Івана 11:47-57 – План Кайяфи
«Тоді первосвященики та фарисеї скликали раду й казали: Що маємо робити, бо Цей Чоловік пребагато чуд чинить? Якщо так позоставимо Його, то всі в Нього ввірують, і прийдуть римляни, та й візьмуть нам і Край, і народ! А один із них, Кайяфа, що був первосвящеником року того, промовив до них: Ви нічого не знаєте, і не поміркуєте, що краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути! А того не сказав сам від себе, але, первосвящеником бувши в тім році, пророкував, що Ісус за народ мав умерти, і не лише за народ, але й щоб сполучити в одне розпорошених Божих дітей. Отож, від того дня вони змовилися, щоб убити Його. І тому не ходив більш Ісус між юдеями явно, але звідти вдавсь до околиць поближче пустині, до міста, що зветься Єфрем, і тут залишався з Своїми учнями. Наближалася ж Пасха юдейська, і багато-хто з Краю вдались перед Пасхою в Єрусалим, щоб очистити себе. І шукали Ісуса вони, а в храмі стоявши, гомоніли один до одного: А як вам здається? Хіба Він не прийде на свято? А первосвященики та фарисеї наказа дали: як дізнається хто, де Він перебуватиме, нехай донесе, щоб схопити Його.»
Ми лише нещодавно прибули до країни і не знали місцевих правил, але все таки нам здалося, що людина, яка нас зустріла, веде машину якось дивно. Після перельоту хилило в сон, і спочатку ми думали, що дивність нам тільки увижається, але незабаром заперечувати очевидне стало неможливе. Водій їхав певний час по загальній дорозі, потім різко звернув на вузькоколійку, зробив гак і повернувся на те саме шосе, з якого звернув.
Нарешті ми набралися хоробрості запитати його, у чому справа. До чого ці відволікаючі маневри? Які в нас проблеми?
– Я так і думав, що ви рано чи пізно запитаєте мене, – засмучено відгукнувся водій. – Не хотілося вас лякати, але річ у тім, що ми ще не від’їхали досить далеко від кордону. Терористи нападають на поодинокі машини, особливо після настання темряви. От чому, кожного разу, коли ми наближаємося до місця, де нещодавно стався напад, я вважаю за краще об’їхати його.
Тут усе стало ясно. Дивна, навіть параноїдальна на вигляд поведінка виявилася цілком зрозумілою зважаючи на загрозу, про яку ми до того і гадки не мали.
Приблизно таке ж відчуття виникає, коли первосвященики і фарисеї збираються на нараду. Уперше – єдиний раз в усіх чотирьох Євангеліях – згадуються римляни, і ця згадка пояснює дуже багато, що того дня залишилося невисловленим вголос.
Римляни – от на кого доводилося постійно озиратися і простим євреям, і їх вождям. Приблизно за сто років до народження Ісуса римляни захопили всі країни Близького Сходу. У містах і селах Палестини римські солдати з’являлися рідко, але в кількох милях на північ, у Сирії, стояло декілька легіонів, і римський правитель Юдеї міг у будь-який момент призвати їх на допомогу. Таке вже траплялося на пам’яті покоління, що жило тоді: тисячі молодих єврейських повстанців були розіпнуті, коли до країни увійшов каральний загін римлян. Хоча більшість єврейських вождів мріяли звільнитися від влади римлян і жити за власними національними звичаями, не залежачи від наказів із столиці, вони вважали за краще зберегти ту обмежену свободу, яку надали їм римляни, ніж зважитися на повстання, адже за ним могла відбутися національна катастрофа.
І всі вони були впевнені – якщо дозволити Ісусу продовжувати в тому ж дусі, катастрофа неодмінно станеться. Зціляти сліпих (хай і в суботу) – це ще нічого, але воскрешати мерців і до того ж у присутності безлічі свідків, які тут же помчали в Єрусалим і повідали про диво всім знайомим, – ні, це занадто. Священики і фарисеї були упевнені, що Ісус свідомо збирає прибічників, готуючись до певної месіанської акції – швидше за все, до походу на Єрусалим. Якщо Він затіє щось подібне і римляни почують про це, вони викличуть війська, і прийде кінець тим залишкам національної і релігійної свободи, за яку чіплялися ці вожді. Можливо, прийде кінець і народу Ізраїлю.
Звичайно, ми бачимо в цих міркуваннях глибоку іронію, навіть парадокс: люди, що читають Євангеліє від Івана, давно вже зрозуміли, що в плани Ісуса зовсім не входить політична революція. Пастир, що покладає душу свою за овець, не стане закликати цих овець до зброї, не поведе їх у битву. Ісус отримає перемогу за допомогою Своєї жертовної любові, а не звичним насильством. Але тривога влади зрозуміла: досить вже вони пережили революційних подій, і багато рухів починалися, як і рух Ісуса, у Галілеї. Усім відомо, чим закінчуються подібні спроби. Так, більшість фарисеїв, а можливо, і деякі священики, ради були б повалити римське панування. І вони знали, про що мріє їх народ.
