Івана 11:28-37 – Ісус йде до гробниці
«І промовивши це, відійшла, та й покликала нишком Марію, сестру свою, кажучи: Учитель тут, і Він кличе тебе! А та, як зачула, квапливо встала й до Нього пішла. А Ісус не ввійшов був іще до села, а знаходивсь на місці, де Марта зустріла Його. Юдеї тоді, що були з нею в домі й її розважали, як побачили, що Марія квапливо встала й побігла, подалися за нею, гадаючи, що до гробу пішла вона, плакати там. Як Марія ж прийшла туди, де був Ісус, і Його вгледіла, то припала до ніг Йому та й говорила до Нього: Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат! А Ісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжалобився та й зворушився Сам, і сказав: Де його ви поклали? Говорять Йому: Іди, Господи, та подивися! І закапали сльози Ісусові… А юдеї казали: Дивись, як кохав Він його! А з них дехто сказали: Чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив, щоб і цей не помер?»
Одна з найбільш помітних культурних відмінностей між народами і вірою полягає в тому, як ми прощаємося з померлими.
У багатьох частинах світу люди як і раніше оплакують небіжчиків, як оплакували їх за часів Ісуса. До місця поховання чи кремації труп супроводжує ціла процесія, усі плачуть, особливо голосно і тужливо – жінки. Лунає несамовита і сумна музика. Скорбота передається від одного плакальника до другого і охоплює всіх, така людська природа: якщо хтось виявиться серед людей, охоплених глибокою скорботою, ця людина плакатиме разом з усіма, навіть якщо втрата не зачіпає її самої. (Психологи зауважать на це, що кожен з нас носить багато печалей у своїй душі, і, коли ми опиняємося в товаристві людей, що мають безпосередній привід для скорботи, наші давні і таємні печалі також виходять на поверхню.)
Представники інших культур, зокрема секулярної культури сучасного заходу, навчилися приборкувати свої почуття. Мені добре запам’ятався візит до старої пані, що втратила чоловіка після сорока з гаком років шлюбу. Вона була зайнята: готувалася до похоронів, телефонувала знайомим, перебирала наряди, прикидаючи, як їй слід одягнутися. І на похоронах вона була бадьора і енергійна, подаючи приклад рідним і близьким. Потім вона запросила всіх на чашку чаю і за столом продовжувала жваво розмовляти, щоб не засмучувати оточення і не обтяжувати їх своїм горем.
По правді сказати, я не міг позбутися відчуття, що старий звичай, який більша частина людства наслідує досі, був правильніший. Немає сенсу приховувати свою скорботу, зменшувати її. Коли Павло каже, що ми не повинні тужити, як люди, позбавлені надії (1Сол. 4:13), він не пропонує нам зовсім забути про скорботу, а каже лише, що існують два різновиди скорботи: безнадійна і не позбавлена надії. Проте надія не відміняє скорботу, і горе втрати буває таким, що часом ледве переноситься.
Дивіться: сам Ісус у цьому епізоді плаче (в. 35). Це один з найбільш чудових моментів в усьому євангельському оповіданні. Немає анінайменших підстав сумніватися в історичній достовірності цієї сцени: ніхто з ранніх християн, що над усе шанували перемогу Ісуса над смертю, не міг би придумати таке. Спробуємо ж проникнути в сенс того, що пред’являє нам у цій сцені Іван.
Деякі із старовинних авторів приймали сльози Ісуса як свідоцтво Його людської природи: Він – цілком людина, а не божество, що прикинулося людиною. Безумовно, так, але не слід обмежувати цим наше дослідження. Серед сучасників Ісуса ніхто не сумнівався в тому, що Він – реальна людина з плоті і крові, з такими ж емоціями, як і у всіх людей.
На всьому протязі свого тексту Іван намагається повідати нам щось набагато більше вражаюче: Ісус завжди, навіть у сльозах, не просто людина з плоті і крові, але Слово, що сталося тілом (1:1-14). Слово, Яким був створений світ, плаче, як дитя, на могилі Свого друга. Тільки зупинившись у читанні і розміркувавши над цією сценою, ми відчуємо всю повноту таємниці, прихованої в Євангелії від Івана. Відмовимося від спрощеної схеми «Бога» в наших уявленнях і замінимо її справжньою картиною – Слово, Господь, плаче разом з тими, хто плаче. Тільки так ми осягнемо істинне значення слова «Бог».
Ісус заплакав, коли побачив Марію і її супутників у сльозах. «Він немочі наші узяв і наші болі поніс», – каже пророк (Іс. 53:4). Якщо б цю сцену писали ми або якби її вигадали наступні покоління християн, Ісус увірвався б на авансцену і оголосив би усім, що плакати не потрібно, Лазар не помер, він лише заснув (пор. Мр. 5:39). Але хоча Ісус, зрозуміло, знає, що Він збирається робити, знає, що здійснить через Нього Отець, у цій сцені відсутнє дешеве трюкацтво, немає відчуття, ніби явився чарівник з якоюсь секретною формулою і зараз покаже всім свою майстерність. Ні – перед нами чоловік скорботи, знайомий з нашим болем і горем, що розділяє наші страждання, плаче разом з нами.
