світло світу відкривається тим, хто у своїй пітьмі і затьмаренні прийшли шукати Його із смолоскипами та з ліхтарями. Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його.
Дивна сцена відбувається перед нами, Ісус бере ініціативу у Свої руки і запитує цих людей, кого вони шукають. Вони вимовляють Його ім’я, і у відповідь Ісус каже: «Це Я». Проста і вражаюча в саме серце відповідь. Так, у контексті ми можемо прочитати його немов констатацію факту: «Я і є Він», але Іван, що пам’ятає про зустріч Бога і Адама в саду, Іван, що з таким старанням використав у своєму оповіданні «Це Я» як ім’я Бога, звичайно ж розраховує, що ми розрізнимо не такий вже прихований зміст.
Просте, чітке, перетворююче світ слово: звичайний Чоловік – нічого не варто схопити Його і стратити – стоїть перед нами в мерехтливому світлі факелів – і Він від початку віку був єдиний з Отцем. Він – Це Я, дихання життя, світло світу, воскресіння і життя, дорога, правда і життя. Як ще зрозуміти, чому при цих словах воїни, що прийшли заарештувати Його, відступили і пали додолу? (Не комедія ж перед нами, не зіткнулися ж вони просто один з одним у темряві.) Їх реакція, вільна чи мимовільна, цілком відповідає поведінці людини, що зіткнулася віч-на-віч з Богом.
Чого ми могли чекати від Ісуса, Яким Він з’явився перед нами в розділах 13-17 від Івана? Після трапези з учнями, після обмивання ніг, молитви і настанов, Він вийшов з верхньої світлиці, готовий зустріти «світ» лицем до лиця. Чого ми чекали від Нього? Що Він змахне чарівною паличкою і отримає легку перемогу? Чи очолить озброєне повстання? Звичайно ж, ні (хоча Петро, видно, ще не розстався з подібними надіями. Зіставляючи його безглуздий помах мечем із словами Ісуса, Який зрікається від будь-якого застосування зброї, ми повинні замислитися зокрема і про те, що кровопролиття – як і помилка, допущена в першому Едемі, – завжди було і буде ознакою нашої безпорадності і невідповідності призначенню людини). Цілком природно, що Ісус зберігав спокій, нехай напередодні або навіть того вечора саме Його серце було «зворушене», цілком природно, що Він відмовився від опору, і так же природно, що Він зберіг владу і над Своїми послідовниками (Він наказує Петру вкласти меч у піхви), і навіть над тими, хто прийшов Його заарештувати (Він наказує солдатам узяти тільки Його і відпустити інших). І така ж очевидна похмура іронія, що просочує усю сцену. Подвійний сенс ми відчуватимемо на всьому шляху до підніжжя хреста. Ісус, Який щойно завершив велику молитву як істинного первосвященика оновленого Богом Ізраїлю, тепер буде приведений до Анни, старійшини в сімействі первосвящеників, і на судилищі буде присутнім його зять Кайяфа – той самий, який пропонував принести одну людину в жертву за народ, як нагадує нам Іван (пор. 11:49-50).
Тепер ми без всяких сумнівів знаємо, що станеться і чому. Істинний первосвященик буде засуджений на смерть хибним первосвящеником, і Його смертю Бог врятує народ. Хибні Адами пошлють на смерть справжнього Адама, щоб сад розцвів знову і щоб на зміну кровопролиттю прийшли прощення і зцілення. Слово, яке і є Бог, відведене на допит, і ведуть допит уповноважені представники Бога.
Чи здатний хтось з нас вмістити всі ці думки одночасно? Іван нагнітає образи, один на другий, і ми падаємо під їх тяжкістю. Більше ми вже не зможемо читати Івана тільки на одному рівні, як просте оповідання про арешт і суд. Намагатися звести до цього євангельську історію – все одно що ростити сад у кавовій чашці. Просуваючись вперед, ми зобов’язані сполучати і утримувати усі різноманітні ідеї і рівні, зіткнення глибинних сенсів і непорозумінь, так, щоб відлуння цих зіткнень розбігалося на всі боки, породжуючи молитву, преклоніння, мовчання і любов.