Озираючись назад, ми розуміємо і інше: цей страх був виправданий. Минуло менше сорока років, і в Палестині, після ще декількох невдалих спроб, почалася повномасштабна революція. Римляни прийшли, знищили Храм, перетворили Єрусалим на руїни, практично знищили єврейський народ.
Сам Ісус, поза сумнівом, намагався уберегти овець саме від цих вовків. Його батьківське піклування про овець і готовність захистити їх навіть ціною власного життя дивним чином співпадає з цинічною пропозицією Кайяфи: нехай одна людина помре, щоб уцілів народ.
Іван посилює слова Кайяфи, підкреслюючи, що в той рік Кайяфа був первосвящеником, тобто його пропозицію, хоча і цілком «політичну», а точніше сказати, цинічну, все ж слід сприймати як пророцтво, і над цим пророцтвом Ісусовим послідовникам слід було розміркувати, уявити його по-своєму. Ісус і справді помре за народ, Він буде страчений так, як римляни зазвичай страчували бунтівників, але помре Він не лише за єврейський народ, але (як передбачав сам Ісус у розмові про пастиря, 10:16) за набагато більшу людську спільноту – за всіх дітей Божих, в усіх краях землі.
Сцена, що відбувається на двох рівнях, – політики, що замишляють судове вбивство, і євангеліст, який тлумачить їх слова як пророцтво зверху, – підводить нас до кульмінації: Іван здалека і дуже поступово готував нас до осмислення смерті Ісуса. На самому початку він сказав нам, що Ісус є Агнець Божий (1:29, 36). Ісус говорив про Свою смерть і воскресіння натяками, як про руйнування і відновлення Храму (2:19-21), і ці слова дивним чином перекликаються з тим епізодом, який ми обговорюємо зараз. Він проголосив, що Син Людський буде «піднесений», як змій у пустелі (3:14-15), так що всякий, хто увірує в Нього, отримає життя вічне. Він обіцяв віддати Своє життя за життя світу (6:51) і говорив про пастуха, який віддає своє життя заради овець (10:15-18).
Одночасно ми бачимо, як наростає ворожість по відношенню до Ісуса, особливо серед керівництва Юдеї. Вони вже кілька разів намагалися заарештувати Його, намагалися навіть побити Його камінням. І тепер ці дві лінії оповідання сходяться: покликання Ісуса, з одного боку, з другого – тривоги єврейських вождів і їх політичний розрахунок. Тепер залишилося тільки дочекатися відповідного випадку.
І найправильніший момент – Пасха, коли приносять у жертву ягнят на згадку про те, як Бог дарував Ізраїлю свободу. Іван показує нам, як прагнуть паломники до Єрусалиму на свято, але, описуючи цих людей, повторюючи питання, які вони задавали, він явно закликає і читача задатися питанням (як це було в 7:1-13). Ісус віддалився в гірську область недалеко від Єрусалиму. Єфрем – це було, мабуть, місто в п’ятнадцяти милях від Єрусалиму, там Ісус знаходився в безпеці. Чи піде Він на свято? І чи стане Його прихід тим моментом, коли всі натяки і припущення обернутися дією?
Івана 12:1-8 – Марія: намащення ніг
«Ісус же за шість день до Пасхи прибув до Віфанії, де жив Лазар, що його воскресив Ісус із мертвих. І для Нього вечерю там справили, а Марта прислуговувала. Був же й Лазар одним із тих, що до столу з Ним сіли. А Марія взяла літру мира, з найдорожчого нарду пахучого, і намастила Ісусові ноги, і волоссям своїм Йому ноги обтерла… І пахощі мира наповнили дім! І говорить один з Його учнів, Юда Іскаріотський, що мав Його видати: Чому мира оцього за триста динарів не продано, та й не роздано вбогим? А це він сказав не тому, що про вбогих журився, а тому, що був злодій: він мав скриньку на гроші, і крав те, що вкидали. І промовив Ісус: Позостав її ти, це вона на день похорону заховала Мені… Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте!»
Особисто я терпіти не можу, коли в книзі чи в кіно вечірка закінчується конфліктом. Письменники і сценаристи обожнюють такі штучки: гнів і образи прориваються на поверхню, члени сім’ї кричать один на одного, а гості сумно споглядають останки невдалої вечері. Напевно, для драматурга це найвідповідніша ситуація, слушна нагода повернути сюжет, але я побачивши такі сцени тягнуся до пульта, щоб перемкнути телевізор. Загальна трапеза придумана для того, щоб люди пораділи один одному, прийняли і підтримали, а не чинили безглузде насильство.
Маленька сцена, свідками якої ми щойно стали, тим більше драматична, що якраз у цей момент Ісус гостро потребує розуміння і підтримки Своїх послідовників. Світ об’єднується проти Нього, але нехай хоч би друзі тримаються разом і твердо стоять на Його боці! Але ж ні, і ми відчуваємо, як збільшується напруга.
Найочевидніший конфлікт – суперечка між Юдою і Марією. Але учитайтеся уважно в попередні рядки: «Марта прислуговувала… А Марія взяла літру мира, з найдорожчого нарду пахучого».