Яку скорботу, приховану в серці Ісуса, пробудили сльози Марії і її супутників? Ми маємо право тільки здогадуватися. Можливо, Він оплакував не якусь смерть, що настала в минулому, а ту, яка ще мала відбутися, – свою власну. Очевидці цієї сцени ставлять, загалом, ті ж питання, які прозвучать під час страти самого Ісуса: невже людина, яка зробила стільки чудес, не могла запобігти власній смерті? Невже той, хто рятував багатьох, не зможе врятувати самого себе? У цій книзі безліч натяків, образів, притч. Ісус підказує нам відповідь: тільки Його смертю буде врятований світ, тільки коли Він розділить загальну долю людства. Пряма лінія сполучає вірш 35 – сльози Ісуса – і фінал, в якому Ісус розділить не лише скорботу, але і долю світу.
Але тут же ми знайдемо і передмову того, що станеться за Його смертю. «Де його ви поклали?» – запитує Ісус плакальників. Мине лише тиждень, і Марія Магдалина у свою чергу відправиться на пошуки: «Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали» (Ів. 20:13). Прислухайтеся до перекличок між історією Лазаря і історією самого Ісуса, адже ці збіги – одна з причин, що спонукали Івана включити епізод у своє оповідання. (Інші євангелісти не повідомляють історію Лазаря, за однією з версій – щоб не залучати до воскреслого недоброзичливу увагу (пор. Ів. 12:9-11). Ймовірно, на той час, коли Іван взявся за перо, Лазар був вже поза небезпекою.)
«Іди… та подивися», – відповіли Ісусові, подібно до того, як сам Ісус відповів колись на питання учнів, що бажали знати, де Він живе (1:46). Прості слова передають саму суть християнської віри. «Іди та подивися», – звемо ми Ісуса, і в сльозах ведемо Його туди, де покояться найглибинніші наші прикрощі і скорбота. «Іди та подивися», – відповідає Він нам, і веде нас через скорботу і страждання в ті місця, де сам Він нині мешкає у світлі і любові, у славі воскресіння. І ще гостинніше кличе Він: «Ідіть, снідайте!» (21:12). Новий день займається, і хоча ніч, яку ми переживаємо, буває іноді жахливо темною, і сльози наші гіркі і невтішні, на нас чекають радість і світло – зовсім скоро.
Івана 11:38-46 – Воскресіння Лазаря
«Ісус же розжалобивсь знову в Собі, і до гробу прийшов. Була ж то печера, і камінь на ній налягав. Промовляє Ісус: Відваліть цього каменя! Сестра вмерлого Марта говорить до Нього: Уже, Господи, чути, бо чотири вже дні він у гробі… Ісус каже до неї: Чи тобі не казав Я, що як будеш ти вірувати, славу Божу побачиш? І зняли тоді каменя. А Ісус ізвів очі до неба й промовив: Отче, дяку приношу Тобі, що Мене Ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене. І, промовивши це, Він скричав гучним голосом: Лазарю, вийди сюди! І вийшов померлий, по руках і ногах обв’язаний пасами, а обличчя у нього було перев’язане хусткою… Ісус каже до них: Розв’яжіть його та й пустіть, щоб ходив…
І багато з юдеїв, що посходилися до Марії, та бачили те, що Він учинив, у Нього ввірували. А деякі з них пішли до фарисеїв, і їм розповіли, що Ісус учинив.»
У черговий раз по телебаченню показували передачу про скам’янілі останки, що, мабуть, належать якійсь древній расі. Ці істоти були схожі на людей, але були вище зростом і помітно відрізнялися від усіх відомих нам видів мавп. Археологи разом з іншими ученими збиралися підготувати експедицію в гори Китаю, щоб перевірити, чи не живуть там і до цього дня подібні істоти.
Чудова історія, і не менш чудова перспектива нових відкриттів. Але найбільше мене вражає, яким чином археологи складають в єдину мозаїку свої знахідки. От скам’янілість – очевидно, якась частина тварини. От кістка – ймовірно, тієї ж самої тварини. А от жмут волосся чи шерсті, що прилипнув до каменю в глибині печери. Кому належить це волосся? Вдасться знайти йому місце в загальній картинці? Чи може одна загадка прояснити іншу?
Ми підійшли до одного з найбільш драматичних епізодів усього оповідання. У Мр. 5, приступивши до зцілення дочки Яіра, Ісус спершу вигнав усіх з приміщення, а потім заборонив розголошувати диво. Тепер же Він стоїть перед величезним натовпом і на очах у безлічі свідків ризикує Своєю репутацією, наказуючи Лазарю «йти геть». (Гробниця, за звичаєм тієї епохи, була влаштована в печері, і великий камінь перегороджував вхід.)
І мрець виходить. Надприродний жах і всепоглинаюча радість з’єднуються в цей момент як чорний бруд з розплавленим золотом. Усе, кожна деталь, сповнене сенсом. Якщо когось не чіпає міць цієї сцени, не викликає страху, сподівання, вдячності, то чи ця людина не вміє читати, чи має скам’яніле серце.
Напевно поблизу було поховано багато нещодавно померлих людей, яких Ісус не намагався воскресити. Кожне чудо Ісуса унікальне, у ньому зберігається таємниця. Немов сфокусований промінь, любов і всемогутність Божі спрямовуються в одну точку, бо тільки звідси вони можуть розійтися на всі боки і наповнити собою світ.
І, по правді сказати, воскресіння Лазаря – не саме вражаюче, що відбувається в цій сцені. Саме вражаюче залишається невисловленим, та все ж утворює зв’язок між двома загадками, які прояснюють одна одну. Так археологи роблять свої відкриття, поєднуючи кістки викопних тварин.
По-перше, ми чули зауваження Марти, що залишилося без відповіді. Славна Марта вірна собі, вічно метушиться, намагається влаштувати усе, як найкраще, навіть у такий момент. «Не потрібно відсовувати камінь» попереджає вона. «З гробу смердітиме». Їй прекрасно відомо, що в жаркому кліматі труп починає розкладатися вже на третій день. От чому більшість мешканців Палестини і навколишніх земель ховали своїх мерців у самий день смерті.
В оповіданні Івана Ісус нічого не заперечує на слова Марти, хіба що побічно: Він обіцяє їй, що вона побачить славу Божу, якщо увірує. Він збирається зробити щось таке, що допоможе Марті увірувати і побачити. Та все ж практичне питання залишається без відповіді: що сталося з тілом Лазаря? Чи убереглося воно від розкладання?
Друге загадкове висловлювання належить самому Ісусові. У той момент, коли камінь відкочують геть, Він не возносить молитву і не просить, щоб Йому була дана сила зцілити Лазаря – він дякує Отцю за те, що Він Його почув. І додає дещо несподівані слова – ніби, усе це робиться для того, щоб присутні повірили в Його місію.
Чи можемо ми скласти воєдино ці два натяки і зробити висновок?
Іван не став згадувати про те, що запаху – коли відкотили камінь і відкрили гробницю – не було. Очевидно, про це ми повинні здогадатися самі, і тим більш вражаюче буде для нас це відкриття. І з цієї миті, коли з гробниці не донеслося очікуваного смороду, Ісус вже знає напевно, що Лазар не мертвий – або більше не мертвий. Його тіло не почало розкладатися. Тепер потрібно лише наказове слово, і Лазар вийде з гробниці – незрячий, у похоронних пеленах, з обличчям, замотаним хусткою. З нього знімуть ці пов’язки і повернуть його у світ світла та життя. Але ми повинні ще зрозуміти, як і чому Ісус прийшов саме до цього рішення.
Мені здається, висновок може бути лише один, і він досить дивний: у ті два безмовні дні на берегах Йордана (11:6) Ісус молився – перш, ніж повідомити навіть учням про ситуацію, що склалася. Він молився, щоб Лазар і в смерті був збережений від тління, щоб, прийшовши у Віфанію, Він застав тіло в гробниці цілим і без наслідків розкладання, щоб Лазаря можна було знову призвати до життя. І коли камінь відсунули від входу і поганого запаху не було, Ісус зрозумів, що Його молитва почута.
Ця відповідь, у свою чергу, породжує нові питання. Учні застерігали Ісуса: повертаючись в Юдею, Він ризикує життям (11:8). Хома, похмуро приймаючи неминуче, погоджується йти померти разом з Ним (11:16). Ісус же тим часом молиться за дорогого Йому друга, молиться про те, щоб його тіло збереглося кілька днів після смерті і поховання, щоб Лазар готовий був повернутися до життя. При читанні розділу доля Лазаря і доля Ісуса з’являються як щось взаємопов’язане. Очевидно, молячись за Лазаря і повертаючи його до життя, Ісус розумів, що сам Він йде назустріч смерті, і молився про те, щоб Його дії співпали з волею Отця.
Зрозуміло, у цих двох долях є і помітні відмінності. Лазар повернувся до звичайного людського життя. Загальні закони не були скасовані для нього, лише повернені назад стрілки годинника. Він може знову захворіти, він колись знову і остаточно помре (знайшлися охочі прискорити цей момент, як виявляється з 12:10). Але Ісус пройде через смерть до нового життя. Таємниця трохи відкриється перед нами, коли ми доберемося до двох останніх розділів Євангелія.
Поки що нам слід зупинитися і замислитися не лише над таємницею Божої всемогутності, але і над таємницею віри і молитви Ісуса. Нерідко буває так, що дві, три сторони нашого життя пред’являють нам одну і ту ж загадку, і нам треба скласти їх воєдино, як складаються натяки в цьому тексті, а ми не вміємо. Потрібно пам’ятати, що в цій історії знаходяться (і не висловлені вголос) ключі до сенсу будь-якої молитви і віри. Якщо навіть Ісусу був потрібен час для молитви і терплячого очікування, то тим більше він потрібен нам.