Ці сестри – наші давні знайомі. Ми зустрічалися з ними в минулому розділі, зустрічалися в Луки 10. Їх портрети в різних євангелістів доповнюють один одного, виходить цілком закінчене, тривимірне зображення. Ми «знаємо» їх, як реальних людей зі свого оточення. Марта влаштувала бенкет для Ісуса і Його супутників (те ж саме описане в Луки). Марія не дозволяє сестрі грати ключову роль в епізоді – вона виходить на авансцену, причому не просто сідає біля ніг Ісуса (як це описано в Луки), а ще і намащує Йому ноги, демонстративно (і досить зухвало) обтираючи їх власним волоссям. Для цього їй довелося лягти на підлогу, поза абсолютно непристойна – все одно як на сучасній вечірці жінка підіткнула б довгу спідницю, оголивши стегна. Уявіть собі реакцію всіх присутніх: безсоромна! Що ж вона намагається сказати цими жестами – Ісусу і гостям? Ймовірно, усі були розгублені, не здогадувалися. Адже і так супутники Ісуса жили в постійній напрузі, особливо після зробленого Ним чуда і звістки про підготовлювану проти Нього змову.
Найлегше уявити собі реакцію Марти. Розсудлива сестра, поза сумнівом, визнала, що вже цього разу Марія перевищила міру, проте заговорив про це Юда. Інші учні спостерігали мовчки, збентежені і екстравагантним вчинком Марії, і Юдиним спалахом, і незрозумілим коментарем Ісуса. Іван, немов хірург, розкриває таємні виразки: Юда, каже він, запускав руку в спільну казну, так що його заступництво за бідняків не можна вважати щирим.
Але Ісусова відповідь виходить за рамки всіх цих міркувань – і практичних, і таємних. Його слова важко уявити, ймовірно, Іван розумів, що ці слова можуть здатися нісенітницею. Але в цій нісенітниці суть справи.
Із слів Ісуса виходить, що Марія зберігала дорогоцінне миро, щоб намастити Його тіло після смерті. Іншими словами, її вчинок (як і слова Кайяфи) виражає більше, ніж вона сама знає і розуміє. Її акт любові стає пророцтвом: дуже скоро Ісус помре і буде похований, причому похований з такою поспішністю, що Його тіло вже не можна буде намастити, так зробимо ж цей обряд прямо зараз.
Виходить, залишки пахощів не слід продавати для роздачі грошей біднякам, але краще їх зберегти для поховання Ісуса, і це завдання важливіше, ніж навіть милостиня і добродійність (нагадаємо, «Віфанія» означає «дім бідняків»). Значить, якби Марія не умастила ноги Ісуса миром, пахощі все одно довелося б зберегти для цієї найбільш важливої церемонії.
Заява вражаюча, тим більше у світлі постійної турботи Ісуса про бідняків, проголошених Ним благословеннях Царства, які призначені саме бідним. Єдине можливе пояснення – Ісус вірив, що Його неминуча смерть стане тією подією, завдяки якій весь світ буде зцілений, зокрема буде зцілена бідність і усі супутні їй прикрощі. Ми, хто живе по іншій бік Його смерті і воскресіння, як і раніше стикаємося зі світом бідності, і всіх пов’язаних з нею бід, маємо право задатися питанням, чи завжди церква дотримує пріоритети, задані Ісусом.
Та все ж від зіткнення між Марією і Юдою нам не піти. Подібні сцени прямо-таки волають до читача: «А де ти? З ким ти ототожнюєш себе?»
Чи готові ми ототожнити себе з Марією, що забула про сором, яка принесла в дар і поклоніння Ісусу все, що мала, нехтуючи і образою сестри, що виконувала всю важку роботу по дому, і гнівом чоловіків, що зібралися в цій кімнаті, які, що називається, не ручаються за себе, коли жінка публічно розпускає волосся; нехтуючи і кепкуваннями людини, яка усьому знає ціну і ні за чим не визнає справжньої цінності?
Чи ми на боці обережного, хитрого Юди, який уміє зберегти свою репутацію (таким він був в очах більшості знайомих): його обов’язок – розумно витрачати мізерні кошти супутників, які не могли розраховувати на постійний або скільки-небудь великий дохід; він повинен був задовольняти їх потреби і щось відкладати на користь бідних. Юда регулярно займався добродійністю, навіть коли він виходить під час Таємної вечері (13:29), учні припускають, що він пішов потурбуватися про бідняків. Забудьте природне бажання дистанціюватися від Юди, бо ви знаєте, навіть у цей, майже вже останній момент, ніхто з учнів не підозрював його в зраді. Чи не розрізняєте ви його обличчя, тінню, відблиском, коли дивитеся в дзеркало? Чи ви залишилися в кухні разом з Мартою? Якщо так, яке ставлення викликали у вас Марія і Юда, як ви реагуєте на їх суперечку? І що кажуть вам слова Ісуса, що означає для вас Він сам?
